Слiди на плинфi

- Логвин Юрій -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Юрий Логвин

Cлiди на плинфi

I. ЗАСПIВ

Старiючий майстер ретельно позначив усi болонки зрубу, позначив усi частини будови — вiд вiконець-заволок до сволокiв на всiх поверхах. Тому вiн не втручався тепер у роботу хлопцiв — знав, усе добре зроблять.

Здоровi, вправнi хлопцi поскидали кожухи та свитки i, закасавши рукава, мiцно пiдперезавшись, знiмали вiнець за вiнцем дубового зрубу. Дзвенiло вистояне дерево, з шерхотом i трiском обсипався тиньк помальованих, помережаних стiн. Їдучий пил туманом розповзався подвiр'ям, викочувався через вiдкритi ворота на вулицю.

Тихо, тихо сiялись снiжинки, десь спiвали величальну пiсню молодому.

А старий майстер забирав усе своє добро з Верхнього Мiста.

Наче зацiпенiлий, дивився вiн на хмари крейдяного пилу, що огортали залишки зрубу. Як гаряче зараз його робiтникам! Он то один, то другий утирав з чола рясний пiт.

А майстровi прохолодно. Холод тепер часто проймає його спрацьоване тiло. А ще частiше прохолодою проймало його душу, колись таку веселу та гарячу.

Коли вони з дядьком повернулись iз далеких сонячних Обезiв i йшли на уклiн до городника, то побачили за паколлям предовгого тину мури Софiї Святої, зведенi не менш, як на двi косих саженi. Мури згори накритi солом'яними кулями. I їх згори притрусив перший снiг.

Коли вони збиралися в далекi Обези по золото, свинець i мiдь, то будова була велетенським мурашником, а гомiн стояв, плив звiдсiля над мiстом.

Тепер за паколлям тину не було колотнечi, гомону, гуркоту, не рипiли вози, не дзвенiли сокири й молотки. Тiльки вiд ям з вапном клубочилась густа пара.

I все довкола засипав, засiвав пухкий снiг. Снiг невагомим покривалом огортав золоте, ще не опале листя, ховав у бiлому смарагдовi стеблини ще живої трави. Вiн тодi зняв обезьку кошлату шапку i звiв до неба лице. Прохолоднi снiжинки гамували лихоманку чекання... Ось зарипiли ворота. Зараз вiдкриються навстiж, i через них виїздять сани з болонками. А на болонках позначки, поставленi його рукою. Повезуть цi болонки на Подiл, i почне вiн там складати їх у зруб на новому подвiр'ї.

А тут, у Верхньому Мiстi, на будовi Святої Софiї, на впорядкуваннi подвiр'я i служби, на виведеннi Золотих ворiт проминуло бiльш нiж три десятилiття його життя.

Клубочилась їдуча курява, а майстровi згадалися тумани над iрпiнськими болотами, як вони в такий туман переходять бродом на правий берег. Знов згадалась золота подорож в Обези. Найщасливiша подорож його життя. У синiй водi вiддзеркалення крутобокого, наче iз золотих дошок, бойового човна варязького. Сiчуть золотi весла бiрюзу води, напнулось колесом, засвiтилось срiблом вiтрило. Дзвенять вiд напруженої гонитви крутi боки човна, рiже високий i гострий нiс теплу днiпрову воду. А вiн, самотужки пiдбираючи мелодiю, спiває вiншування могутнiм веслярам.

Он там далеко-далеко внизу в одну мить скресла крига, опали снiги з дерев i лугiв, зацвiли i осипали золотим пилом верби i шелюг, i все зазеленiло, зацвiло, i повiнь в одну мить опала. I пливе-плине далеко внизу човен, минає одмiлини, темнi смуги вогкої рiнi, смарагдовi заростi прибережних гаїв.

Вiн стоїть тут угорi, на височенних київських кручах, ще скутих довгою зимою, i згадує, як вiн, малий тодi, видерся по штагах на рею, примостився на самiм вершечку i споглядає близькi смарагдовi, а далекi блакитно-бiрюзовi — приднiпровськi гори.

