Таємне сватання

ТАЄМНЕ СВАТАННЯ

РОМАН

КНИГА ПЕРША

І

І цей урок, як і всі інші останні уроки десь на кінці тижня, видався довгим, що й не сказати.

— Сідай, Михалку.

— Не Михалко, а Михайло Леонтійович,— надумалося йому поправляти вчителя.

— Сідайте, Михаиле Леонтійовичу, будь ласка.

Микола Григорович усміхнувся, але не Михалковим словам,— це в нього від контузії. Потім пучками трьох пальців дотулився до скроні, немов згадував щось, та ткнув їх у ніздрю, начеб тютюн нюхав. Це ж йому, може, болить, що він аж кривиться.

— Сідайте,— повторив,— пітірка.

На задніх партах засміялися з "пітірки", і Микола Григорович посумнішав, та видно було, що добрий настрій у нього ще не минув.

— І не забувайте, учні,— підняв пучки вгору Микола Григорович,— казати "і т. д.". Сказали, які були діячі: Фрунзе, Калінін, Косіор,— і треба казати "і т. д.">. Зрозуміло, учні?

На Миколу Григоровича знову найшов сміх, а пальці полізли мацати скроню — там шкіра тоненька така, аж видно крізь неї. І вже хотів ніздрю поторкати, як це почувся дзвінок — неголосний, од садка десь,— і вчитель опустив руку.

— Оце, учні, кінець уроку,— проголосив Микола Григорович. Ще хтось там гукав "і т. д.">, але хіба що почуєш, як таке знялося — ляпають книжками, іржуть, пхаються.

— Михалку, ти на греблю йдеш? — гукнуло аж з коридора. Михалко промовчав, бо не збирався йти на греблю,— сьогодні субота, то треба раніше додому, попорати ж та щоб завтра нічого не робити.

"'Яке кому діло, куди я йду? —подумав собі.— Може, я й сам ще не знаю, куди оце зараз подамся".

Перебіг подвір'я, щоб швидше опинитись у холодку, під тополями, що посадкою виросли біля річки. Вже всі порозходились, хто куди, тільки старші класи на волейбол зібралися, а так нікого не було на подвір'ї. Хлопці на греблю подалися, он її видно, річка там у ставок падає.

Мпхалко з купи жужелиці перестрибнув на скат, що одним боком із води стримів, і занурив руки у воду. Так довго ж не посидиш, і він поляпав мокрими руками по стриженій голові. Потім набрав води у жмені і хлюпнув на голову. "Ого, добре як,— промовив тихенько Михалко,— це треба після вроків приходити і так робити, аж легшає".

На березі Михалко взувся і подумав, кудою йому краще йти: дорогою чи берегом. "А, піду дорогою",— махнув рукою. Йому якось і не хотілось думати, що в березі може зустріти діда Гераіцука. Діло ж було так, що він, Михалко, ті вудки не закидав у річку, він тільки сказав дідові, що оно посеред річки ваші вудки пливуть, а вийшло так, начеб він, Михалко, ті вудки позакидав. І тепер дід, як забачить його, люто шепоче: "Ге, потурмако, я до тебе додому прийду, до матері, глядися". Від волейбольної площадки котився м'яч па Мпхалка, і звідти кричали, щоб зловив, бо ж у річку впаде. Михалко розігнався і підгилив м'яча.— нате, мені чужого не треба.

— Ти куди ногою,— роз'єрепенився котрийсь гравець.— Цс ж волейбольний, а воно йогою.

"Ще мені будуть вказувати*,— подумав Михалко і побіг далі, до шосе, але не добіг-, від школи до нього Рая Турчук махала, щоб вертався.

— Куди цс ти зібрався. Мишко, усі ждуть, а тебе немає?

— Та я ж сказав, що не хочу сьогодні,— розізлився Михалко і стояв, думав, заходити чи ні.

— Як це не хочеш, коли ввечері виступати, а ти й так слів не знаєш.

— Як тра буде, то взнаю,—примирливіше мовив Мпхалко; оце пролізе боком, щоб Раю не зачепити, і вже тобі клас ось він я. ■

— Давай портфеля, допоможу,—попросила Рая, але Михалко промовчав та міцніше притиснув батькову офіцерську сумку до бока.

