Шуми весняні

"Людині треба спізнати інтуїтивні процеси появи життя і смерті. Тоді вона взнає, що жити їй — повнотою гармонійною з природним життям".

Михайло Івченко

I

З заходу дмуть дужі, поривчасті вітри, свистять під вікнами і гонять густі сірі отари туманів. В подвійне заплакане вікно видно кілька низеньких, брудних, з облупленими стінами будинків повітового міста, намоклу руду дощану огороду, клапоть вулиці з великими брудними калюжами. На городі ворона рілля. В ній такі ж калюжі і зелені плями нерозталої криги. Густими ковтунами звисають темно-руді, безнадійно пригнічуючі хмари. І здається, що от-от вони спустяться і придавлять землю. Вітер з злісно-скаженими поривами б’ється об вікно, і прилипла соломинка жалібно ялозить по шибці. Сусідні голі дерева сердито сперечаються, скидаючи з себе великі буйні краплі дощу.

Я стою коло вікна і безнадійно тупим поглядом вдивляюся в той невеликий клаптик краєвиду, який розкидається перед моїми очима, і на мене поволі находить байдужий, без кінця тоскний настрій. Хоч би клапоть, самий малесенький, ясного неба, далекого обрію!..

Але ж нікуди подітись. Уже третій тиждень хворий на легені і не виходжу з кімнати. Час іде нудно, в’яло, без кінця довго. Робить нічого не хочеться — книжки, які прислали з земської книгарні, перечитав, а за новими чомусь неохота посилати.

І, власне, чого мене закинула доля в оце брудне, огидливе повітове місто? Люди дикі, дивляться на тебе, як вовки з нір виглядають, і, коли наміряєшся заговорити, зараз же тікають засмучені. А між собою сентиментальничають, особливо підстаркуваті панночки.

К лихій годині службу, кар’єру, оту саму світлу земську агрономію! І нічого в ній світлого немає! Се просто красні слова.

А проте, ні… Може, се просто настрій такий гидотний, хворість моя. А може, відсутність вражень? День на день такий схожий!

Вранці, коли я прокидаюсь, в моїй кімнаті стукає шклянками покоївка Феня. Готує сніданок. Як я її ненавиджу! Завжди недбайливо, неохайно одягнена, з-під старої блузки виглядає брудна сорочка. Уся якась руда, з ластовинням, товсті сині пристрасні губи, сірі вицвілі очі, вирячені, як у рака. І ні одної ясної думки в них — якась непорушна тупість, ворожість. Се просто сама косність провінціального міста.

Ах, у Київ би зараз, в студентську кімнату, до товариства! І чого той ще вітер так настирливо шумить?

Вона кілька разів намірялась залицятись до мене — кидала таємничі, закликаючі погляди, грубо кокетувала. Але, зустрівши ворожу холодну відповідь з мого боку, схаменулась. Стала злісною, роздратованою і з того часу почала неймовірно грабувати мене. Грабувала одверто, грубо, нахабно. Я се помічав на кожнім кроці. Куди б не посилав, що б вона не купувала, в неї все виходило вдвічі-втричі коштовніш звичайного. Проте вона й не крилась.

Годин в одинадцять приїжджав лікар, червоний огрядний добродій. Повільно вистукував, вислухував.

— Ну, пане агрономе, ваші справи гаразд, — говорив хриплим голосом. — Іде на поправку.

Він з ввічливості сідав на стілець і, поки я одягався, починав розповідати мені місцеві новини, хоч вони мене зовсім не цікавили.

— Ну, а тут у вас, — кивав він головою на стіну, — усе гаразд?

— А що саме? — не розуміючи питав я.

— А ви й не знаєте? Ех, ви! А ще й панич. Куди ж ви здатні?.. Щоб жить сусідою отакої дамочки та нічого й не добитись! Не буде з вас, як бачу, путньої людини.

— Пробачте, пане лікарю… Але я виконую тільки дієту, — жартуючи, відповідаю йому, — не хвилюватись і не дражнити себе. А потім я третій день тільки, як піднявся з ліжка. І ні разу не бачив моєї сусідки, — починаю виправдуватись.

