Сонце

Часом йому самому здавалося, що живе в цій хатині край села відтоді, як Старий запалив на небі першу свічку. Потім люди назвали її Зорею.

Тепер зірок тих навіть Чортові не злічити.

Перше до нього щоночі навідувалися. Стукали у віконце. Ротате обличчя тулилося до шибки:

— Тобі завтра сонце піднімати. На черзі...

Дідько, зіщулившись у своєму кутку, відмовчувався. Гонець для певності ще раз дзенькотів об скло. Відтак шепіт трави під ногами гостя потроху віддалявся.

Згодом перестали кликати. Певно, забули. Стежка до вікна поросла споришем та лободою. На призьбі щоліта викохувалася рясна нехворощ. Узимку вітри, догоджаючи Дідькові, вивершували навколо його оселі кучугури снігу аж до бовдура. Об таку пору ставало зовсім тихо, тільки мишва несміло шолопотіла в підпіллі та подеколи, опівночі, в димар шугала тутешня Відьма — старе, шпетне бабисько. Чорт не любив її. Відьма багато галасувала, безугавно лящала чужими, підхопленими на Лисій горі словами, метлялася по хаті, обриваючи павутиння. А крізь той гамір, гук, горготню проступав чорний жах перед смертю — стара боялася вмирати.

Хоч грати з Відьмою в карти Чорт не відмовлявся — непомітніше збігав час. Він кивав Сніговицям, Сніговиці припадали до шибок, тримаючи на блідих долонях іскринки-каганчики. Хата повнилася холодним синім блиманням. Стара, тасуючи карти, безсоромно шахраювала, тільки обіграти б господаря. Нещирість гості веселила Чорта — він бачив карти наскрізь.

А сонце сходило і без нього — юне, рожеве.

Правда, бачив його Чорт хіба що в години безсоння. Відколи поселився в хатині, вподобав присмерки. Вкладався спати під ранок, тільки-но в небі чувся посвист — то чорти з усієї землі летіли на схід піднімати сонце. Увечері його будили цвіркуни. Спроквола розплющував очі: останні червонокрилі птахи пливли з хатини. Стіни гасли, смутніли, піч повніла й набурмосювалась. Визирав у вікно — на заході ще палахкотіло горно, але не було кому роздмухувати його, і жар остигав, закутувався в сивий попіл. Червоні птахи злітали в небо, і крила їх танули, губились у синюватій безвісті. Небавом з тієї туманистої сині проступали бліді личка зірок. Припізнілі вози, далеко обминаючи Дідькову оселю, вертали з поля. Баби стишували голоси і хрестилися. "Жив! Жив!" —лементували на сухій вербі горобці. Цвіркуни безсоромно славословили Ніч.

— Геть! — гукав Чорт до горобців, і горобці дружно випурхували з гілля, летіли в село.

— Цитьте! — казав цвіркунам. Цвіркуни злякано німіли.

І тоді облягала тиша. Чорт широко розплющеними очима дивився в сутінки, що котилися з поля, — легкі сірі хвилі. Дідькове серце солодко й смутно щеміло. Сутінки повнили хату, піч і стіни тонули в них, Чорт лишався наодинці з собою. Рипіли двері. Марухи, шерехтячи босими ногами, вносили білі, як мысяць-підповень, свічечки. Чорт нетерпляче махав рукою — Марухи гасили свічки і зникали. Нечутно ступав до села повз Дідькову оселю. Сон у довгій білій сорочці. Хата розкривалася, неначе квітка нічної красолі, стіни вже не заступали сухої верби, а крізь стелю світилися ще білі, немічні зорі. Час ледве ворушив крильми, а потім зовсім спинявся, завмирав.

— Живу... — солодко простогнав Чорт, і дві радісні сльози покотилися з його очей по щоках, упали на долівку. Два стебельця бузини випнулися на тім місці з землі, подибали на призьбу й стали під вікном, ніби на чатах.

— Живу... — знову прогучав Чорт. Це були найкращі хвилини його життя — на межі дня і ночі.

