Сентиментальне оповідання

СЕНТИМЕНТАЛЬНЕ ОПОВІДАННЯ

Куточок світу божого, де довелось одбувати своє життя Луці Щербатому, уявляє з себе болото, забудоване хатками під черепицею, заселене якимись такими безбарвними людьми, чужої Щербатому крові. Сі люди благодушно п'ють зранку свою каву, попівдні смакують свій обід, а ввечері впірнають у подушки, без краю задоволені з так раціонально прожитої днини.

А Лука Щербатий ходить поміж отими навісними рядками домів, ненавидить їх спокій безсилою, сліпою зненавистю і все носить при собі свій давній сентиментальний смуток.

. Часами, особливо тоді, коли заблимають увечері ліхтарики на вуличках, оповитих безнадійною пітьмою, сентиментальний смуток Щербатого обертається в розпач, в жалі невсипущі,—і тоді щось тяжко давить у грудях, під горлом, і хочеться положити мамі покійній, мамі тихенькій, другові лагідному днів молодих, облізлу голову на коліна, щоб шершавою рукою погладила, примовляючи:

— Голубчику мій, синочку мій єдиний! Розумна ти моя головонько...

І більше не треба: тільки погладити лису голову, тільки пожаліти синочка неприкаяного, а там вже самі сльози потечуть, теплі-теплі — і зросять надщерблену душу. Душа вмиється слізьми, знов убереться в лист зелений, а там ще, може, й зацвіте буйним цвітом!..

Чого на світі не буває! Чудо прийде — і знов, може, помолодіб душа, а як помолодіє, то ще, може, й люди з неї будуть.

Чудо прийде, чудо буде... може... бо всякого буває. Трапляється й таке часами на світі.

Та тільки ж горенько тяжке: в Луки Щербатого немає тут, на чужині, милої руки, щоб погладила; нема й слова такого, щоб, озвавшись з дорогих уст, пригріло зморену душу. •

Є тільки в нього офіціальна дружина, яка кляне його за те, що зав'язав їй світ, замурувавши на похмурій чужцні, наобіцявши за часів женихання привабних святощів подружнього поєднання.

, 3 жінчиних уст до Щербатого тепер не йдуть слова спочуття, а сиплеться часом така злоба, зненависть, що Лука затуляє вуха і тікає з хати. Найгірше вбиває його вкрай одно слово, останніми часами дуже звичайне в жінчиному вжиткові. Се слово вимовляється так:

— Дурак! — конче по-московському. Од того "дурака" криком кричить душа Щербатого, перевертається все живе

.в ньому, і так погано стає, неначе чимсь бридким доторкнулись до портрета його помершої матері, та ще й плюнули на нього, на підлогу кинули, ногами топчуть... А тут ще й мале хлопча біжить іззаду та крізь сльози галасує:

— Ти нехороший, ти нехороший, татку. Ти мами не слухаєш...

І не замовкне, аж поки "татко" не замкнеться в своїй світлиці, не вкриється з головою, не принишкне, як те благе-сеньке мишеня, на яке вилили ціле відро холодної води. Бр... холодно!

Холодно Луці Щербатому жити на світі! Без вини винуватий Лука Щербатий.

От він лежить, закутаний з головою, і думає:

"Так, так мені й треба. І дурень, справді, дурень".

Дурень, що хотів зорі з неба знімать, уявляв з себе якогось там письменника, вибранця небес. Ех, ти, письменнику... Щось давно вже не видно твоєї писанини, чогось замовкла твоя муза дурноверха!

І Лука Щербатий починає ненавидіти самого себе, свої колишні мрії, запальні писання з повидумуваними людьми, з повигадуваними, ідеалізованими почуваннями і з такими ясними, сміливими планами життя.

Плани життя! А хіба входило в ті плани кучерявої голови отаке-от утікання від страшних своєю суттю слів жінки під укривало, в подушки, за замкнені двері?

Плани життя!..