— А ось і паш артист,— весело, але строго сказала Олександра Олександрівна.— Де це ти ходиш, що ми тебе всі чекаємо?

— Він, Олександро Олександрівно, хотів додому, а я його завернула,— проторохтіла Рая.

— Корів завертають,— буркнув Михалко і помітив, як Микола Коваль аж заворушився, так йому весело чомусь зробилося.

— Добре, учні, давайте повторимо ту сцену, де Оксана з Тарасом розмовляють,— підняла пальці вгору вчителька.— Михайле, ходи сюди.

— А я хочу з дяком повторити,— Михалко на те.

— З дяком ніколи повторювати,— Олександра Олександрівна йому,—та й дяк свої слова добре знає, а от тобі не завадить.

— А таки так,— по-дяківському потвердив Микола. Вчителька почала вичитувати з книжки, і Михалко ждав

того місця, де йому треба пригортатися до Раї і чого він ніяк не вмів робити.

— Ось тут, Михайле,— зробила паузу Олександра Олександрівна,— ти кладеш голівку на плече Оксані й говориш, як тобі важко живеться у світі.

— Та я скажу на сцені,— Михалко аж чув, як наливались гарячим вуха і щоки.

— Підійди ближче, кажу,— взяла вчителька Михалка за лікоть.— Ось так, прихилися, та не бійся, ти ж артист, треба сміливо себе поводити.

Михалко відчув щокою, яка м'яка і тепла тканина на плечі в Раї, це така була тільки в матері.

— Та я на сцені зроблю, чого ви,— не втерпів уже Михалко.

— Якіцо ти тут не можеш, то й на сцені не зробиш,— сказала вчителька.

— А може, й зробить справді,— заступився за нього Микола.— Тут не може, а на сцені зуміє, її мене таке бувало.

— Добре,— погодилась учителька.— Але, учні, це в нас найважче місце у постановці, знайте.

— Головне, щоб він штани з латками вдягнув і відро приніс,— Микола знов.

— А ти щоб різки,— на те Михалко.

— Ох, я ж тебе по-справжньому бити буду.

— Ну да,— засміялась Олександра Олександрівна,— все мусить бути правдивим, не як собі.

Михалкові це, однак, не дуже сподобалось, але хвиля якоїсь немічності, що не може нічого путнього одказати, пройшла, і він уже не сердивсь.

— Про мене Семене,— всього, що й сказав.

— А я думаю, Олександро Олександрівно, що все буде добре,— мовила Рая.— У нас гарно й так виходить, хоч Мишко й не хоче пригортатись до плеча.

"Ти думаєш",— крутнувся Михалко.

— То я б уже йшов,— попросився він,— бо матері тра ще помагати.

Його відпустили, а репетиція продовжувалась. Це ж, гляди, вони там досидяться, що й додому не буде коли йти, а Михалкові це не підходило.

Сонячно так на подвір'ї, і Михалкові робилось аж наче солодко та добре якось — і від сонця, і від гупання м'яча, і від річкової води, що він нею покропив голову. Так попід тополями і йшов угору, он уже й база видно, цегляні стіни і черепиця біліють. Ондо-го вулиця повертає вліво, а він зайде на базу, може, там що. Михалко ще від школи зобачив "божого чоловіка*, той чимчикував собі на Вертикиївку. "Божий чоловік" і це он де, а вже зняв шапку і привітався: "День".

— День,— відповів Михалко.

"Божий чоловік" пішов Михалкові навперейми і подав йому руку, тоненьку теплу, ще й жовту. Михалкові, наче він що пухнасте в руки взяв, так та рука.

— Куди йдеш? — запитав Михалко і добрими очима подивився на "божого чоловіка".

— Додому,— відповів той.

— А де був?

— Баби Антосі.

— А тепер на Вертикиївку йдеш? — запитав Михалко.

— Вертикиївку.

"Погано як говорить,— думав Михалко, йдучи далі вгору.— Але ж співає гарно. Як стане з бабами виводить на кладовищі чи де там, то аж-аж".