I не озирнеться назад, власне, не зазирне в майбутнє, щоб побачити засипанi ще снiгом схили Верхнього мiста i вгледiти десь високо-високо самого себе. Сивого, у сiрiй вовчiй шапцi, згорбленого, iз глибокими зморшками на худому обличчi,

А вiн, сивоусий майстер бачить його, малого, веселого мандрiвця й спiвця, як вiн дряпається по штагах на рею.

I нiчого майстровi не шкода з усiх лiт прожитих.

Тiльки шкода тiєї безжурностi, що минула, розвiялась, пролетiла птахом, продзвенiла пiснею i розтала над блакиттю Днiпрових плесiв, над золотом Днiпрової рiнi.

За цей час збудували Святу Софiю.

Господар Русi, великий каган Ярослав укрiпив життя i порядок "Руською Правдою", змiцнив воїв i ощадливо зiбрав срiбло i злато.

Минули й славнi походи супроти ворохобних сусiдiв.

Наближався час братовбивчих чвар межи нащадками Ярослава.

Нiхто з його синiв не зможе бути єдиним справжнiм каганом, стовпом i опорою влади на Русi.

I старiючий майстер знав про це i полишав Верхнє Мiсто. Здається, тепер от i настав час згадати слова тмутороканського iудея-мiняйлу, що казав тодi хлопчику: "Люби працю, зневажай багатство i не приязнi iз владою!'

Тодi малий не мiг второпати, чого ж цей багатий мiняйла каже такi слова. Все, здавалось, заперечувало йому. Хiба то праця — мiняти золото? Чи мiг вiн зневажати багатство, на якому сидiв? I чому не водити дружби iз владою? Якби вiн сам не пригощав ключника князя Мстислава, хiба б вiн такi достатки зiбрав у Тмутороканi?.. Але тепер майстер дещо починав розумiти з того початку в Тмутороканi... Хоча, власне, почалось все не в Тмутороканi, а тодi, в кiнцi травня, у далекому древлянському селi. I все почалось через дядька його.

ПОТАЄМНА БОРТЬ

Малий бiгав за своїм дядьком, i тому його прозвали Пiвником. Бо дядько прозивався Пiвень. I був людиною пiдневiльною. Вiн потрапив до боярина у кабалу. Позичив срiбло, щоб купити собi коня. Та кiнь за чотири днi здох. Отож лишився дядько без коня i срiбла i став закупом боярина Судомировича.

Тому, коли з Києва до садиби прибув княжий гонець i загадав людей на спорудження київських укрiплень, боярський управитель загадав їхати во град дядьковi Пiвневi та ще кiльком челядникам.

Як почув про те Пiвник, одразу побiг у село. Був вiн малого зросту, та й лiтами ще не вийшов, а проте вiдзначався кмiтливiстю i тямучiстю.

Зразу кинувся до прапрабаби, бо її всi поважали, слухали i навiть побоювались.

Пiвник пав перед нею навколiшки i почав прохати, щоб вона заступилась перед батьком та матiр'ю, i щоб вони вiдпустили його з дядьком до Києва.

— А дуже хочеш до Києва поїхати?

— Бiльше за все на свiтi!

Прапрабаба заплющила очi. Довго, довго мовчала, потiм її рука на головi хлопчика здригнулась i вона тихим, але твердим голосом проказала: "Пiди, поклич батька!", що без сумнiву значило — Пiвник поїде до Києва разом з дядьком Пiвнем.

I ось тепер з дозволу i благословення батька й матерi вiн мiг їхати до Києва разом з дядьком Пiвнем.

Нараз його посвистом покликали iз чагарiв. Хлопчина озирнувся — он за купою зеленi сховався дядько Пiвень. Вiн мовчки пiдманив пальцем до себе хлопчика.

I ось вони йдуть болотною стежкою, дядько несе здоровенний кошiль для вугiлля.

— Ось що. Пiвнику! Слухай уважно! Йдемо не по вугiлля. Йдемо по мед. А в кошелi всю снасть сховано. Не бiйся — я не злодiй. Ми йдемо не до липового гаю, а на старе болото. Ти добре знаєш — там, де сходяться землi боярська, княжа та сiльська. Там нiчия земля.