— Ну, задля цього слід було б порушити і дієту. — Він кілька хвилин помовчав, потім трохи тихше і сумно додав:

— Шкода пані, дуже шкода. Красива, молода, хороша людина. А так, покотилась усе вниз, прямо аж дивно. І справді не знаєш, де спіткнешся.

— А хто ж вона, пане лікарю?

— Солом’яна вдова — зрозуміли? — трохи сердито відповідає лікар. — Ну, прощавайте, поправляйтесь! Скоро настане весна, будете бігати за дівчатами. А мені треба їхати далі. Погода така паскудна — півміста хворіє.

Він неохоче, з натугою піднімається. Міцно стискуємо руки. Доктор ніяково мне кредитку і потім ховає її в кишеню.

І от знову нудота, одноманітність і туга. Я кілька разів проходжу з кутка в куток кімнати і йду до свого господаря — скоріше день пройде.

— Моє шанованнє, Іване Івановичу! З добрим ранком!

— А, драстуйте, драстуйте. Ну, що, як сьогодні? — Він піднімається з крісла, знімає окуляри і привітливо трясе мою руку.

— Дякую! Здається, краще.

— Ну, то й слава Богу, слава Богу! А от, бачте, мене не послухали — давно б уже гуляли. А то все лікарі та лікарі. А хіба вони помагають? їм аби гроші. Ось побачите — зразу, може й нічого буде, а потім се все окошиться. Шкода, що не хочете мене послухати — нічого не було б, як рукою зняло б.

Іван Іванович лікує гомеопатією, і се його болюче місце. Я навмисне починаю переводити балачку.

— Ну, а як ваші твори, Іване Івановичу?

— А нічого, нічого. Потроху посуваються.

— Що ж ви пишете?

— Зараз розбираю твори Хоми Фівейського.

І він починає мені читати. Я уважно слухаю і, правду кажучи, нічого не розумію.

Стиль у нього страшно заплутаний, канцелярський. Висловлюється невиразно, і, власне, невідомо, про що він пише і чого добивається.

Чудний дідусь! Низенький, з товстим одвислим черевом, на кривих ногах, він нагадує мені або черепаху, або піднятого на задні лапи пса — помісь такси з домашнім собакою. Лице у нього масне, червоне, губи товсті, теж масні, і окуляри на носі. Він довго і уперто доказує мені про учення Хоми Фівейського. Теософія[?] у нього оригінальна — в одну і ту ж пору і суто християнський, і глибоко язичний бог, і Іван Іванович товче про це нудно, тупо, але з самозадоволенням.

Мені хвалились, що колись він був нотаріусом, а потім прокрався. З суда визволили, а з посади скинули. Гроші є у нього, має власний ґрунт і будинок і живе спокійно, безтурботно.

Коли-не-коли до нього приходять з околиць міста молодиці, їх з ворожим виглядом впускає покоївка. Вони несміливо входять і починають солодко-жалібним тоном скаржитись на хвороби. Розповідають довго, одноманітно, з великими паузами. Іван Іванович набирає строго-солідного тону і починає поважно розпитувати.

— Так, так… Так то він тебе побив, чи що?

— Та ні. Я кажу, що прала на річці… А чоботи драні, коли чую, ноги терпнуть. Прийшла додому — а вони крутять та й крутять. А се перейшло вже і в груди. Кашель, а вночі наче хто давить на груди.

— Угу! — солідно ворчить Іван Іванович. — Ну, роздягайтесь.

Починається метушня. Іван Іванович поважно тупає. Молодиця починає раптом сміятись.

— Ой… хай вам! Таке й видумали!

— Ну-ну… Нічого, — спокійно відповідає Іван Іванович. — А ти думала, як же? А то й про хворобу не дізнаєшся.

Інколи в такі часи він входить до мене, весело усміхаючись і урочисто виставляючи своє черево.

— Василю Павловичу! Василю Павловичу!

— А що? — обзиваюсь.

— Ось ідіть сюди, — таємниче закликає він. — Хочете подивитися? Груди чудові які, прямо розкішні… Ну просто бринь.

