Сонце заходить

- Чайковський Андрій -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


СОНЦЕ ЗАХОДИТЬ

Історична повість з часів зруйнування Запорозької Січі

Ои не гаразд запорожці,

Не гаразд вчинили:

Степ широкий, край веселий

Та й занапастили!

Народна пісня

ПЕРЕДМОВА

Багатий та пишний цей наш край, Україна. Здається, що кращого на світі немає і, якщо був колись на землі справжній рай, то певно на нашій Україні милій, у тому тихому кутку, що Самарою зветься.

Багата та пишна сторона, та Бог поскупив їй долі, а нам... доброго розуму, що не вміли скарбами покористуватися, та все чужинцям поступалися, осувалися на сам крайчик, поки с. пропасть не провалилися.

Та що ж... а ми думкою багатіємо, колишнє згадуючи, щоб не забули, чим ми дули, а, може, це нам при-нагодиться, та й ще колись чимось будемо, може, колись наберемося кращого розуму, і знову оживе колишня наша слава...

* Завойовник Сибіру.

Звідкіля взялося у нас це слово — Самара? Воно не наше і Бог знає чиє... бо й вчені лінгвісти не можуть цього вгадати. Це слово приходило у багатьох народів у данню давнину. В Біблії читаємо, що частина Палестини звалася Самарією. В Азії над Евфратом стояв городок Самара. Якийсь сибірський князьок, котрого звоював Єрмак * для Івана Грозного, називався теж Самара. Це слово стрічаємо і на Афонській горі. Над Волгою є теж городок Самара, в Криму була річка Самарчук. Його стрічаємо і у киргизів, а вкінці і на нашій Україні над рікою тої самої назви.

В давнину була це непроходима лісова пустиня з багатьма річками і ставками багаторибними. Ті перетинала більша річка того ж імені. Самара випливає з Харківщини і пливе більш-менш прямо на захід та впадає до Дніпра-Славутиці. На свойому бігу вона розливається в два рукави, які знову сходяться і творять великий острів. Завширшки вона доходить місцями до 50 метрів, а глибока буває і на 14 метрів. У найвужчім Ті місці була переправа, куди йшов великий чумацький шлях. Перевозове мито побирав січовий шафар і з того мало Запорожжя великий прибуток.

Величезний ліс з велетнями-дубами, соснами, горіхами та вербами простягався сотки миль. А в лісах усякої звірини та птиці, аж кишить. У соковитій траві пасуться стадами бородаті тури, рогаті олені та полохливі кози, в кущах ведмеді та вовки чатують на добичу, в підземельних норах хитрий лис скриваєть-ся, на деревах бистроокий рись та дикий кіт зорить за добичю. В дуплавих старих деревах меду велика сила. А на деревах всіляка птичка шебече, веселить душу. Понад верхами велетенських дерев сірий орел повагом кружляє.

В траві знову великий жовтобрюх, могутня гадюка, звита в клубок, малих мешканців тієї пустині лякає *.

♦Жовтобрюх (Coluber, Zornnatter) доходить до 2 м довжини. Подратований, кидається на людей і дуже кусає. На щастя, не належить до отруйних.

Довгий час була ця країна для світу незнана. Віднайшли її запорожці, що ганялися за розбишаками, котрих прогнали вже з Дніпрових печер, а вони сюди поховалися, та звідсіль вели своє розбишацьке ремесло по шляхах, які лісами переходили.

Та, на велике диво, запорожці знайшли в цій пустині поміж розбишаками двох старих пустельни-ків-монахів, котрим розбишаки послугували і всього їм постачали. Показалося, що пустинники були тут, ще заки розбишаки сюди зайшли. Поводилися з ними гарно, але пустельники згодом пізнали, яких-то добродіїв мають, і хотіли звідсіль утікати. Але розбійники їх не пустили. Чи боялися, щоби старці їх не видали і не зрадили, а може, хотіли їх притримати, щоби за їхні гріхи молилися. Тепер стало на тім, що розбійників віддали запорожці своїй владі на покарання, а старцям поставили монастир, котрий з часом щораз більше поширювався і став місцем паломництва для народа, а особливо для запорожців. Святоми-колаївський самарський монастир вважали запорожці святим місцем. Багато із них на старості літ приходили сюди доконати свого віку.

Така ходила поміж народом легенда про повстання самарського монастиря. З того повстали багаті оселі, повстала і козацька запорозька паланка самарська, одна з найбагатших запорозьких паланок. Людей манила не лиш святість місця, а також багатство землі і сплавність річки Самари, що впадала до Дніпра.

Це велике багатство землі спричинило, що Москва, задумавши сколонізувати запорозьку землю чужоплемінним елементом, звернула особливо своє пажерливе око на самарську паланку...

Тут і починається наша повість.

І. ХРАМ У САМАРІ

У самарському соборі припадав двічі до року храм: на літнього Миколи і на Спаса. Полковники самарської паланки у той день і собі в своїй церкві в Новій Сама-рі-городку святкували празник. Так робив після при-нятої традиції і полковник паланки Павло Кандиба. На празник запрошував багато гостей, не лиш із самарських старшин, но й ближчих та дальших сусідів, та угощував їх через три дні або й довше. На ці праз-ники приїздили також гості з Січі, бо полковник удержував живі зв'язки з січовим товариством.