Тоді сідав під сухою вербою й свистів, глушачи пісні та дівочий порсск, що долітали з села. Пуп'янки зір тільки починали розпускатися, і Чорт любив їх, присмеркових. Пізніше, коли зорі будуть вповні, він на них і очей не підніме. Кажани линули над самісінькою землею, та, зачувши Дідька, стрілами шугали в небо.

Чорт щасливо, супокійно усміхався.

Десь опівночі Дідько чимчикував до млинівки — змолоти тютюну. Гукав Сон. Той клав свою долоню на чоло млиняру. Чорт пускав колесо. Сокотіла, полохаючи рибу, вода в корцях. У млині пахло борошном, мишами, скреготіли жорна, єрма тремтіли. Дідько тримав під мучником пригорщі, доки вони не наповнювалися доверху тютюновою трухою. Тоді, звісивши до води безп'яті ноги, сідав на греблі, висипав на стежку тютюн, брав його по дрібці, нюхав і голосно, з насолодою чхав.

Місяць-повня, круглий та білий, наче жорно, гойдався над незворушною землею. Хрести могилок темніли на березі річки. Од цвинтаря по крутій місячній дорозі чиясь грішна душа, ковзаючи і спотикаючись, тягла вгору велетенську мажу.

"Врешті, сонячне світло — лише манлива хвиля, що її неминуче заступає Морок, — думав Чорт. — Який сенс важити життям, піднімаючи в небо це розжарене опудало, якщо воно за якісь години знову котитиметься вниз? Скажіть, коли ваша ласка, який сенс? А вони, дурники, все ще сподіваються сотворити світ заново. Воістину, і на землі, і на небі не знайдеш і дрібки мудрості!.."

Очамрілі від Дідькового тютюну, щуки вистрибували з річки, блискали під Місяцем, наче шаблюки злих вояків, і хапали у водянім дзеркалі тьмяні відбитки зір. Зеленкуваті раки хутко виповзали на білий пісок.

Якось його розбудили серед білого дня. Яскраве світло хлюпнуло у вічі — аж защеміло. На порозі стояв худенький, згорьований чоловічок із солом'яним брилем у руках.

— Чого тобі? — буркнув Чорт, ледве стримуючи роздратування.

— Прошу пана Дідька пустити нас у комірне. Погорільці ми. Увесь хутір вогнем узявся, нема де подітися. Я — з жінкою, а вона вагітна, уже на часі. Хоч живим у яму лягай...

— Я що тобі, ґазда? — вишкірився Чорт, затуляючись волохатою долонею од сонячного променя. — До людей ступай, а чортів я не радив би чіпати, бо й того позбудешся, що маєш.

— Я вже нічого не маю, пане Дідьку, — мовив чоловічок, беручись за клямку дверей. — Окрім жінки. Так ваш брат над нею не вільний, бо то чиста душа.

— Іди, іди, звідки прийшов, — неприязно проказав Чорт.

За образу варто було якусь ману кликнути на зайду, але дуже спати хотілося. Повернувся на інший бік і одразу заснув.

Прокинувся от гуркоту граму. Над хатою бухикало, тріщало, важелезне каміння котилося по небесній тверді. "Знову Старий розквоктався, — подумав Чорт. — Певне, чимось наш брат допік. Ганяє куцих. А може, сп'яну..."

Дощ за вікном лив як із відра. Крізь сіру пелену — дві постаті під сухою вербою. Чоловічок у брилі і молодиця, завинена в хустку, черевата. Тулилася до дерева, поклавши на живіт долоні.

Дідько хутко заплющивсь, але жінка з руками на вип'яченім череві стояла в очах. Опустив руку, торкнувся пальцями округлої, паче живіт молодиці, землі. Із землі щось пульсувало, переверталося, пнулось до світла. "І земля вагітна, — подумалось Чортові. — Ця завжди вагітна.

