Слово за тобою, Сталіне!

ПЕРЕДМОВА АВТОРА

Основну ідею цієї соціяльно-політичної й мирної концепції, що пропонується в цій книзі, я виклав у загальних рисах у попередній моїй праці, що вийшла під наголовком "Нова заповідь". Я там умисне вбрав цю концепцію в таку літературну форму, яка змогла б легше притягти увагу широких мас читачів (у форму роману), починаючи від робітника на фабриці й кінчаючи професором університету.

Розвиток ідеї цієї концепції й ставлення до неї різних течій громадянства в Союзі Радянських Республік я викладаю в оцій книзі — "Слово за тобою, Сталіне!". І так само роблю це в образах, у найприступнішій формі для найширшого кола читачів, які здатні цікавитись пекучим питанням війни і миру.

Зроблено цю працю з найбільшою об'єктивністю, якої вимагає велико мета всіх людей — мир на землі. Події, дійові особи, картини буденного життя в Радянському Союзі представлено в ній на підставі документів, на свідченнях багатьох живих людей, на загальновідомих фактах і на особистому досвіді автора.

В. В.

Цей текст вперше було оцифровано бібліотекою УкрЛіб. Подається за виданням Української Вільної Академії Наук у США, Комісії для вивчення й охорони спадщини В. Винниченка, 1971 рік, Нью-Йорк

Розділ 1

Коли Степан Петрович, за допомогою домробітниці Дуняші, скинув у передпокої свій кожух і, витерши щільно поголені й рожеві з легкого морозцю лиця, прийшов до їдальні, там на нього чекала Катерина Семенівна. Вона стояла біля наготовленого до обіду столу в тій позі, яка в неї з'являлась раз-у-раз, коли вона мала сказати щонебудь приємне чоловікові: заклавши руки в кишеньки сукні й з лукавим кокетством схиливши голову на плече.

Їй було 54 роки, вона мала троє дорослих дітей, але була така сама струнка й висока, як і в 24 роки, майже такого самого росту, як і чоловік (чим вона трішки пишалася перед ним). Але він, оцінюючи її стрункість, не любив ні її кучерявого "перманенту", ні занадто вирівняної пози, аж перехиленого при ході трохи назад торсу, що нагадувало йому постать якогось високого, худого негра, що віз перед собою тачку. Але тепер, коли вона отак, заклавши руки в кишеньки, стояла, то здавалось, що той високий негр спочивав біля свого возика.

— Ну? — весело посміхнувся він, показавши свої широченькі зуби старої гарної слонової кістки, і злегка на мить обняв жінку за плечі. Вона, не міняючи пози, скосила на нього ще досить гарні очі й мовчки легенько хитнула головою.

— Звідти телефонували? — спитав він. Вона ще раз кивнула й додала:

— Прохав, щоб ти, як тільки вернешся додому, зараз же приїхав до нього в міністерство.

— Умгу! — самовдоволено муркнув Степан Петрович і, як і раз-у-раз у такому стані, трошки втягнув голову в шию й випнув кадик.

— Давно телефонував?

— О третій годині. Але сказав, що буде в міністерстві до сьомої. Ти ще зможеш пообідати, тепер тільки за чверть п'ята.

— Ні, я їду зараз. Сказано ж: "зараз же як вернеться додому". Накази партії треба виконувати без найменших ухилів. А цей наказ, ти ж розумієш, обіцяє якусь нову місію і нове відзначення по службі, плюс, розуміється, дещо й матеріяльне. Дай тільки чарку горілки і великий пиріжок. Вони мене не затримають, чорт їх забери!

Негр хитнувся вбік і зник. Замість нього, над столом нахилилась Катруся, вхопила карафку з горілкою й налила з неї по вінця в чарку, яку зараз же обережно й поставила на край столу біля Стьопочки. Потім обома руками піднесла йому тарелю з пиріжками й показала підборіддям на них:

— Ось цього найбільшого візьми. З м'ясом і крашанкою, твоєю улюбленою начинкою.