— Де ж там бортi? Там усе хирявий пiдлiсок та старi кривi сосни.

— Побачиш!..

I ось вони стоять пiд старою товстою вiльхою. Пiд ногами хлюпає руда болотна вода.

На чорнiй корi, невисоко над корiнням вирiзано дядькового знака здибленого коня.

Дядько повiсив кошiль на криву сосонку i витяг линву. На одному кiнцi мiцна рогулька, а на другому кiнцi — ще рогулька, i до неї припасован. дощечки.

Дядько прив'язав до мокрих постолiв залiзнi пазурi, обв'язався линвою, а стовбур обперезав сиром'ятним пасом. Вiдкинувся назад i почав рухатись по чорному стовбуру. Вiдкинеться на ременi, пiдтягне одну ногу, потiм другу, добре втискуючи залiзнi пазурi в кору, i швидко тодi вже випростовується, ослабивши ремiнь.

Пiвник внизу, задерши голову i затамувавши подих, приглядається до кожного поруху дядька .

Дядько дiстався до їовсго'i гiлки, став на неї. Рипить. Малому все аж стисло — вiльха дерево слабке, ненадiйне.

Ось дядько перекидає рогульку на линвi за товстенний сучок. Пiдтягає на линвi сiдало, перевiряє його. Обережно сiдає на нього. Вивiльнивши ноги i вiдв'язавши пас, стравлює линву i плавко спускається до верхiвок очерету. Зависає над головою Пiвника.

— Подавай швидше торбу з горщиками, глек i личину! I ножа!

Дядько надягає шапку-личину з берести та кiнського волосу. Обв'язує линвочками сорочку i штани, щоб бджоли не проникли пiд полотно.

— Ти вiзьми лика i все обв'яжи! Та шапку добре натягни! Та вiдiйди подалi! Та дивись пильно на всi боки! Прислухайся.

Дядько тягне вiльний кiнець линви, i линва, поволi посуваючись по змазаному салом гаку рогульки, пiдносить дядька Пiвня вгору, до самої бортi.

Зав'язавши мiцним, але простим вузлом линву, роздмухує жар у глечику з дiрочками.

Бiлий молочний дим огортає все навколо туманом. Дядько з-за спини вихоплює стару, надщерблену сокирку i двома ударами розширює дiрку дупла.

Пiвень занурює руку в дупло i перекладає в горщик здоровенну кулю золотих щiльникiв.

Затим наповнює другi горщики золотими щiльниками.

Глечик з трутом висить на гiлцi i курить молочним димом.

Бджоли, гудучи, мов далека буря, облiпили дядька суцiльним золотаво-чорним шаром. Дядько щось кричить небожу, але зрозумiти важко.

Зрештою, дядько розв'язує вузол линви i просто летить униз. А, щоб не обпекти пальцi, обхоплює линву полою свити.

За дядьком падає хмара бджiл.

Малий пiдлазить пiд перевернутий кошiль, але все ж кiлька бджiл проникли у схованку. Вчепились в його сорочку. I гудуть так страшно, що серце холоне. I, до того ж, не знаєш, звiдкiля вони вжалять.

Дядько пiдхоплює все начиння i, розмахуючи димлячим глечиком, швидко рушає до чагарiв.

Малий зводиться на тремтячi ноги i поспiшає за ним.

А над обома добичниками мстиво гудуть бджоли.

Густi чагарi рятують бортникiв од бджолиної помсти. I дядько, засипавши в дiрчастий глек зiлля, розводить ще бiльший, ще їдучiший дим.

Тодi вже розбирається. Починає струшувати, обирати спухлими пальцями iз себе бджiл. Хоча вiн надягав личину, у нього спухле лице, шия i руки. У малого одне вухо вiдвисло ледь не до плеча.

Дядько iз дна торби дiстає ладунку з жовтим мастилом i змащує вухо небожу.

Потiм береться за свою губу.

Пекучий бiль спочатку перетворюється на щiмливу'сверблячку, а потiм i геть затухає.

— Дядьку! Вони не прилетять сюди? Ви їх потравили димом?

— Що, що, Пiвнику! Я їм i сотiв з медом лишив, щоб вони не подохли.