Серце Всесвіту

ЗАГАДКОВИЙ МЕТЕОРИТ

Дівчина повернула обличчя до хлопця, лукаво поглянула з-під примружених вій.

— …А ще… що б ви ще зробили заради мене?

Він кумедно приклав руки до вузьких грудей, захоплено вигукнув:

— Все, що завгодно! Піду на край світу! Полечу на Марс… Аби тільки з вами, Шурочко…

Дівчина дзвінко засміялася, підхопилася з піску, скочила в воду Радісно підставила обличчя, груди, всю себе набігаючій морській хвилі. Хлопець опасливо відсунувся назад, оберігаючи модні штани і вузьконосі чере-вики від бризок.

Шура іронічно гукнула:

— Еге! Далеко вам до Марса! Занадто шануєте свої штани!..

Хлопець розгубився. Простягнувши руки, подався вперед.

— Шурочко! Та я готовий позбутися не тільки штанів, а й…

Нова хвиля пустотливо і сильно хлюпнула на нещасливого кавалера, змочивши його з голови до ніг, за-бивши подих Він закашлявся, одскочив назад. Дівчата, що лежали неподалік, засміялися, Шура вибігла з води, ледве стримуючись, щоб не пирхнути від реготу.

— Ну от бачите! Непідходяща я супутниця!..

Хлопець, ставши під грибком, роздягся, ніяково викручував мокру одежу. Шурочка ж вилізла на великий камінь, випросталася, закинувши руки за голову. Всім єством своїм вбираючи сонячні промені, теплий морсь-кий вітер, неосяжну манливу далину, — завмерла, ніби богиня древніх міфів.

Хлопець щось знову хотів сказати, та чомусь завмер прислухаючись. Замовкло і веселе щебетання сусід-ніх дівчат. Шурочка теж здивовано підвела обличчя вгору.

З-за хмар долинало потужне ревіння. Воно блискавично наростало, перетворювалося в оглушливий грім. Весь пляж схвилювався, зарухався. Потім в небі спалахнула яскрава цятка, стрімко понеслася до землі. За нею волочився довгий димовий шлейф.

— Метеорит! — закричали сотні голосів.

Небесний гість промчав над пляжем, війнувши гарячим подихом. Жінки злякано закричали. Оглушливо гримлячи, болід врізався в морську гладь за півкілометра од берега. Височенний стовп води і пари піднявся вгору.

Шурочка радісно заплескала в долоні. Сяючи захопленим поглядом, підбігла до хлопця.

— Чого ж ви стоїте, мов статуя? Така подія!

— А що… треба робити? — розгубився хлопець.

— Як то що? — сердито гукнула Шура. — Пливти туди… шукати метеорит. Доки вчені приїдуть, може, ми його самі знайдемо!

— Я не думав… що це можна!

— Ех ви, тютя! А ще на Марс збираєтесь! Ану бігом за шлюпкою. Бачите, там пункт видачі. Підженіть сюди. А я — принесу акваланг.

Хлопець хотів щось заперечити, але Шура вистрибом помчала до будинку відпочинку. Нічого не поро-биш, доведеться йти.

Пляж вирував, на всі лади обговорюючи подію. З-за обрію летіли до місця падіння вертольоти. Коли Шура повернулася на берег з аквалангом в руках, хлопець уже сидів у шлюпці, яка вперто крутилася на одному місці метрів за двадцять од пункту видачі.

— Пливіть сюди! — крикнула Шура.

— Так вона не слухається, — розгублено відповів хлопець. — Крутиться і все…

Дівчина засміялася, махнула рукою і кинулася в воду. За хвилину вона вже сиділа в шлюпці. Поклавши акваланг, схопилася за кермо.

— Гребіть. Скоріше.

Над місцем падіння здіймався туман. Вода злегка вирувала. Хлопець злякано озирнувся, заглянув у мор-ську глибінь.

— І ви… хочете стрибати, Шурочко?

— Аякже! З човна метеорита не знайдеш!

— Хіба не бачите — вода кипить! Він гарячий. А он — вертольоти летять… Знайдуть і без нас.

