Сни і дійсність

СНИ І ДІЙСНІСТЬ

Було звичайно. Містечко. Лікарня. Я й зі мною тиф. Кулемети набридли буденщиною. Більш цікавило, чи скоро розбере мене. Розбирало, мабуть, одночасно з фронтом. Зашуміло в голові, забухало в скивицях і ось: вперекидьки ходять стіни палати, стеля й підлога валиться, я ловлюсь за останню й сам готуюсь перекинуться, але мене підпирають з боків і в живіт шаблі, а де-кілька конфедерованих жовнірів танцюють навкруг, оскалюючи зуби, як на мертвецькому великодні.

І знову тьма.

Коли ж сонце стрілило мені в лице, я розплющив очі. Ах, яка досада той тиф, як ломить тіло, колиться голова. Чи ж буде досягнений добробут, як зітруть класові суперечности, а не буде знищено хвороб? Ні. Сто тисяч разів ні.

Прокляте життя, проклята стихія, хаос ...

Ей! Хто чує ? Хто дужий ? Ловіть мене в просторі, затримайте вихор...

Але в тій сфері мого перебування не були ані етикету, ні морали. Мною кидало, вихрило й я літав у просторах, як пір'їнка, атом.

Ментами я бачив вогняного лапатого дракона, ментами я просто горів у звичайному заводському горні, ментами всі дрежажі концентрувались у мені, й я задихавсь, затоплювавсь і не знав, по який бік життя вирину.

Але одного ранку мої очі вздріли чотирі білі стіні, а крізь ґратчасте вікно пролазив лагідний, ясний промінь.

Гаразд. Значить — на цьому світі. Ще зустріну весну. Дай відпочить.

Заплющив очі й тихо заснув.

Через кілька годин я вже міркував:

Життя прекрасне. Контрасти лише відтінюють його.' Прекрасна весна після зими, прекрасне одужування після хвороби. Прекрасне одужування й весна.

Підвівсь на ліжку й заглядав у сад. Мої запаморочені очі вздріли ще голі, але вже співучі дерева. І я нервами співав:

Туди, на простір, де сяє сонце, де гімн життю...

Раптом кляцнув замок у дверях і з їжею ввійшла санітарка.

І санітарка моя скорботна, лагідна — вона теж прекрасна.

— Як ваше здоров'я. ?

— Прекрасне! Бачте, я сміюсь... Сміюсь...

— Товаришко, що з вами ? Ви плачете ?!.

— А ви"й не знаєте! Поляки вас стережуть. Трох ваших зарубали, а на ваші бамаги глянули та й зачинили сюди. Тепер замикають, стережуть ...

Ось воно — життя! Від несподіванки у мене в очах замигали кола, як тіні від пропелера перед відльотом, але я не міг нікуди летіть.

*

Я був відповідальним робітником агітпропу дивізії. До мене завітав у гості польський військовий слідчий. Він говорив українською мовою.

— Як ся маєте? Поправляєтесь...

— Що ви маєте зі мною робити? Для чого зачинили в окрему кімнату ?..

— О, товариш для нас дорогий. Товариш нам розкаже де-що про свою роботу...

— Що?!

— А ні, то ми зуміємо подякувати, як моїй родині ваша Чека...

— Морда! — скрикнув я.

— Пся крев! — зчервонів слідчий. — Большевікі! Комуністи ! Злодзєї ...

Я схопився з ліжка, щоб хворими руками розірвати його звірячу пащеку, але світ мені закрутивсь, і я знову впав на ліжко, а тим часом увійшов лікар, всовіщаючи:

— Не хвилюйте хворого,— йому шкодить! Замок у дверях кляцнув, і я знову лишився один. Я мусів видужувати, щоб з мукою вмерти.

Ні, крсще зараз, в цей мент... "Не хвилюйте, йому шкодить" — Ха-ха!.. Людожери! Задушив — би оцими хворими руками. Але що зроблю? Сам себе за пальця кусаю. Я безсилий. Лягти відпочить. Лягти, видужать, щоб безглуздо вмерти. І на біса родивсь ? Що завоював, що дав людству? Мишеня, яким пограється польська кішка. Ех! Чи думав ти, Андрію, що таким буде твій кінець, як ще недавно виступав на мітингах, світ перевертав?! А тепер... сам перевернешся й ні одна близька душа не знатиме й не побачить. Валю, Валю... так завоювали ми своє щастя

Тепер чави, чави, муко, серце, щоб витягнуться й більше не встать.

