Сонячні кларнети (збірка)
- Тичина Павло -Перша збірка поета.
Не Зевс, не Пан…
Закучерявилися хмари…
Гаї шумлять…
Арфами, арфами…
Десь надходила весна
Цвіт в моєму серці…
Не дивися так привітно…
Подивилась ясно…
З кохання плакав я…
О, Панно Інно…
Я стою на кручі…
Там тополі у полі…
Гаптує дівчина…
Квітчастий луг…
Ой не крийся, природо…
Іще пташки…
Світає…
Енгармонійне
Ходять по квітах…
У собор
Пастелі
А я у гай ходила.
Хтось гладив ниви…
На стрімчастих скелях
По хліб шла дитина…
Одчиняйте двері…
Скорбна мати
По блакитному степу
Колискова
Хор лісових дзвіночків
Зелена неділя
Війна
Дума про трьох вітрів
Золотий гомін
Не Зевс, не Пан…
Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух,
Лиш Сонячні Кларнети.
У танці я, ритмічний рух,
В безсмертнім — всі планети.
Я був — не Я. Лиш мрія, сон.
Навколо — дзвонні згуки,
І пітьми творчої хітон,
І благовісні руки.
Прокинувсь я — і я вже Ти:
Над мною, підо мною
Горять світи, біжать світи
Музичною рікою.
І стежив я, і я веснів:
Акордились планети.
Навік я взнав, що Ти не Гнів, —
Лиш Сонячні Кларнети.
1918
Закучерявилися хмари…
Закучерявилися хмари. Лягла в глибінь блакить…
О милий друже, — знов недуже —
О любий брате, — розіп'яте —
Недуже серце моє, серце, мов лебідь той ячить.
Закучерявилися хмари…
Женуть вітри, мов буйні тури! Тополі арфи гнуть…
З душі моєї — мов лілеї —
Ростуть прекрасні — ясні, ясні —
З душі моєї смутки, жалі мов квітоньки ростуть.
Женуть вітри, мов буйні тури!
Одбивсь в озерах настрій сонця. Снує про давнє дим…
Я хочу бути — як забути? —
Я хочу знову — чорноброву? —
Я хочу бути вічно-юним, незломно-молодим!
Одбивсь в озерах настрій сонця.
І сміх, і дзвони, й радість тепла. Цвіте веселка дум…
Сум серце тисне: — сонце! пісне! —
В душі я ставлю — вас я славлю! —
В душі я ставлю світлий парус, бо в мене в серці сум.
І сміх, і дзвони, й радість тепла.
1917
Гаї шумлять…
Гаї шумлять —
Я слухаю.
Хмарки біжать —
Милуюся.
Милуюся — дивуюся,
Чого душі моїй
так весело.
Гей, дзвін гуде —
І здалеку
Думки пряде —
Над нивами.
Над нивами-приливами,
Купаючи мене,
мов ластівку.
Я йду, іду —
Зворушений.
Когось все жду —
Співаючи.
Співаючи — кохаючи
Під тихий шепіт трав
голублячий.
Щось мріє гай —
Над річкою.
Ген неба край —
Як золото.
Мов золото — поколото,
Горить-тремтить ріка,
як музика.
1913
Арфами, арфами…
Арфами, арфами —
золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Думами, думами —
наче море кораблями, переповнилась блакить
Ніжнотонними:
Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий…
Стану я, гляну я —
скрізь поточки як дзвіночки, жайворон як золотий
З переливами:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Любая, милая —
чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай
Там за нивами:
Ой одкрий
Колос вій!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий…
1914
Десь надходила весна
Десь надходила весна. — Я сказав їй: ти весна!
Сизокрилими голубками
У куточках на вустах
Їй спурхнуло щось усмішками —
Й потонуло у душі…
Наливалися жита. — Я сказав їй: золота!
Гнівно брівоньки зламалися,
Одвернулася. Пішла.
Тільки довго оглядалася —
Мовби кликала: іди!
Почали тумани йти. — Я сказав; не любиш ти!
Стала. Глянула. Промовила.
От І осінь вже прийшла.
Так любить? — кажи. Та швидше ж бо! —
Блиснув сміх Їй, мов кинджал…
Зажуривсь під снігом гай. — Я сказав їй: що ж… прощай!
Враз сердечним теплим сяєвом
Щось їй бризнуло з очей…
Сизокрилою голубкою
На моїх вона вустах!
1917
Цвіт в моєму серці…
Цвіт в моєму серці.