Шура хутко прищібнула балони з киснем, взяла маску. З жалем поглянула на супутника.

— Дивлюся на вас… чесне слово, жаль! Невже все життя ви будете з берега дивитися, як хтось відкрива-тиме таємниці? Невже в вашій душі нічого нема, крім пустих слів для легковажних дівчат? Ех ви, космонавт!

Хлопець знову приклав руки до грудей, бажаючи відповісти, але Шура вже одягла маску, окуляри і, мах-нувши на прощання, кинулася в воду.

Мул, піднятий падінням, поволі осідав. Шура заглибилася метрів на п’ять, озирнулася. З одного боку ви-дно було тремтливий примарний стовп з міріад дрібненьких бульок води.

"Певне, там", — задоволено подумала дівчина.

Ще кілька плавних рухів ногами і руками. Глибше. Глибше. Ось уже видко в жовтаво-бурому світлі дно, покриті водоростями підводні скелі. А поміж ними…

Дівчина вражено завмерла. Ні, це не метеорит. Ось чітко видно поліровану поверхню кулястого чи цилі-ндричного тіла, виступи якихось приладів. Вони оплавлені високою температурою, покалічені, але ще зберегли свої форми.

Шура наблизилася до дивовижного предмета, доторкнулася рукою, пропливла вздовж нього. В сутінках прочитала напівстерті літери, намальовані червоною фарбою. Що таке? "Сатурн-1"! Не може бути! "Сатурн-1" — це ж автоматична ракета, яка багато років тому послана в район Юпітера і Сатурна. Вона мала облетіти ці планети, сфотографувати їх і повернутися назад. Шура пам’ятає, що та ракета замовкла десь біля Юпітера. Ста-лася аварія. Так повідомляли вчені, що керували запуском. А тепер… вона повернулася! Яка радість для науки!

Шура вже хотіла підніматися нагору, та зненацька зупинилася. її погляд впав на дивовижний предмет, прикріплений до ракети. Це була подоба півкулі, що вросла в металеву поверхню космічного корабля. Дівчина придивилася до неї. Пригадала в пам’яті конструкцію ракети "Сатурн-1". Ні, такого виступу на цій ракеті не було. Тим більше, що метал корабля сріблястий, а ця півкуля — темно-фіолетова, майже чорна.

"Може, якийсь метеорит врізався в корабель під час польоту", — подумала Шура.

Ще раз придивилася. Ні, не схоже. Метеорити не бувають такі ідеально шліфовані. Жодної подряпини. Тоді… що ж воно?..

Раптом химерна думка промайнула в свідомості дівчини. Холодок хвилювання прокотився в душі. А мо-же… ця півкуля… штучного походження!.. Тоді це подія світового значення! Скоріше нагору…

Шура відштовхнулася від скелі, метнулася, мов стріла, до поверхні. її зустрів гуркіт вертольотів, які на-висали над місцем падіння, шум голосів. До шлюпки, де сидів розгублений хлопець, наближався катер. Він стишував хід. З палуби почувся гучний окрик, посилений динаміком:

— Хто вам дозволив пірнати?

Дівчина схопилася руками за борт шлюпки, скинула маску, гукнула:

— А в кого ж треба питати дозволу?

На катері засміялися. Вчений — товстенький, лисий мужчина в клітчатій сорочці— розвів руками, похи-тав головою:

— Ви хоч бачили, що там упало?

Шура вилізла на шлюпку, випросталася, схопилася рукою за борт катера, який буз уже поряд.

— Це не метеорит, — схвильовано сказала вона. — Це ракета "Сатурн-1"!

Вчений аж присів од несподіванки.

— Ви впевнені… в цьому? — чомусь прошепотів він. — Ви не марите?..

— Я читала напне. Крім того, біля ракети є якесь тіло… Штучного походження…

— Водолази! — крикнув учений. — Опускайтеся вниз! Не гайте ні секунди!

Шура скинула окуляри, серйозно поглянула на вченого, на моряків.

— Треба повідомити Комітет Міжпланетних сполучень. Сергія Соколова.

