Тарасик

Частина перша

МАЛЕ ДИТИНСТВО

І

Ні зима, ні весна — таке щось... День сонце гріє, а день сніг іде. І на вулиці теж: де землиці трохи виткнулося, а де ще біло. І грязюка. А по тій грязюці теліпається малий Микита. У материних чоботях і в свиті материній. Під пахою хліб. Довга свита тільки, хай їй... Поли волочаться по землі й треба їх підбирати. А як ти їх підбереш, коли рукава позвисали?

І чоботи. Якби загрузли у грязюку, а зверху хтось підняв би Микиту за плечі, то так би й вийняв із чобіт. І зосталися б чоботи у грязюці, а Микита вгорі.

Коло Дяденкової хати Микита став і свиснув по-особливому. Це у них знак такий. Як почув, що свистить товариш — виходь зараз! Що б там не робив

— кидай! Не пускають мати — виривайсь, а біжи.

Собака гавкнув було на той свист, але подивився і певне подумав: "Та це ж Микита!" — і замовк.

Рипнули двері. Звідти виткнулася русява голівка і бистро закивала Микиті. Це означало: "Я зараз... я зараз..."

Микита стояв і ждав. Він знав, що й у Тимохи з обув’ям поганувато, а босому вибігати не годиться. Воно не то, що не годиться — чому й не вибігти,

— а просто мати битимуть.

За хвильку вибіг і Тимоха. Роздобув якісь шкарбани, що й на ногах не тримаються. Простромив голову через ворота.

-Ну?

Микита, як іще Тимоха не вибігав, постановив витримати паузу. Мав, як великі, наморщити брови, говорити не спішачи, протягом, та ще й сплюнути крізь зуби, як парубки. Але нічого з того не вийшло: не витримав і бахнув одразу:

— Бджіл ізнайшов!

— Ну-у?.. Де? Яких?

Захлинаючись, спішачи, Микита заторохкотів:

— З батьком у лісі... ходили учора.." пі-ізно вернулися... я знайшов... батько йшли... постукали по дереву сокирою... "Отут бджоли", кажуть... Так я замітку поклав... Давай підем?

— Давай! — і Тимоха витяг голову з воріт. А що у хвіртку йти далеко й занадто неоригінально, почав, був, лізти через ворота. Ходаки його зразу ж

поспадали та й Микита гукнув:

— Тю дурний! Та хіба ж зараз? Зараз мені ніколи.

— А що ти робиш?

— Іду по бабу, по Ониську.

— По що?

— А я, знаю? Мати щось нездужають. Так підемо? Ох і меду ж наїмося!

— А Йвана візьмемо?

Микита задумався. Колись виніс Іван пампушку з часником і їсть. Та так пахне часник здорово!.. А Микита й попросив: "Дай і мені шматочок". А Йван скрутив дулю та й дав під ніс. Тепер і думає Микита: "Він мені пампушки не дав, а я його медом годуй"... Але дитяча добрість узяла верх, і Микита махнув рукою.

— Та кажи вже й Іванові — нехай посолонцює.

Почали розробляти плана: коли йти, як іти, з чим іти. Але тут вийшла з хати мати Тимошина. Подивилася, подивилася на Микиту.

— Тебе по бабу по Ониську послано?

Микита роззявив рота і вирячив очі. Звідки вона знає?

— Так іди ж, коли тебе за ділом послано, А то я й прута дам. Мені недовго.

Микита знав, що справді їй "недовго". Тому, кивнувши з під-моргом Тимосі

(ми знаємо, мовляв, що знаємо), потелепкався по грязюці далі.

За яких півгодини він вертав назад із бабою Ониською.

У баби боліла голова. А в неї як ото болить голова, Так вона й хату закручує кочергою, і нічого ні до кого не говорить, і нікуди не йде. Але що то прийшов Микита — пішла. Дуже вже гарна людина дядько Григорій. Помагав не раз.

Ішла оце й сичала від болю. Забула чисту сорочку на лаві — послала Микиту взяти, а сама пішла до хворої.

***.

Коли Микита прийшов із чистою сорочкою — не пізнав власної хати.

