Сузір'я зелених риб

- Бердник Олесь -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


СУЗІР’Я ЗЕЛЕНИХ РИБ

Небувальщина

Піду до неї і скажу: "Кохана, може, не треба?"

Вона гляне на мене вологими оленячими очима і злякано запитає: "Чого не треба? Про що ти?"

І тоді я оповім їй про те, ідо зі мною вчинив цей чаклунський вечір. Я став іншою людиною і не можу більше жити, як раніше. Хочу, щоб і ти збагнула, щоб пішла зі мною у небувале….

Йду. Поспішаю. Проміння неонових ліхтарів, колихаючись, підганяє мене. Різьблене кленове листя падає з нічних сутінок, лягає під ноги, щоб навіки заснути на холодному чужому асфальті. Я боюся наступити на нього, обминаю, і тому моя хода химерна і плутана.

А ось і її будинок. Із зоряних хоромів наддніпрянських схилів я пірнаю у сутінкову печеру під’їзду, піднімаюсь по сходах. Діти з щасливим вереском з’їжджають по перилах. Ще одна групка підлітків, уткнувшись носами один до одного, розглядають філателічний альбом, міняють марки.

А надворі полум’яна зоряна ніч.

Я дзвоню. Як все зручно? Натиснув кнопку — і вона почує там, в далекій кімнаті. Електрифікована печера.

Відчиняються двері, на мене пашить французькими духами і тушеною під томатом рибою. Поблискують її здивовані очі.

— Що сталося? Я ж чекаю тебе завтра вранці. Хіба ми що-небудь забули?

— Забули! — сміюся я. — Ми все забули. А я тепер згадав…

— Заходь, — тривожно каже моя наречена. — Дивно, але мені здається, що все в ажурі. Замовлено десять машин. — Вона, загинаючи пальці з фіолетовим манікюром, рахує. — Для нас з тобою "Чайка" — одна. Для батьків та головніших гостей три "ЗІМ" и. Для всіх інших шість "Волг". Шикарно, чого ж ще треба? Запросили всіх потрібних людей, навіть з десяток неважливих персон на всяк випадок. Випивки досить, про все інше потурбувалася мама. Я не розумію, чому ти схвильований, мій любий? Мамо, мамо!

— Зажди, — затуляю я долонею її повні вуста. — Не клич мами. Я прийшов розмовляти з тобою. Це надто серйозна розмова…

— Тоді зайдемо до моєї кімнати, — дивується вона. — Щось мені не подобається сьогодні твій погляд. Очі поблискують. Рум’янець нездоровий. Може, ти хильнув?

— Хильнув, — сміюся я. — Зоряного трунку, космічного вина.

— Недоречні жарти. Ну, кажи швидше, що сталося. Бо я маю йти на кухню там ще парити, варити на півночі. Завтра, знаєш скільки гостей напре? Мама каже, що ротів з триста треба буде нагодувати…

— Ротів? — вражено перепитав я. — Вона гостей ротами величає?

— Ай, не присікуйся до слів. Це ж фігурально…

— Ах, так! Пробач, я забув, що це фігурально.

Ми в її кімнаті. Знайомий запах делікатних парфумів, які так дражнили, так манили мене недавно. Чому ж нині вони дратують мене? Може, тому, що за вікном між осінніми деревами сумовито сяють зірки і на байдужий холодний асфальт лягають самотні кленові листки?

— Ну, я слухаю…

— Кохана, може, не треба?

— Чого не треба? Про що ти?

Вона запитала точно так, як я гадав. І такий же вираз на обличчі — наївний, трохи збентежений і примхливий. Що ж — буду рубати навідліт, без дипломатії.

— Може, не треба завтра палацу одруження, весілля, гостей… Може, не треба нам всієї цієї скукоти? Га?

У неї очі кругліють, як у окуня. Вона рвучко підступає до мене, принюхується.