Ясний цвіт-первоцвіт.
Ти той цвіт, мій друже,
Срібляний первоцвіт.
Ах, ізнов, кохана,
Де згучала рана —
Квітне цвіт-лервоцвіт!
Слухаю мелодій
Хмар, озер та вітру.
Я бриню, як струни
Степу, хмар та вітру.
Всі ми серцем дзвоним,
Сним вином червоним —
Сонця, хмар та вітру!
Десь краї казкові,
Золоті верхів'я…
Тільки шлях тернистий
Та на ті верхів'я.
Ходять-світять зорі,
Плинуть хвилі в морі —
В ритмах на верхів'я!
Світ в моєму серці,
Мрій танок, світанок.
Ти той світ, мій друже,
Зоряний світанок.
Я твої очиці,
Зорі, зорениці —
Славлю як світанок!
1917
Не дивися так привітно…
Не дивися так привітно,
Яблуневоцвітно.
Стигнуть зорі, як пшениця:
Буду я журиться.
Не милуй мене шовкове,
Ясно-соколово.
На схід сонця квітнуть рожі:
Будуть дні погожі.
На схід сонця грають грози —
Будуть знову сльози!
Встали мати, встали й татко:
Де ластовенятко?
А я тут, в саду, на лавці,
Де квітки-ласкавці…
Що скажу їм? — Все помітно:
Яблуневоцвітно.
1918
Подивилась ясно…
Подивилась ясно, — заспівали скрипки! —
Обняла востаннє, — у моїй душі. —
Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді.
Заспівали скрипки у моїй душі!
Знав я, знав: навіки, — промені як вії! —
Більше не побачу, — сонячних очей. —
Буду вічно сам я, в чорному акорді.
Промені як вії сонячних очей!
1918
З кохання плакав я…
З кохання плакав я, ридав.
(Над бором хмари муром!)
Той плач між нею, мною став —
(Мармуровим муром…)
Пливуть молитви угорі.
(Вернися з сміхом — дзвоном!)
Спадає лист на вівтарі —
(Кучерявим дзвоном…)
Уже десь випали сніги.
(Над бором хмари муром!)
Розбиті ніжні вороги —
(Мармуровим муром…)
Самотна ти, самотний я.
(Весна! — світанок! — вишня!)
Обсипалась душа твоя —
(Вранішняя вишня…)
1917
О, Панно Інно…
О,панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги…
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги…
О,панно Інно, панно Інно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги…
Я Ваші очі пам'ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо… шепіт гаю…
О ні, то очі Ваші. — Я ридаю,
Сестра чи Ви? — Любив…
1915
Я стою на кручі…
Я стою на кручі —
За рікою дзвони;
Жду твоїх вітрил я —
Тінь там тоне, тінь там десь.
Випливають хмари —
Сум росте, мов колос:
Хмари хмарять хвилі —
Сумно, сам я, світлий сон…
Вірю омофорно —
За рікою дзвони:
Сню волосожарно —
Тінь там тоне, тінь там десь.
Припливеш, приплинеш —
Сум росте мов колос:
З піснею про сонце! —
Сумно, сам я, світлий сон…
1918
Там тополі у полі…
Там тополі у полі на волі
(Хтось на заході жертву приніс)
З буйним вітром, свавольним і диким,
Струнко рвуться кудись в далечінь…
Йду в простори я, чулий, тривожний
(Гасне день, облітає, мов мак).
В моїм серці і бурі, і грози,
Й рокотання — ридання бандур…
Хилить вітер жита понад шляхом
(Ой там хмара похмура з півдня).
І так смутно, так смутно співає —
Тільки перепел б'є десь у дзвін…
Моя пісне, вогниста, шалена
(Креше небо і котить свій гнів),
Ах, розбийся на світлі акорди,
Розридайсь — і затихни, як грім…
1916
Гаптує дівчина…
Гаптує дівчина й ридає —
Чи то ж шиття!
Червоним, чорним вишиває
Мені життя.
Танцюють згуки на дзвіниці,
І плаче дзвін.
Я йду. Мій шлях то із костриці,
То із жоржин.
Тумани линуть вгору, вгору,
А хмари — вниз.
Чому я не люблю простору,
Як я без сліз?
Я ввечері цілую рожу
І кличу сум.
Чому, чому я жить не можу
Та сам, без дум?
1914
Квітчастий луг…
Квітчастий луг і дощик золотий.
А в далині, мов акварелі, —
Примружились гаї, замислились оселі…
Ах, серце, пий!