Насамперед було її переділено надвоє рядном. Микита заглянув, було, до полу, але баба ляпнула його долонею по голові:

— Не твоє діло туди заглядати. Лягай краще та спи.

— Я на печі сплю.

— А сьогодні спатимеш на лаві.

— Там холодно.

— Сьогодні не буде холодно, не бійсь.

Але зараз у хаті було помітно холодно. Баба вешталася по хаті й бубоніла.

— Отакі хазяйки у цій хаті, що й вогонь утратили. Кинулася розводити — ні кресала, ні губки.

Втратити вогонь... Микита добре розуміє, що це значить. Мати як тільки витоплять — зараз попіл у кубашку наб’ють, наб’ють, щоб там вогник ізберігся.

Раз, пам’ятає Микита, загас вогонь у кубашці. Дмухали, дмухали мати —нема. А кресало батько взяли.

— Піди, кажуть мати, — до тітки до Хведоськи, позич попелу. Оце на тобі прядива й соломки.

Микита вже знає, що попіл із вогнем треба класти у прядиво, а прядиво у крутінь та так і нести.

Так що ж!.. Прийшов до тітки Хведоськи, а вона як визвіриться!

— А хіба твоя мати не знає, що у мене курка на яйцях сидить і курчата вже лупляться? Адже позапікаються яйця під куркою, як я тобі вогню дам. Що ж мені тоді — собакам яйця викидати? Піди до Лепестини.

Пішов до Лепестини, а та мало кочерги не дала.

— Піди скажи своїй матері, що у мене корова отелилася, то я вогню дати не можу, бо теля не буде ходити додому з череди.

Попоходив тоді Микита.

А тепер от Катрі ходити. Личко у неї винувате — мов це з її провини втрачено вогонь. Баба підбадьорює:

— Нічого, нічого — сьогодня дістанеш. А от мені як раз трапилося. Ходила я бабувати саме під Різдво. Вернулася, а вогонь загас. Ох ти ж мені лишечко! Це ж, кажуть, як під Різдво вогонь погасне, так у тій хаті непремінно буде мрець! А я сама в хаті живу. Так мені оце вмирати? Та плачу, плачу... А вогню вже й не йду позичати, бо то ж скажуть, непремінно скажуть, що відьма! То ж тільки відьми ходять позичати вогню на Різдво та на Великдень...

— Сижу собі у потемках та плачу, плачу... Наплакалася добре й пішла назад

до породіллі. Там хоч тепло та світло. ^

Катря давно вже пішла з хати, а баба все бубонить не знати до кого.

— Воно й те сказать — як його дати?.. Хто-йзна... Коли лихий чоловік захоче,

щоб ти звівся із хазяйства, так умисне прийде на молодику позичити якої дурнички. А тільки дай — усе добро твоє розповзеться. Або насіння. Зроду-віку не позичай нікому й зернини, поки сама не обсієшся. Бо як позичиш — у самої зведеться все з городу. ^

Микита слухав і думав: навіщо вона ото все говорить? Потім ліг на лаву й дивився.

Катря щось скоро роздобула вогню. Баба розпалила в печі, й тепло почало доставати аж до Микити.

А потім пішло вже щось зовсім незрозуміле.

Мати кричали на полу, Катря стояла біла, як крейда, й уся трусилася. У печі булькотів великий чавун із водою, ночви було навіщось внесено в хату.

Баба туго стягла наміткою голову і спокійними рухами вешталася то за рядно, то сюди. Щось балакала все, але Микита мало міг розібрати. Він попросив у Катрі вечеряти, але Катря тільки махнула рукою, а на очах у неї Микита побачив сльози.

Відсутність вечері не здивувала Микиту — в цій хаті це частенько траплялося. Зігнувся клубочком на лаві й заснув. Тим більше, що й мати перестали кричати, тільки охкали.

Потім Микита прокинувся — дуже вже закричали мати. А ще запищало щось, наче цуценя. Та Микита не розбирав, що воно: скорчився ще більше й заснув.