— Ану, дихни. Точно, випив…

— Та ні ж, ні! — намагаюся відсторонитися я. — Сприймай мене найсерйозніше. Сьогодні зі мною сталося неймовірне, і я хочу, щоб ти теж відчула. Послухай, кохана! Зорі обняли мене, напоїли солодкою отрутою і я вже не можу бути таким, як раніше…

— Послухай, мій любий, — рішуче обзивається наречена, — все це прекрасно, і ми після весілля обговоримо твій ліричний настрій. Я сама з радістю вип’ю твоєї зоряної отрути, але ж тепер не на часі. Май же краплину глузду?

— Це не настрій, — відчайдушно запевняю я. — Я відчуваю, що настала чарівна мить. Якщо ми не ввійдемо в неї, якщо не спіймаємо її ось тепер, негайно, — завтра буде пізно…

— Яка мить? Що за рожевий туман?

— Небувале. Сьогодні все можливе. Я відчув потаємну глибину світу. І такими смішними і непотрібними здалися мені наші приготування до весілля…

— Ти просто не хочеш? — крижаним голосом запитує вона і, одступивши крок назад, вгвинчується в мене холодним поглядом. — Ти закохався?

— Зажди! — притуляю я долоні до грудей. — Не треба мелодрами. Я ж прийшов до тебе, я кличу тебе до небувалого. Я мріяв, що ти збагнеш все з півслова…

— Не муч мене, кажи по-людськи…

— Тоді не збивай мене, вислухай. Давай присядемо і подивимось один одному в очі. Ти не поглядай на двері, нікуди не подінеться твоя риба в томаті. Ось так, заспокойся… Уяви, що ти не наречена, що я не твій майбутній чоловік. Ми діти, граємося в пісочку на березі ріки… Ось так я відчув себе нині, під зорями. І раптом диким й безглуздим мені здалося те, що має статися завтра. І не лише те, а й інше — вчорашнє, сьогоднішнє, повсякденне. Я покохав тебе, хочу, щоб ти була поруч, щоб ми спільно шукали шлях у майбуття. Але до чого тут палац одруження, де чиновники запишуть нас у папери, де байдужі люди офіційно поздоровлятимуть нас? До чого тут весілля на сто персон? До чого наше кохання і риба в томаті? Наше щастя і московська ковбаса? Наші почуття і горілка з перцем?

— Боже мій! — з жахом скрикнула наречена. — Ти все змішав докупи. Вінегрет. Наше кохання само по собі, а люди до того не мають діла. Звичайнісінька традиція, повага до рідних, знайомих. Навіщо ускладнення, психологізми?

— Не збагнеш, не ухопиш мого настрою, — з болем зітхнув я. — А мені так хотілося, щоб ти зрозуміла. І тоді відкрилося б неймовірне…

— Яке неймовірне?

— Чари. Ми все ввели у колію звичайності. Це жахливо. Ми рвемо квіти і даруємо їх, кому попало. Зустрічаємо офіційного гостя — квіти, коханій — квіти, мертвякові — квіти. Блюзнірство! Сонячний дарунок ми нещадно кидаємо під ноги рутинній звичці. Я б заборонив рвати квіти взагалі. Хай би вони були під захистом закону. Хай би до них приходили люди так як приходять віруючі в храм, хай уклонялися б красі, як поклоняються Богу. Зажди, не зупиняй мене, я кажу те, що треба. Саме так і кохання: його не слід вводити у рутину — загси, весілля, урочистості. Почуття зірване, втоптане в бруд звичайності. "Гірко, гірко!" — і ми повинні цілуватися перед п’яними очима гостей. Ганьбище! А кохання — воно не для чужого ока, то інтимні обійми квітки і сонця. Чи чуєш? І я не хочу, щоб нашу квітку оплювали роти, які жадібно пожиратимуть рибу в томаті та московську твердокопчену ковбасу після горілки з перцем! Не хочу! Я збагнув щось заповітне. І прийшов до тебе, щоб переконати тебе: давай втечемо!

— Куди? — сплеснула долонями наречена.

— У безвість. У казку.

— Мій друже, — з острахом сказала вона. — В тебе гарячка, безумовно. Так нормальні люди не діють. Треба викликати психіатра, невропатолога. Боже мій, хто б міг подумати?..