Та вже від трьох років Кандиба празників не справляв і нікого до себе не запрошував, бо й сам нікуди не виїздив в гості. Це завелося відтоді, коли його син одинак, що свого часу вчився в Києві в Могилянській Академії *, пішов з козаками на Очаків під проводом московських генералів і там пропав без сліду. Полковникові доповідали ті, що з походу вернулися, що його син погиб в битві під Очаковом, дехто навіть говорив, що бачив його трупа, та інші знову говорили, що Петро попав в турецький полон з москалями і його повезли в Царгород. Та як би воно й було, Петро не вертався, а бідний батько горював за сином одинаком. Бо у нього більше дітей не було, і полковник бачив, що з ним пропаде його славний старий козацький рід.

* Висока школа в Києві, основана й підтримувана славним митрополитом Петром Могилою (ур. 1596 — пом. 1647).

А рід Кандибів був справді колись знатним, на цілому Низові. Батько полковника, Андрій Кандиба, був одним з козацьких полковників, що не пристав до гетьмана Мазепи та шведів, дав себе заманити на солодкі слова царя Петра та на ще солодші обіцянки. Але між козацькими старшинами було таких більше, і Павлові Кандибі не віднімало це слави, бо були й такі, що хоч пристали до гетьмана, то в останній момент зрадили і перейшли до москалів та причинилися до погребання самостійності України на довгий час. За вірність Андрія Кандиби цареві затвердили його по полтавській побіді на становищі полкового судді, хоч він більшої нагороди сподівався. Це йому дуже діймало і боліло. Жалував, що tie пішов за прикладом кошового Гордієнка. Не раз говорив синові Павлові, що москалеві не можна ніколи вірити. Вмираючи, лишив синові велике майно, і більш нічого. Павло Канди-ба вже в літах був. Жив самітно вдівцем, а майно по батькові встиг побільшити. На самарських пасовиськах паслися його великі стада добірної худоби: волів та корів, отари овець, стада кабанів та табуни гарних коней турецької породи. Були повні стоги та стодоли всілякого хліба, на річці тарахкотіли два млини, крім того, молов борошно один вітрак на узгір'ї. У льоху стояли бочки з ріжними винами та медами і горілками, а в окремім льоху сховані були гроші срібні та мідяні, але було й золото, яке ще заховав його батько.

Його хутір стояв близько Нової Самари, огороджений здоровим частоколом дубовим з прорізами для рушниць. Довкруги йшов ще вал і глибокий рів. Полковник забезпечився на всякий випадок, бо було й таке, що й загін татарський туди забігав. За частоколом довкруги майдану стояли будівлі більші й менші, а посередині стояла простора хата з ґанком на чотирьох стовпах, як це водилось у багатих козацьких старшин. Тим великим дуківським майном завідувала пол-ковникова сестра Марта, вдова по сотнику, та його приятель і товариш з походів, старий запорожець-оса-ул Терешко Ківш.

Як полковник вже запевнився, що його син Петро пропав, то боліло йому серце не лише за сином, але й за тим великим майном, що не буде його кому оставити і все піде в чужі руки. Він дуже сумував, хоч того смутку не хотів по собі показувати. Коли хто з приятелів заговорив про Петра, полковник лиш рукою махнув і заєдно повторяв: "Пропало, не вернеться, бо мертві не вертаються". Його служба — а було її на хуторі доволі — доповідала, що полковник частенько замикався в своїй світлиці на ключ, ставав навколішки перед іконою, молився за душу сина і гірко плакав. Щороку кілька разів наймав заупокійні служби божі, панахиди, справляв багаті поминки, давав щедрою рукою на церкви, угощав та обдаровував бідноту, та прохав у них молитви за упокій душі блаженної пам'яті раба божого Петра.

На хуторі полковника жило звичайно півтори сотні козаків. Були між ними з родинами, були й молодики, які радо йшли сюди від батьків, щоб під умілою рукою такого досвідного козарлюги, яким був осаул Терешко Ківш, навчитися воєнного ремесла.

* * *

Так одноманітно минав час, день за днем, рік за роком, аж до р. 1774. Війна з Туреччиною скінчилася, при переважаючій допомозі запорожців, корисно. Тоді-то в самі жнива, серед гарячої роботи коло хліба в полі, з'явився на самарському хуторі пропавший і гірко оплаканий Петро Кандибенко. Вернувся обідраний, оброслий на виду, що годі було його пізнати. Пізнала його перша тета Марта, і то по голосі, а тоді вже всі пізнали. Радощам не було кінця. Полковник плакав, а всі позбігалися, щоби побачити Петра, котрого всі дуже любили. На хуторі наче б вийшло сонце із-за хмари. Батько наче б відмолоднів і випрямився, бо вже літа і смуток пригнули йому спину.

І вирішив полковник одновити старий звичай, відсвяткувати празник і справити такий бенкет, якого ще Самара не бачила. Зараз приказав своїм полковницьким канцеляристам розписувати листи, з проханням приятелів до себе в гості на спасівський празник. Таке ж запрохання післав і на Січ. Кандиба був певний, що ніхто не відмовиться, бо всі його поважали, а ще й тому, що кожному було цікаво побачити невиданого три роки молодого Петра, та дещо від нього почути.

* • *

У тих часах вже Запорожжя не було таке, як у давнину. Колишній запорожець не прив'язував до грошей ніякого значіння. Гроші були на те, щоб їх з приятелями прогуляти, і то чимшвидше. Бо козак не знав, що з ним завтра станеться. Народна пословиця: "Нині козак, а завтра пропав" — не була безпідставною видумкою.