Степан Петрович хильнув у рот горілку, похапцем узяв пиріжка і до половини всунув його між зуби. Катерина закохано й гордо слідкувала за всіма його рухами. Навіть коли він залицявся до жінок, вона й тоді дивилась на нього закохано й гордо: ось такий він, хто може проти нього встояти? П'ятдесят п'ять років йому, а такий самий молодий і чарівний, яким був тоді, коли в перший день знайомства нахабно й широко обняв її майже прилюдно на Володимирській гірці. І волосся лишилось таке саме золотаве, ніжне, хвилясте, кольору хорошого жовтого масла (трішечки все ж таки тепер посріблене на скронях). А очі? Не очі, а щось надзвичайне — ласкаві, одверті, щирі, влазливі, переконливі, ні, чорт його зна, що за очі! І губи, ті самі, широкосоковиті, з постійним усміхом. Що дивного, що не тільки жінки, а й мужчини (та й то які: самі міністри, самі емведисти та навіть політбюристи!) піддаються їхній дії, аби тільки Стьопа гарненько схотів цього. Він пошепки (чи то жартом, чи серйозно) іноді повторював їй на вухо:

— Магнетизм, голубонько, магнетизм!

А надто той "магнетизм" виявляє себе, як трошки Стьопа вип'є. Тоді він просто зачаровує людей. І хіба ж не цей його магнетизм урятував їх усіх тоді в Харкові, п'ятнадцять років тому, від смерти? І хіба вони жили б оце тут у Москві в урядовому будинку, де живуть тільки високі особи, в цьому помешканні, з килимами, шиковними меблями, з покоївкою, автом, з пошаною від усіх?

— Ну, випий ще другу й з'їж ще одного пиріжка. Треба ж підкріпитися перед розмовою з Колечкою, він іноді буває таки трудненький.

Степан Петрович мовчки підставив їй чарку й узяв другого пиріжка.

— І напевне знову примусить тебе чекати годину, або дві, не зважаючи на те, що ти ж усе таки не який-будь службовець. Ти — осназ, (*) Урядовець "особого назначений" (окремого призначення).) ти член Верховної Ради. Колечка повинен би бути до тебе уважнішим...

Степан Петрович хотів щось сказати, але, замість того, ковтнув другу чарку й угризся в підсмаженого золотавого пиріжка. А Катерина Семенівна, притишивши голос, таємно зашепотіла йому в лице:

— Але знаєш, Стьопочка, я щоразу, як ти туди йдеш, не маю спокою. Ну, що ти зробиш: не маю! От знаю, що нічого злого не буде, от п'ятнадцять років минуло, як ти туди ходиш і щоразу приносиш тільки добре, а я все не можу забути Харкова, все мені раптом згадується той день, як ти отак само пішов, як зник, як потім узяли мене, як мене муч . . .

Іваненко вхопив за руку Катерину й озирнувся на двері.

— Ну, Котре, ти на нас, їй-богу, стягнеш біду!

— Та хто ж нас може почути? Дуняша в кухні. Діти в місті.

Іваненко утерся чиєюсь серветкою й кинув її на стіл. Потім обняв за плечі Катерину й злегка притиснув її до себе.

— Не в тому річ, почує хто чи не почує. А в тому, що в тебе й досі немає тої віри, яку треба мати... Ти все згадуєш той нещасний Харків з якимись докорами, критикою. Я тобі знов і знов кажу: хочеш мати спокій, хочеш мати цілковиту певність,—май цілковиту, сліпу, глибоку, безмежну віру. . .

— Та я ж маю, тільки...

— Жодних тільки! Все, що вони робили, роблять і робитимуть — потрібне, бездоганне, прекрасне. Чуєш? Чи робить щирий релігій ник докори Богові за те, що щось, мовляв, з ним не так зроблено? Чи чула ти коли-небудь од нашого бідного Євгена, щоб він критикував свого Бога чи його священнослужителів?

— Ну, Бога! Сталін усе ж таки не Бог...