Повітря — мов прив'ялий трунок.
Це рання осінь шле цілунок
Такий чудовий та сумний.
Стою я сам посеред нив чужих,
Немов покинута офіра.
І слухає мій сум природа. Люба. Щира,
Крізь плач, крізь сміх.
Вона сама — царівна мила —
Не раз свій смуток хоронила
В самій собі, в піснях своїх.
Стою. Молюсь. Так тихо-тихо скрізь, —
Мов перед образом Мадонни.
Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись, дзвони,
Узори сліз.
Лише з-над хмар часом прилине
Прощання з літом журавлине —
Погасле, як грезет із риз…
Гей, над дорогою стоїть верба,
Дзвінкі дощові струни ловить,
Все вітами хитає, наче сумно мовить:
Журба, журба…
Отак роки, отак без краю
На струнах Вічності перебираю
Я, одинокая верба.
1915
Ой не крийся, природо…
Ой не крийся, природо, не крийся.
Що ти в тузі за літом, у тузі.
У туманах ти сниш… А чогось так сичі
Розридалися в лузі.
Твої коси від смутку, від суму
Вкрила прозолоть, ой ще й кривава.
Певно й серце твоє взолотила печаль,
Що така ти ласкава.
А була ж ти — як буря Із громом!
А була ж ти — як ніч на Купала…
Безгоміння і сум. Безгоміння і сон. —
Тільки зірка упала…
Ой там зірка десь впала, як згадка.
Засміялося серце у тузі!
Плачуть знову сичі… О ридай же, молись;
Ходить осінь у лузі.
1915
Іще пташки…
Іще пташки в дзвінких піснях блакитний день купають,
Ще половіє злотом хвиль на сонці жита риза
(Вітри лежать, вітри на арфу грають); —
А в небі свариться вже хтось. Завіса чорно-сиза
Півнеба мовчки зап'яла. Земля вдягає тінь…
Мов звір, ховається людина.
— Господь іде! — подумав десь полинь.
Заплакав дощ… і вщух.
Мовчить гора. Мовчить долина.
— Господня тінь, — прошепотів полинь.
І враз — роздерлась пополам завіса! — Тиша. Мертва…
Метнувсь огонь: розцвівсь, розпавсь — аж води закипіли!
І полилася піснь, принеслась жертва.
Курять шляхи, біжать, біжать… Рвуть вихори, як жили,
Рідке коріння верб старих, що моляться в сльозах.
А трави — й плакати не сміють.
Ідуть потужні сили! Морок. Жах…
…І дзвонять десь в селі.
І вже тремтять, вже спокій сіють
Сріблясті голуби у небесах.
[1914–1916]
Світає…
Світає…
Так тихо, так любо, так ніжно у полі.
Мов свічі погаслі в клубках фіміаму,
В туман загорнувшись, далекі тополі
В душі вигравають мінорную гаму.
Вже дніє поволі…
Так тихо, так любо, так ніжно у полі.
Світає…
Все спить ще: і небо, і зорі безсилі.
Лиш птах десь озвався спросоння ліниво,
Та пень обгорілий, мов піп на могилі,
"Безсмертний, помилуй!" — кричить мовчазливо.
Видніє щохвилі…
Все спить ще: і небо, і зорі безсилі.
Світає…
Проміннями схід ранить ніч, мов мечами.
Хмарки золоті поспішають на битву
Безмовні тумани тремтять над полями,
І з ними стаю я на ранню молитву:
О зглянься над нами!
За що нас Ти раниш у серце мечами?
[1914–1916]
Енгармонійне
ТУМАН
Над болотом пряде молоком.
Чорний ворон замисливсь.
Сизий ворон задумавсь.
Очі виклював. Бог зна кому.
А від сходу мечами йде гнів!..
Чорний ворон враз кинувсь.
Сизий ворон схопився.
Очі виклював. Бог зна кому
СОНЦЕ
Десь клюють та й райські птиці
Вино-зелено.
Розпрозорились озера!..
Тінь. Давно.
Косарі кують до сходу.
Полум'я квіток!
Перса дівчини спросоння:
Син… синок…
ВІТЕР
Птах — ріка — зелена вика —
Ритми соняшника.
День біжить, дзвенить-сміється,
Перегулюється!
Над житами — йде з медами —
Хилить келихами.
День біжить, дзвенить-сміється,
Перегулюється!
ДОЩ
А на воді в чиїсь руці
Гадюки пнуться… Сон.