Але біль ущух. Я йшов до неї, був сонячний весняний день і вона сонячна, весняна мене зустріла:

— Ти змарнів. Бідний, Андрійку. Ти сумний? Глянь, як весело скрізь. Вже нема ні одного нашого ворога. Тепер наше свято... Свято, Андрійку.

— Свято, Валю!

— Любий!

І ми музично злилися.

Але раптом хтось жорстоко по голові. Я кинув очима: Жах! Чотирі стіні й заґратоване вікно. У-у, проклята дійсність! Ах, чому я не заснув навік? Але скоро знову я був у неї, знову забував небезпеку, був щасливим, та дійсність жорстоко розлучала.

Сто раз проклята дійсність, сто раз вона мене розлучала зі щастям . . Я бажав сну глибокого, безповоротного. Я вірив у сон. Справді, що таке дійсність, а що сон? Я міг поглибитися в сон навік і там моя дійсність...

І я поглибивсь.

Валю,— питав її,— ти не думаєш, що наше щастя й на цей раз сон?

— Ні, коханий, не бійся.. Наше шастя стале, безповоротне. Воно всесвіт, вся іагмонія сучасного життя. Не бійся, любий, ти просто заляканий минулим. Ти був у полоні, тебе мали розстріляти, але ти заснув глибоко, безповоротно, і твій сон,— наша дійсність, наше завоювання ...

І я ходив щасливий, безпечний, вільний ...

Життя таке гармонійне, прекрасне! Всі обличчя, які я стрівав, раділи й сяли.

Раптом загуркотіло. Несподіваний жах охопив: невже надходить та дійсність? Не може бути. Сон мій вічний... Геть, геть, дійсність... Я глиблюсь, але виразно чую голос дійсносте:

— Вставайте, їжте, поки гаряче.

Я плющив очі, хапайсь за останній відблиск сну, але дійсність владно мене покликала Остання риска промайнула й ось: Санітарка з паруючими мисками.

— їжте, поки гаряче. Це тільки для вас курка... Казали, вам треба скоро поправляться...

— "Скоро поправляться"... Я так невдало посміхнувсь, що санітарка потемніла на лиці.

— А може вам нічого й не буде. Вони ж так пильнують вас. Вн., мабуть, теж з панів?

— Занесіть, товаришко, це панам, а я нічого не хочу. Товаришка враз бризнула сльозами, й мов ображена, вибігла з

кімнати.

Ах, життя мало бути таким прекрасним, а я його не побачу. Мій сон буде тьма. Валю, Валю, жити! Бачити рух...

Я відчув таку жагу життя, що зірвавсь і здатний був бігти напролом. Доречи й двері були відчинені, але я знав, що біля виходу вартовий, — а ноги в мене дрижали й в очах туманіло.

Я впав безсило й безпорадно на ліжко й від часу дитячих років вперше розридавсь.

То-ж кожна хвилина, кожна мить наближала мені смерть. От я порахував: раз-два... і вже коротша нитка життя.

Ах жити, жити. За всяку ціну !

Від цього бажання я стогнав, скручувавсь, мов уж.

До мене покликали лікаря.

— Ви вже цілком здоровий, — сказав він,— вам треба тепер тільки добре їсти, щоб окрепнути, і ми вас скоро випишемо

— Але ж, докторе! Подумайте. Куди ви мене виписуєте, в рос-ход? Ради бога, перечасуйте з цим. Скажіть, що в мене температура, що якісь ускладнення ..