Плодяться, плодяться, а Дідько сонце для них викочуй на небокрай, спалюючи себе, наче куль соломи... Тільки ж який дурень у грозу стає під суху вербу? Старий жодної не промине, обов'язково вцілить..." Дивуючись із самого себе, розчинив вікно і на повен голос, пересилюючи стогін неба та лопотіння дощу, гукнув:

— Гей ти, чоловіче! Хто тебе вчив у грозу під вербою ховатися?

— А куди маю дітись? — хмуро відказав той і одвернувся.

— Ну... Ходіть уже до хати, — мовив по хвилі Чорт, не в змозі одірвати погляд від живота молодиці. — Грозу пересидите...

Чоловік поклав на плече клунок з пожитками, молодиця взяла з-під верби баняк, і вони ступили до сінець. Уже були в хаті, коли небо з тріском розірвалося навпіл, і вогняна стріла влучила у вербу. Дідькові гості перехрестилися.

— Не поспішайте хреститись, — холодно скривився Чорт. — Не в церкві.

Раптом баняк вислизнув з жінчиних рук, грюкнув об долівку й покотився до підпіччя. Молодиця вхопилась за поперек, сіла на поріг. Судома перехльоснула її миловидне лице.

— Почалося! — зойкнув чоловічок, підхоплюючи жінку. — Вибачайте нам, пане Дідьку, але почалося! Катерино! Катерино!..

Дістав з мішка сірячок, постелив на лежанку. Уклав молодицю. Відтак розгублено забігав по хаті. Жінка стогнала. "Які ці люди гармидерні!" — Чорт уже жалкував, що змилувався над погорільцями.

— Чого метушишся, чоловічку?

Той настрополохано озирнувся:.

— Родити має. А де тепер ту повитуху шукати? Води б зігріти, а як? Усе мокре, така лея...

— На горищі колись солома валялася...

— Хай бог тобі здоров'я дає, пане Дідьку, — проказав чоловічок і метнувся з хати.

— Дасть,— посміхнувся Чорт.

Гість засунув у піч баняк з дощовою водою, поклав у челюсті віхоть соломи. Дістав з кишені кресало, вишневу губку. Бив кресалом по каменю, сипалися іскри, але вогка губка й не думала тліти. "Які безпорадні ці люди", — подумав Чорт і гукнув у сіни:

— Маруха, вогню!

Тієї ж миті віхоть спалахнув. Псі челюстях печі застрибали червоні виблиски. Жінка стогнала. "Хай як знають.— Дідько згорнувся у своєму кутку калачиком і прикинувся, що засинає.— Хай як знають. Що мені до них?"

Не знати, скільки часу спливло. Можливо, чорт справді задрімав. Неждано крізь безбарвність затишку пробилося нове відчуття: воно тривожило, баламутило душу, ніби хтось залишив відчиненими і хатні, і сінешні двері. Вітряні веретениці снували по підлозі, сягали кутка й шпигали Дідькове тіло. Відтак веретениць зарясніло, і об'явився біль. Перше тільки дразливий, потім уже глибший, різкіший, буцімто з Дідька плели вірьовки. Чорт кліпнув віями — було вже темно, під піччю цвірчали ніким не вгамовані цвіркуни; раптом нечуваний досі Дідьком зойк заглушив усі нічні звуки. Навіть грішники на самому дні пекла так не репетували. Од того зойку Дідька зсудомило. І знову веретена впились в тіло, вивертаючи нутрощі. Чорт, дряпаючи нігтями глину, покотився по долівці.

— Маруха, свічки... — ледь видихнув.

На підвіконні, на комині, у мисниках заблимали вогники. Чорт побачив зжовкле, пітне обличчя жінки: скусані губи, більмаки вирлатих очей, скорчені пальці у волоссі. Чоловічок м'яв у руках бриля, жалібно дивився на господаря: — Я в цім не знаюсь, пане Дідьку. Хіба я коли бабив? А вона вперше родить...

Тієї ж хвилини жінчині пальці поповзли по тілу до високого півкулястого живота. В цьому повільному русі було щось насторожуюче, жахаюче. Обличчя напружилося, тіло виструнчилось, відтак скинулось угору, паче риба у верші, і знову зойк стьобнув по синіх вікнах.