***

Прокинувся ще раз, коли щось закричало, як йому здається, прямо над вухом. Баба хлюпалася в кориті. Микита скочив на ноги.

— Бабо!.. Що це таке?

— А бач — братік тобі. Мати, ма’ть, багато гороху їла — ба’йкий волохатий!

— Де ви його узяли?

— У кропові під тином ізнайшла. Ба’йке червоне — геть пожалилося.

Мале справді було червоненьке, отже, можна було повірити. Микиті не

прийшло одразу і в голову, що яка ж кропива, коли сніг іще лежить.

Глянув на Катрю — у неї було якесь... він не знав, як назвати, якесь святе лице. Очі стали великі-великі; несформовані груди ритмічно тремтіли під сорочкою і вся вона була мов сама радість, мов саме щастя.

Рядно було вже скинуте й видно було матір. Микита аж не пізнав своєї матері — така вона була біла. Рука звисла з полу, так наче шматок прядива.

Баба купала дитину й не переставала бубоніти.

— Це ж би хоч манюню ложечку меду покласти у першу купіль.

А де ти його візьмеш, того меду, у цій хаті?

Скінчивши, закутала дитя в стару материну спідницю, перехрестила, шепочучи: "Пошли, боже, щастя-здоров’я, вік довгий, і розум добрий із отцевої молитви, із материної молитви та й з бабиної молитви"...

— Катре! А вода свячена є?

— Є...

— Дай води свяченої. І ножика.

Воду й ножик поклала під голову дитині, щоб відьма не прийшла та не пошкодила. Прикрила мале шматком старого кожуха.

— Ну, слава Богу, що все так добре скінчилося. А он як Хведотова жінка злягала, так м-м-... і не приведи, Матір Божа! Я вже усі мішки порозв’язувала, тричі кругом столу її обвела, і в поріг п’ятами била — нічого не помага! Перевела тричі через тік, чоловік окахвиста прочитав, а вона одно кричить, однокричить. Та вже пішли до батюшки та попросили розчинити царські врата. Так вони, батюшка, спасибі їм, не полінувалися — аж тоді помогло. Колиска є?

Мати безсило кивнула головою.

— Ну, нехай дядько Грицько прийде та навісить. А ти чого не спиш? Лягай та спи!

Незвичайність обстановки зробила Микиту слухняним, і він знову скорчився на лаві. Катря поклала йому кожушину. Микита заплющив очі, але не спав.

Рипнули двері — то батько вернувся.

Микита хотів крикнути з-під кожушинки: "А в мене братик є!" — але побачив, що перший погляд батька, як тільки він відхилив двері, був на піл.

Батько поглянув на бабу, а та, мов на запит, відповіла:

— Син, син.

Батько повагом роздягався. Потім пішов у сіни, витер чоботи і, вернувшися, сів на лаві близько жінки. Щось говорив їй потиху. Потім підійшов до дитини й довго дивився, як воно спить. Узяв соломинку й стебельцем доторкався малому чола, носика, губоньок, мовби боючися торкнутися дитини корявою мужичою рукою.

В хаті повіяло тихим заспокоєнням, і Микита знову заснув.

***

Прокинувся від страшенного грюкоту у вікно саме над головою. Одразу скочив з лави з криком: "Мамо!"..

В хаті не було темно, бо на припічку блимав каганчик. Батько чомусь був

одягнений. І Катря теж.

Катря перелякано тулилася в куток. Батько зблід. Повагом підійшов до вікна й, не підіймаючи голосу, спитав:

— Хто там і чого треба?

Знадвору почувся п’яний бас.

— Копій, от хто! З товариством прийшов до тебе в гості. Забрав єси мій грунт і хату, так тепер годуй нас. А не даси по-чеськи, то даси по-песьки.

— Та змилуйся, Копію — чого ти від мене хочеш? Хіба ж я твою хату забирав? Ти ж сам знаєш, як було діло — чого ж ти на мене напосівся? Тебе ж не було —чим же я причиною?

— Мало чого "не було"! А тепер я тут. Хай би краще пусткою стояла, так я, по-крайності, знав би, що вона моя.