І от часами, як контраст безбарвному одбуванню життя, встають згадкою під тужуркою з блискучими ґудзиками, десь там у глибині душі й серця Луки Щербатого кращі дні, дні сонця і дні запалу молодого.

Роз'ятреній самобичуванням і жінчиним наріканням рані душі хочеться часом виправитись, розкрити поховану в ній красу, сказати, що й я, мовляв, не сиротою по світу тинялася увесь свій вік,— бо було і в мене таке, чому назвище в поетів: кохання... або ні, ні... Се слово смішне, за нього покивають головою на облізлу, щербату душу, на сміх візьмуть підсліпувату,— "го-го",— зарегочуть.'

Справді, не те слово. То було не те, ні,— а щось таке... зовсім не смішне, не дуже смішне. І згадати про те минуле в свойому житті щербатій душі тепер так боляче і разом так хороше, бо... ой, не смійтеся, добрі люди! — кажу вам, не смійтесь, бо справді від тієї згадки тепліше стає на душі і сміливішає вона:

От же й в мене, як у людей!

Що воно, справді, було? Яке б тут таке гарненьке, при-стойненьке назвище підібрати?

Ат! Нехай так собі й зветься: "Те, що було колись". Те, що справді було на душі в Щербатого,— те й пише він, згадками оповитий.

Те, що було колись

З того часу зосталось у пам'яті найвиразніше три людини: рвучкий, худий, трошки поезією обвіяний, трошки голодом та благенькою одежею наелектризований поет; другий, давній друг його, вічний студент і вічний юнак, фотограф, природознавець, служитель Бахуса муз і краси співець — Долотов Михаїл (конче "Михаїл", бо так любив він іменуватися); ну, а третя, розуміється, "вона", дівчина'з-над синього моря. Так і звали її.

З першого погляду вона, худенька, невеличка, не приваблювала очей. Можна подивитись, пройти зовсім байдужісінько, а як хто спитає, то так собі, між іншим, озватись, не одриваючись од своєї думки:

— Так собі. Дівчина як дівчина.

А пройшовши ще кілька ступнів, знов можна посіяти слово, аби не урвалася розмова:

— Видко, з характером! Недобрі очі, жорстокі. Така не пожаліє і себе й іншого.

А там, вже, може, аж надвечір того самого дня, здибавши того, хто питав про вражіння від сієї дівчини, можна, навіть і тоді, як мова і не про неї йде, а, приміром, про меліорацію або санскритську граматику виясняється справа, заявити:

— А знаєте, ота дівчина не така, як усі вони. Щось у неї є такого в очах... Така якась стрілочка з тих очей вилітає...

— Ви, власне, про яку се дівчину?

— Та про ту ж, що ви питали. Знаєте... така бліда-бліда, худенька, з класичним носиком і... з цілою купою чорних кіс?

— Ага! Прострелила серце?

— Ні... не те, щоб прострелила, а, знаєте... хотів би з нею говорити, ближче в очі глянути. Бувають такі чудесні гадючки... зелеці, в'ючкі, грають на сонці... І боязко, а таки кортить погладити її рукою, а тоді... Отака й ваша знайома, пане агрономе.

— Гадючка? Ну, буде вам "гадючка"! От я їй розкажу.

— Кажіть. Нехай знає.. Я б і сам сказав...

— Познайомить? Добре?

— Добре.

— Тільки глядіть: не закрутіть дівчині голову, бо буде вам амінь.

— Від кого?

— Від мене. ,

— Ого!

— А щоб ви знали!

— Я безпечний. Мене дівчата десятою дорогою...

— Знаємо, знаємо ми вас, поетів!:

— Агрономи ближчі до землі, а дівчата люблять грунт більше, ніж повітря...

І поет познайомився з дівчиною, що звалася Нюта. А повне наймення її, хоч ї краще бренйть, та писати його трудно: довге. Нехай собі буде просто:

— Нюта — Нюра.

<■ * * ■ #

— А ви там що на мене* видумуєте? Яка я вам "гадючка"?