— Зажди, — затято-весело скрикнув я. — Мені навіть приємно, що ти вважаєш мене божевільним. — Отже, все гаразд. Бо я не хочу бути нормальним. Тільки божевільна риба могла вийти з океану на сушу. Лише божевільна мавпа могла стати людиною. Чуєш? А ми хочемо бути нормальними людьми перед оком безмірного Космосу! Яке мізерне бажання! Ти поглянь, що діється? Щезли межі Всесвіту, зорі розлітаються у безмір, розриваючи тугі обійми гравітаційної неволі, галактики розкручуються спіралями, прагнучи вирватися з вогняного лона у примхливий необмежений політ, планети породжують мисляче життя на своїй поверхні, щоб через нього подолати тиранію тяжіння і сягнути Свободи. Чуєш? Всесвіт прагне Свободи, і епоха Пізнання — то Епоха звільнення Розуму від програми Природи. Навіть несвідома речовина бунтує в атомних надрах своїх, щоб вирватися на таємничий шлях імпровізації, а люди добровільно замикають самі себе у тисячі алгоритмів побутових та інших програм — звичок, мод, систем, ідей, уподобань, почуттів, переконань.

— Ти що ж — повстаєш супроти всіх здобутків

історії? — вже насмішкувато запитала наречена. — А що пропонуєш?

— Імпровізацію. Небувале, — палко сказав я. — Щоб сьогодні ти не знала, що трапиться на твоєму шляху завтра, щоб в цю мить ти не відала, який сюрприз тобі готує наступна мить…

— Це жахливо!

— Це прекрасно. Як у казці. Ти читала народні казки? Там герої не знають, що їх чекає? О, народ наш мудрий, він знав, що радість лише в незвичайному. І коли кінчалася казка? Коли, я тебе питаю? Коли звучали останні слова: "І одружилися вони, і народили дітей, і досягли межі своїх бажань. І я там був, мед-пиво пив". Ха-ха-ха! Здорово, іронічно завершував народ казки…

— Чого ж ти хочеш?

— Піти в небувале.

— Як?

— Ще не знаю. Ми вирішимо разом. Ти глянь — руйнуються всі уявлення про світ. Всі обриси умовні. Людина відділена від Всеможливості лише рутинною звичкою, традицією, страхом втратити свою особистість. О, невігласи! Вони втрачають особистість щомиті, вони навіть не мають її. Народження — смерть! Ефемерна мить. З пітьми в пітьму через рефлекс умовного існування. І це тоді, коли людина невмируща, бо вона — всеосяжна. Щоб відкрити ту свою можливість, вона повинна зробити лише одне: прокинутися! Прокинутися з світу програм у світ імпровізації, казки. Сама природа підказує нам небувале рішення, перед нашими очима тисячі знаків, ієрогліфів, а ми не хочемо їх прочитати. Нам розум дав у руки страшну зброю пізнання Таємниці, а ми почали тим вогнем штампувати холодильники, автомашини, унітази, парфуми, гвинтівки, балістичні снаряди, мільйони дрібниць, які захаращують землю і психіку, і формують свідомість нових поколінь по образу й подобію своєму. Ти розумієш?

— Які знаки? — втомлено запитала вона. — Що ти фантазуєш?

— Лавина знаків. Від давнини донині. Гусінь — звичайна, тривіальна гусінь, яка пожирає листя дерев, перейшовши стадію лялечки, стає чарівним небесним створінням, літаючим метеликом. Ти збагнула? Від плазуючої тварі, від гидкого дракончика, який лише й знає, що жерти зелень, — до казкової барвистої істоти. Це ж чудо. То знак для людей. А ми не розуміємо. Такий шлях суджено всій природі, від примітивного проживання на поверхні планети — до космічного всебуття. Але для цього треба не боятися нового народження, кохана! Чуєш? Як гусінь самоз’їдається в лялечці, щоб стати метеликом, так і нам — людям — не треба боятися небувалого. Втратити себе щоб віднайти в іншому вигляді, в іншому світі, з іншими, нечуваними можливостями!

— Ти що ж — пропонуєш самогубство?

— Боже мій! Як ти примітивно зрозуміла мене! Не самогубство, а розширення свого розуму у неосяжність, своїх чуттів у невимірність.