— Безумовно! — радісно згодився вчений. Потім, глянувши на обличчя дівчини, завмер з розкритим ро-том. Тільки через хвилину він спромігся на слово.

— Те-те-те, кого ми бачимо? Та ви ж Олександра Місяць?

Дівчина досадливо знизала плечима.

— Ви вгадали. Але яке це має значення?

Моряки, почувши ім’я дівчини, оточили її, щиро потискували руки.

Вона, сміючись, вирвалася з дружнього кола, стрибнула в шлюпку.

— Підіймайте ракету. А я повідомлю в Москву. Хай пришлють спеціальний вертольот.

Вчений, який ще й досі не міг отямитися, гукнув:

— А чому ви тут? Адже скоро ваш політ?

— Відпочиваю, — усміхнулася Шура. — На Марсі моря нема. От і милуюсь на прощання.

Водолази почали опускатися під воду. Дівчина сіла до керма. А хлопець ще й досі остовпіло дивився на Шуру, мов зачарований. Нарешті, він здобувся на слово:

— Так ви… справді… та сама… що летить на Марс?.. Олександра Місяць?..

— Та сама, — засміялася Шура. — Гребіть до берега. У нас ще багато справ.

— Який я нікчема, — прошепотів хлопець.

— Чому ж, — одізвалася дівчина. — Тепер ви можете виконати обіцянку — розшукати мене на Марсі…

Хлопець присоромлено мовчав.

ДРУЗІ ЧИ ВОРОГИ?

До Голови Комітету Міжпланетних сполучень Соколова прибув славетний гість, один з найбільших фі-лософів Заходу Семюель Мен.

Після офіціального прийому, який був влаштований в Космограді — науковому містечку під Москвою. Мен побажав говорити з Соколовим. Обидва вчені відокремилися від шумливого кола колег, зайшли до альтан-ки, захованої в густому плетиві дикого винограду. Звідси видно було купол Комітету, гігантську скульптуру Ціолковського в центрі зореподібної площі, але шум сюди не долинав.

Мен кілька хвилин спостерігав за скульптурою, важко зітхнув, похитав головою.

— Дивний утвір, — тихо сказав він. — Ціолковський зображений слабким дідом… Він втомлено спира-ється на палицю… Але обличчя сповнене сили і віри. Воно спрямоване в небо, до зірок…

— Що ж вас дивує? — запитав Соколов.

— Сама ідея… Мене дратує ваша фанатична віра. Адже й ви знаєте, що людина смертна, що людство не-досконале, що його роз’єднують сварки, ворожнеча, нестатки. Не видно кінця шляху… Не видно мети… Звідки ж у вас віра? На чому вона виростає?..

Худе, аскетичне обличчя Соколова зберігало спокій, майже байдужий вираз. Тільки важкі повіки втом-лено піднялися, на співбесідника зирнули пронизливі сірі очі.

Невже Мен серйозно запитує такі дурниці? Нібито! Великі чорні очі хворобливо блищать в їхній глибині горить вогонь якогось шукання. Чого не вистачає цій людині, якої розгадки?

— Я трохи дивуюсь, містер Мен, — сказав Соколов, повільно вимовляючи слова, ніби при слухаючись до їх змісту, — Невже для вирішення таких тривіальних питань ви приїхали до нас?..

— Майже, — хитнув головою Мен. — Це н пусті питання. Я прочитав, що скоро летить ваша експедиція на Марс. Я подумав про можливу зустріч з іншими істотами…

— То й що?..

— Я уявив собі цю зустріч… І не знайшов., у собі віри, такої віри, яка написана на обличчі цієї скульпту-ри… Такої віри, яка звучить у ваших словах…

— Чому?

— Невже ви не розумієте? Тисячоліття на Землі гуляють війни і смерть. Панують рабство і голод. Най-кращі здобутки генія кидаються в пащу руйнації. Навіть зараз, коли ми збагнули необхідність мирного співжит-тя, нема спокою, нема довір’я. І це на планеті, де люди — брати, сини однієї матері. А чого ж ви чекаєте від чужих істот? Невже солідарності, розуміння?

— Так, — твердо відповів Соколов.

— Абсурд.