Смерть Калнишевського

І

Нависло небо оливом похмурим…
Земля затвердла на холодну крицю.
І вихор виє — ранена вовчиця —
і треться з зойком об холодні мури…

Тут день мов ніч… Невиразні контури…
Холодне сонце, мов стріла, промчиться
і знову тоне світ в сніговій бурі,
щоб в чорній ночі заховати лиця…

А в келії, карбованій літами,
лягає тінь…
Це Він у рясі ходить
і думи шле туди, на ясні води,

і мірить крок його холодний камінь…
Молитву Богу шле чоло пророче,
і тонуть в споминах старечі очі…

II

Садок вишневий… Хатка, і степи..
Поля — поля… Ставка чорняві очі.
І день, склоняючись в обійми ночі,
востаннє далеч степу золотить…

Життя — мінливо-золота блакить —
спада серпанком на чоло діточе…
У матері пеститися він хоче
і чує, як вона його пестить…

«Люби до скону рідну Україну,
і до останку сили борони!»
…А він глядів в блакить прозоро-синю

й побіг де манять золотом лани…
І зупинивсь аж в зелені степів,
і слухав музику солодких слів…

III

Кружляє степ… Спадає височінь,
вогнисто розчахнувшися надвоє.
Бичують землю блискавок бичі,
і обрії тремтять в загравах бою…

Під ним — буланий, віжки гризучи,
вужем спинається, кида піною…
А перед ним — похмура далечінь
вгинається під крок козацьких воїв…

Блиснула булава в тугій руці,
на північ скерувалася ворожу…
В останній бій…
Пожари…
Вістовці
відомлять про руїну Запорожжя…

І крізь вогонь, хугу, що виє вовком,
примарою зближаються — Соловки…