Михалко озирнувся, щоб подивитись на "божого чоловіка". Той ще стояв, натягаючи шапку, а потім уже рушив, накульгуючи на обидві ноги.

"Мабуть, чогось на мене розсердився, бо не пішов одразу,

а ще постояв,— подумав Михалко.— Якесь я не таке слово сказав".

Щоб не йти брамою, Михалко переліз через високі штахети. На тому боці обітер суху крейду з колін і чимдуж до кузні. Там якраз побачив він: машина стояла чиясь, але, видать, не колгоспна, бо ромбик не такий на дверцятах.

Як заглянув у кузню, то там нікого не було, але почув за кузнею сміх, розмови. Михалко туди.

Біля купи заліза всякого дядьки зібралися і дивились, як Волота піднімає молоток двома пальцями. Вхопив отак двома пальцями за кінець держака і поволеньки піднімає вгору.

Волота німий, і всі його в селі бояться, такий він дужий. Михалко аж засміявся, коли згадав, як одного разу на Місті Волота причепився до Миколи Григоровича. Випив, велосипеда в руках тримає, однією ногою на рамі сидить. Микола Григорович все одступає вбік, а Волота за ним стриб-стриб на одній нозі.

"Чому ви ходите за мною,—— сахався вчитель,— що, що ви хочете?* Волота щось мукав і все чіплявся, аж поки його люди не впросили. "Волота, Галя, Галя,— цебто про жінку його нагадували,— Галя йде". Він боявся своєї жінки, така висока, гарна, і більш мовчить, як балакає,— тому швиденько од ступився.

"Це якби мені таку силу, коли виросту,— подумав Михалко,— ото було б добре".

Як Волота виважив кувалду, то всі чоловіки почали реготати і показувати пальцями на чоловіка з великим животом. Якийсь нетутешній чоловік, і Михалко подумав, що це, мабуть, його машина стоїть біля кузні.

Згодом, як чоловіки трохи порозходились, Михалко обізвався до приївджого шофера.

— Дядьку, а це ваша машина стоїть?

— Моя машина стоїть, то й що?

— А ви хіба на Житомир ідете?

— Може, на Житомир, а може, й ні,— відказував шофер, позираючи на Волоту, що заносив кувалду до кузні.

Дядьків скілька посунуло за Волотою, інші в майстерні пішли, бо ж робота, то приїжджий шофер і собі рушив.

— А ви й через станцію будете їхати? — запитав Михалко.

— Може, буду, а може, й ні.

— То ви б мене, дядьку, і підвезли, що вам?— щиро подивився Михалко.— Мені, може, на електричку треба.

— Може, підвезу, а може, й ні,— байдуже одказував дядько.— Побачимо, який із тебе помічник.

"От жлукто,— подумав Михалко,— мабуть, і не п'є, і не курить".

— Поможеш закидати деталі, а тоді побачимо, що з тобою робити,— бовкігув з порога кузні шофер. Михалко мовчки підійшов і собі прихилився до варцаби.

Волота перестав грюкати по ковадлу і показав пальцем на землю: збирайте, мовляв, залізяки. Шофер понишпорив трохи побіля кузні, знайшов добрячу дротину, а тоді вже заходився ві ізби руваті і детал і.

— А ти, козаче, бери по одній і закидай у буду,— кинув Михалкові шофер.

"От пузате, навіть зігнутись не може, на коліно став",— думав Михалко, набираючи в оберемок по кілька залізяк.

Носити було небагато, шофер половину нанизав на дріт, а інші переносив Михалко.

— Ну, залазь всередину,— подобрішав голос у шофера.— Та витри, на, візьми,— подав Михалкові клоччя.

— То це ви, дядьку, за десятком залізяк їхали аж у Код-ню? — запитав Михалко.

— Чий це ти такий розумний? — не втерпів дядько.

— Та ви не будете знати й так.

— Ну, то їдьмо.

Якби ж хоч у вікно дивитись, то Михалкові було б цікавіше їхати, а так, скло запилючене, куди його виглянеш? Однак знайшов собі роботу — вгадував, де саме ідуть, де повертають ч 11 зу п и н я ються.

Залізяки підстрибували на дні, і Михалко все піднімав ноги, щоб не вдарило.