Я цілком сподівавсь на таку допомогу доктора. Перші дні, коли мене ще не розібрало, ми навіть сприятелювались з ним. Він сам колись був с. — д., де який час сидів у тюрьмі. Ми з ним вели щирі розмови. Тоді були більшовики, і він співчував більшовикам. Але на цей раз він лукаво оскалив зуби:

— На що вам "часувать"? Більшовики все одно не вернуться... У мене покроїлось серце, але я стис зуби й спокійно сказав:

— Не потрібні мені більшовики. У мене є за Дніпром старенька мати. Я хтів би пождать, поки поляки туди підуть, щоб побачитися з нею... Десять років не бачив...

Тоді доктор подобрішав:

— Як що можу я надіятись на компенсацію з вашого боку. Я міцніше стис зуби й відповів:

— У бекеші в мене є зашитий портсигар з золотими монограмами. Принесіть мені тільки бекешу—-я вам його віддам.

Тоді ми розстались друзями.

Цілу ніч я думав про міщанство життя.

У мене за стіною немилосердно стогнав хворий. Я думав: чи ж варто родитись, щоб отак мучитись?' На ранок стогін стих.

Прийшла санітарка й повідомила, що за стіною помер чоловік з села. Він уже був видужав від тифу та жінка потай принесла свяченої ковбаси, він наївсь і помер.

Я подумав: не все одно, чи від свяченої ковбаси чи від кулі?!— Закутався з головою й спокійно заснув.

Віддаючи лікареві портсигара, собі я залишив потай маленького бравнінга з пятьма кулями.

Після цього я з'їдав все, що мені подавали.

Потім я попрохав санітарку, щоб підмостила мені боки будь-якими штанами і вона це зробила без ніякої компенсації.

Тоді вирішив, що на початок вистачить мені й цієї одежини.

Дні були гожі, сонячні. На деревах розпукувались бруньки. Я підходив до подвійного вікна й відклеював потроху папір, що ним було затуцковано на зиму. Грати мали витляд залізних штахетів, що впиралися списами до верху, але не були приковані. Я раз-по-раз міряв їх очима зверху до поперечки.

Теоретично всі обрахунки були зроблені.

І от, після вечері, я попробував свої м'язи, зробив кілька вправ і вирішив, що настав час.

Ніч була темна, зоряна. В кімнаті я теж загасив каганця й потай підійшов.

Тріснувши, зашипіло вікно лишками паперу. Я просадив руку до над-вірнього,—воно теж гукнуло зрадливо в пітьму, але покірливо роздалось.

Свіже повітря так дихнуло, що я від несподіванки поточивсь назад і сів на ліжко, щоб віддихатись.

— Воля! Воля! — манило на двір. Десь гавкали собаки. Хтось затяг пісню.

Не гаючи часу, я став на вікно у весь зріст і вчепивсь руками за прута. Але проклятий вперто стояв на варті, як вірний салдат.

Тоді я вперсь ногами в грати, сціпив зуби й нарешті він поволі став згинатись, але в мене вже в очах зайнялись ілюмінаційно вогні, хвилясто замигали тіні, і я в мент брязнув головою об шкло.

Все заходило ходором, не почував під собою підпори, здавалось, летів у безодню, але в той же час був свідомий того, що скандально впав. Ще блимала надія — може так безкарно й пройде: мені — ж тільки ще одного прута зігнути.

Коли — ж лупнув очима ■— на мене крізь вікно світив жовнір. Чомусь думав, що то сон, втеча моя напереді. Не вірилось, що реальні люде мене вкладають на постіль, не вірилось, що реальна рушниця стала сторожко біля мене. Було байдужісінько. Тим більш, що надійшла Валя.

Якось трапилось, що ми опинилися вдвох за ґратами. Один прут був зігнутий,— це я виразно бачив, — тоді ми спільно взялись і вмент зігнувсь другий.

Я швидко був на дворі. Коли — ж підійшла Валя, пруття враз піднялось. Вона силкувалась зігнути, я допомагав, але було незручно й вона стратила надію.

— Тікай, любий, бо загинем удвох.

— Люба! Як гинуть, то разом, я без тебе не можу. Де — ж найду своє щастя?

— Колись буде в соціялізмі, а тепер у боротьбі. Поспішай. Твоє життя ще потрібне для людства.

Але в той же мент з-за рогу вискочив жовнір.

— Тікай! — кричить вона, а я вже відчув міцну руку на собі.