— Сталін дужчий за Бога! Ти — комуністка?

— Комуністка.

— Ти віриш, що Бога нема?

— Вірю.

— А що Сталін е, віриш?

— Ну, ще б пак!

— Так от: як для Євгена і всіх інших релігійників не може бути ніякої критики Бога, так само у справжнього комуніста не може бути сумніву й критики нашого бога Сталіна. Колечка є священнослужитель Сталіна, значить, усе, що робить Колечка, потрібне, необхідне, святе. І хоч би він мене тримав не дві, а двадцять годин, жодного докору з нашого боку не повинно бути. І коли б мене для чогось було навіть арештовано, бито, заслано в Сибір, на каторгу, убито, — все одно, значить, "там", на небі, це потрібне, і ніяких докорів ні в мене, ні в тебе не повинно бути. Чуєш, Катре? Тільки з такою вірою ти можеш жити спокійно в Радянському Союзі й нічого не боятись. Вірою вбивається всякий страх! Не забувай, що ми відповідальні за наших дітей і родичів, що свою невірою ми стягаємо недовір'я не тільки на себе, але й на них. І те, чого ти боїшся і ввесь час згадуєш, станеться не від твоєї віри, а від твого страху. Отже, віриш, Катре?

Катря знизала плечима.

— Та, Господи! Я вірю! Як же я можу не вірити, коли...

— Ну, так ніколи ніде не забувай про свою віру. І тоді ти й жодних Дуняш боятись не будеш. А між іншим: ти певна, що вона вчора підслухувала під дверима в Марусі?

— Отакої! Та я ж її сама спіймала. Я не маю жодного сумніву, що вона сексотка*) (Секретна співробітниця). Гидота!

Степан Петрович розвів руками.

— Ну, от! "Гидота". А я ж хто? Не сексот?

— Ти — сексот осназ! Ти виконуєш особливі доручення уряду, велику службу, ти виловлюєш ворогів соціялізму, ти захитаєш Радянський Союз від...

— А Дуняша хіба робить не ту саму службу? Вона слідкує за нами, вона так само охороняє Радянський Союз від зради, від змови .. .

— Так ми ж — комуністи, ми ж не вороги Радянського Союзу, ми самі...

— О, це не має значення. І Зінов'єв, і Троцький були немов би комуністами, а стали зрадниками й ворогами народу. Ну, та годі про це. Я пішов.

І Степан Петрович, широко обнявши Катерину, ніжно труснув нею й попрямував до передпокою. Відчинивши двері, він трохи не звалив з ніг Дуняшу, яка тримала в руках карафку з водою.

— Ой, вибач, Дуняшо, я, здається, вдарив тебе? І Дуняша, почервонівши аж до шиї, поспішно поставила карафку на столик і кинулась до кожуха товариша хазяїна. Катерина Семенівна закинула торс назад, немов узявши тачку, і багатозначно подивилась на чоловіка. Але він весело засміявся й пішов назустріч домробітниці, яка спішила до нього з розгорненими обіймами кожуха.

До міністерства було недалеко, і Іваненко рішив іти до нього пішки. І на вулиці він так само весело ступав тротуаром, навіть не застібаючи хутра. Та й вечір був не дуже морозний, березневий, з подувом якихось незримих весняних зідхань. Ліхтарі горіли теж бадьоро й сміялися згори колючими стрілами, надто як приплющиш на них очі. З різних боків випинались угору велетні-будинки; вулицею з криком сирен пролітали автобуси та авта; тротуаром сунула вечірня юрба, вертаючись з роботи чи поспішаючи до неї. Жваві, переважно молоді, сильні, веселі пики, пики людей, що жили, мовляв, у "совєтському пеклі". Хе-хе, дивне пекло, в якому чути такий заразливий сміх на вулицях, такі вибухи пісень, такий повний завзяття рух.

А праворуч поважно, масивно темніли стіни Кремля, того храму, в якому тут на землі, а не десь там, на небі, перебував усемогутній, усегрізний, усекараючий бог.