— Але пробачте. Як же ж так? Це ж зовсім непристойно. Роздягнена жінка і так…

— Пустяки які. їй-богу, пустяки! От же ж я дивлюся.

— То ви лікуєте. А я то причому?

— Ну просто подивитесь.

— Але ж вона може образитись, і взагалі я не звик…

— Нічого, нічого. Будьте певні, що їй тільки приємно буде. Вони звикли… Ну, хоч на хвилину! Просто пройдіть через кімнату і огляньтесь, і більш нічого.

Я нерішуче згоджуюсь. Іван Іванович одчиняє двері і впихає мене в кімнату. Я ніяково проходжу через неї і потім через кілька хвилин вертаюсь.

Покірно стоїть молодиця. Сорочка спущена до пояса. Спина зігнута, великі одвислі груди, шкіра жовта, злегка рожевата, блискуча. Власне, нема нічого красивого. Іван Іванович єхидно моргає, жінка соромиться, але сміливо дивиться на мене і посміхається. Я хутко проходжу в свою кімнату.

Ху, яка гидота! Ах ти ж старий котюга розпутний! Шукає якогось Бога і в ту ж пору солодко по-старечи смакує розпусту.

Вони ще довго розмовляють. Молодиця починає пережовувати місцеві новини. Іван Іванович авторитетно пояснює.

Нарешті я чую, він виймає з шкафу шклянку і рішучим тоном радить, як приймати ліки. Жінка кілька разів дякує і відходить.

Тепер для мене ясно. Старий живе з покоївкою. Чому б їй спати в коридорі, коли є задля цього кухня простора, чиста? Він кілька разів розповідав, що у Фені є син. Вона оддала його в сусіднє село і кожну неділю ходить провідати.

Іван Іванович розповідав про се з ніяковою насмішкою, навіть при Фені, і додає:

— Не вбереглась дурна, не вбереглась. Унадився тут, бачите, один парубійко, ну той… Хе-хе-хе… Як кажуть, черевички згубила.

Щось трудно віриться мені, щоб на таку пику поласився який дурень. Певне, сей парубійко — Іван Іванович. Ну проте — хай собі живуть!

Іван Іванович входить до мене і задоволено питає:

— Ну як? Правда, чудові груди? Хе-хе-хе.

— Прекрасні, Іване Івановичу!

Приносять газети. Я жадібно накидаюсь на них. Пахне фарбою. Стільки звісток цікавих, стільки думок радісних принесли до мене вони звідти, з великого міста.

Після обіду лягаю спочити. Спать не хочеться, а просто так лежати, дивитися на стелю, спинитися на одній якійсь думці і розбирати, розбирати, розбирати її. До великодніх свят зосталось небагато часу. Збирався їхати до Києва, спочити від нудоти, Супониці, і маєте собі… Київ по весні такий чарівний, шляхетний, буйно пишається в своїй красі.

Колись я одній панні сказав: "Я радий, що се наша українська столиця. Нація, котра має таку столицю, і сама повинна бути колись такою ж буйною, прекрасною", — і панна відповіла мені вдячним теплим поглядом. І от маєте, замість сього повинен сидіти самотньо в глухім провінціальнім місті… Далі я ні про віщо не думаю, — а так застиг в якомусь рівному байдужому настрої.

До Івана Івановича інколи приходить онука, маленька панянка. Ми вже знайомі кілька день, але вона завжди тікає від мене, як дика лісна кішечка.

Починаються розмови. Панночка говорить по-російськи.

— Дєдуска? ето сто, рузьйо?

— Еге, ружьйо!

— А зацєм оно тут?

— На охоту ходить.

— Развє ти, дєдуска, охотнік? — жваво питає панянка.

— Авжеж, — неохоче відповідає Іван Іванович.

— Ой! Как ето хоросо, інтересно! Дєдуска, дєдуска, расказі сто-нібудь!

Іван Іванович мовчить.

І знову той же благаючий голос:

— Дедуска, ну расказі! На сто ти охотілся?

— На зайців.

— Ну, а как зе ето?

Але Іван Іванович трохи вже розкачався і починає розповідати тихим повільним тоном:

— Ну от.