—.Така собі гадючка, прехороша — страшна і прехороша.

— Ну, ну... буде вам "гадючка"!/

— Не боюсь.

Така була в них (у поета і в дівчини — Нюти) перша розмова, коли зійшлися грати в лото до поетового товариша по газетній роботі! Слухав ту розмову агроном, і весело йому було, що вивів на чисту воду поета.

Сиділи цілий вечір і з таким азартом грали в лото, що такого ще ніколи не помітно було в поета до сієї осоружної йому забавки. Та й не диво: поруч сиділа дівчина з етрілкою-блискавицею в очах.

Якось і вечір так швидко промайнув, наче й не було його. Йшли додому перед світом гуртом, а як розходились — хто куди — на розі вулиці, то поета взяла така злість на агронома, що так би й дав йому в широку шию каменюкою, ломакою, гарячим залізом або хоч словом, таким "палким словом поетів", що ними бичують вони юрбу черству. Але... камінця під руками не було, бо міцно повимощувані вулиці; не було й заліза та кийка, а словом поетів не дошкулиш агро-номової спини.

І широка спина й шия зникли разом з тендітним контуром дівчини-гадючки. Та не зникла думка про неї в голові білявого поета.

Хотілось побачитися з нею. І побачився.

Сиділи всі письменницькою компанією і злословили, сипали анекдотами. Була й вона. Дівчина все більше мовчала. Мовчала довго, а її мовчання перейшло й поетові. Він похнюпився, зобгався.

А як настала загальна пауза, дівчина взяла склянку з вином,, вдалася аж на кінець стола до поета (хоч і сиділа поруч з агрономом) і виразно, навмисне виразно сказала:

— А у вас хороше лице. Я до вас п'ю! — Випили, а слова оті запали йому в душу. Інші забули їх. Пожартували на тему, що хорошому, мовляв, личкові не до лиця, здається, руді, аж червоні вуса та заспані раз у раз очі і т. д. Пересипали далі сі уваги анекдотом про те, як вірменин лічив, скільки ніг під столом у чотирьох людей,— і розійшлись.

Минув тиждень-другий. З душі поетової ніяк не хотіли вилиняти оті слова нової знайомої. Коли се здибав, він агронома.

— Ото добре, що я вас побачив.

— А що?

— Та не дає мені спокою Нюта, хоче, щоб я привів вас до неї в гості. Справді, ходімте. Тепер нам весело. Приїхала ще й сестра її. Там такі розкішні очі і така постать королівни, що не гріх поетові подивитись.

— Я не піду. *" — А то чом?

— Боюсь.

— Ого!

— А щоб ви знали, урівноважений агрономе, боюсь, щоб часом не одбити в вас дівчини.

— Хо-хо! Не одіб'єте. Моє діло певне. Та й чого вам:-я ж сам веду вас.

— Глядіть, агрономе.

* * *

, Агроном трохи помилився: його діло не. таке вже певне було, як він думав. Захиталося агрономове діло, бо дівчина з-над синього моря після перших одвідин запросила поета приходити "так собі... посидіти", коли матиме охоту.

Охоту він мав, а агроном усміхався і не від того був, щоб білявий хлопець вечорами розважав Нюту з сестрою; навпаки, агроном навіть радий був такій нагоді, бо з своїм пануванням в Нюриновім царстві крився від її сестри.

— Ходіть, голубе, я вас дуже прошу.

І от поет звикав сидіти вечорами в товаристві двох симпатичних сестер.

Сидів, читав їм свої поезії про те, як минають у людей молоді літа, як жовкне листя колись зеленої душі і як не хочеться тій душі тліти в попелі буденщини, а отак узяти та й згоріти відразу... Спалахнути — та й попрощатись з білим світом.

З написом про таке своє бажання подарував теж дівчині останню книжку настроїв душі своєї, а дівчина-гадючка взяла, перечитала (а може, тільки в руках подержала...), славно пригріла автора іскрою своїх очей та й сказала:

— У вас душа така, як ота біла квітка.