Таємниці Марусених дач
- Нестайко Всеволод -Сучасний детектив на дві дії в одній картині
(без антракту)
ДІЙОВІ ОСОБИ
Зоя.
Валера.
Толя.
Чебурашка.
Іван Васильович.
Василь Іванович.
Галина Сергіївна.
Дід Каленик.
ДІЯ ПЕРША
Будиночки дачного кооперативу: два — на передньому плані (ліворуч синій, праворуч зелений), два — в глибині сцени. Біля синього будиночка — могутній берест. Біля зеленого — стара криниця. Трохи в глибині сцени стовп з лампочкою-ліхтарем. Посередині дві лавки, між ними чорне згасле вогнище, над вогнищем палиця на двох рогачиках (для казана). Похмурий день пізньої осені. Безлюддя.
На сцену, пригнувшись, крадькома виходять Зоя і Валера (у нього через плече велика сумка, у неї — трохи менша). Біля береста зупиняються, сторожко прислухаються, озираються.
Валера (говорить тихо, приглушеним голосом). А здорово? Га?.. Тиша… Нікого… Тільки ми удвох… Щось десь рипить таємничо… Немов дерев’яна нога пірата Джона Сільвера.
Зоя. Ага…
Валера. Ти чого тремтиш? Замерзла? Таки холоднувато.
Зоя. Та ні… просто…
Валера. Дрейфиш?
Зоя. А що — ні?
Валера. Не боїсь, Заєць! Я з тобою.
Зоя. Восени на дачах іноді, знаєш…
Валера. Злодії ховаються! Рецидивісти. Що з тюрми втекли!
Зоя. А ти думав! Алкаші, наркомани у всякому разі…
Валера. Перестань! Як маленька.
Зоя (зітхає). Коли я додому тепер попаду… І мамі нічого не сказала. Хвилюватиметься.
Валера. Ну…
Зоя. Вона вчора так погано себе почувала…
Валера. Заєць! Ми ж домовились….
Зоя (зітхає). Домовились.
Валера. Ну чого ти?.. Минулого ж разу, пам’ятаєш, як було кльово.
Зоя. Кльово… Так тоді ж був Джон.
Валера. Тільки спочатку. А потім же самі.
Зоя. Все одно. Він хоч привів. Хазяїн. А тепер… Ще скажуть — злодії. І піди доведи.
Валера. Хто скаже? Нікого ж нема. Хто сюди зараз приїде, у таку холодригу?!
Зоя. А сторож?
Валера. Джон же сказав — він такий старий, ледве ходить. Лежить собі в хаті на печі і комара давить. Минулого ж разу не було.
Зоя. Все одно.
Валера. Ну, ти заєць… Справжній заєць під кущем. (Намагається ключем одімкнути синій будиночок.)
Зоя (хапає його з а руку). Почекай! Давай ще тут погуляємо трохи. Валерочко! Диви, як тут гарно!
Валера. Заєць!
Зоя. Раніше ти мені навіть вірші читав…
Валера. Вірші? Будь ласка! "Ти казала: бери, я твоя. Я ж, дурний, тільки гладив коліна…" Сосюра.
Зоя (зітхає). Ну, почекай, Валеро! Давай ще роздивимося уважно (озирається). Ой! Іде! Чесне слово! Дивись!
Валера. Де? (Дивиться за лаштунки.) Точно! От зараза!
Зоя. Ховайся! (Тягне Валеру, ховаються за берестом.)
Валера. Прямо сюди хиляє. А щоб тобі, стара ковінька!
Зоя. Не треба було ті ключі брати. Треба було почекати, поки Джон зможе… А тепер погоріли!
Валера. А що він нам зробить? Та я…
Зоя. Що ти? Що?
Валера (визирає з-за береста). Іде, чортяка, прямісінько сюди, до нас. (Раптом рішуче.) А ми тут цілуємося! Що — не можна? (Обіймає, пригортає Зою.)
Зоя. Ненормальний! (Цілуються.)
Валера (між поцілунками). Заєць! Ти моя? Моя?
Зоя. А чия ж! (Між поцілунками.) Я ж тобі вірю. Ти ж хороший? Правда? Ти ж хороший?
Валера. Зайчик мій! (Цілуються.)
Входить дід Каленик, спираючись на товсту палицю.
Дід Каленик. Ага!.. Ясно!.. Я думав, хлопці. А це парочка, Мартин та Одарочка. Тепер не розбереш, усі в штанях і чуби однакові… Ну, тоді не страшно. У цих свої справи. Святе діло!.. Цілуйтеся, голуб’ята, на здоров’я! (Зітхає.) І я колись під цим бересточком Марусю цілував. Сімдесят год назад. Гарна була дівчина, царство їй небесне. За ветеринара потім вийшла. (Зітхає.) Цілуйтеся, цілуйтеся! Не буду заважать. (Іде в глибину сцени.)
Валера. Пішов. А ти боялась!
Зоя. Про якусь Марусю говорив, дивак.
Валера. Кльовий дід! Він мені одразу сподобався. (Весело.) Все о’кей. Заєць! Гуляємо! (Рвучко обіймає Зою.)
Зоя. Почекай! Не поспішай. Хай він зовсім піде.
Валера. Та не бійся ти! Чула ж: "Цілуйтеся, цілуйтеся! Святе діло! Не буду заважати". Врешті, чесно скажемо, що Джон, наш друг, дав нам ключі. Що ж тут такого? Дід такий, що…
Зоя. Що такого? По-твоєму, нічого такого…
Валера. Ну, Заєць! Не заводься! Не зривай кайф. Ти ж мій… Зайчик мій маленький! Кирпочка моя! Гіпотенуза душі моєї! (Сміється.)
Зоя. Тобі смішки…
Валера. Ну, Заєць! Все! Дід уже покульгав. Порядок! Зустріч графа Хвалимонського з баронесою Кирпочкою відбулася, як і було заплановано, на заміській віллі у четвер третього листопада! Га? Здорово я придумав? Як обробив Джона? І взагалі… Ну хто б на це зважився? Хто? Боря Левандовський? Вовчик Балагула? Ігор Бондаренко? Га?
Зоя. Не виступай, Хвалимонський! Скромніше!
Валера. А що? Хто тобі робить кайф, солодке життя? Що б ти бачила на цьому світі, крім уроків? (Порається з замком, намагається відчинити.)
Зоя. Валерочко, ну не роби з себе такого вже ультрасучасного… хіпаря… шукача пригод.
Валера. А що? Це хіба не пригода?
Зоя. Пригода. Звичайно… Взагалі, ти справді заводний… Я… Ти думаєш, я тому, що ти такий… гарний?.. Ні, саме тому, що ти заводний. Я гарних якраз не люблю. Я люблю заводних. (Зітхає.) Дома такий настрій весь час. Хочеться розрядки.
Валера. От і розрядимося зараз! А то…
Зоя (після паузи несподівано скрикує). Ой! Он твій тато йде!
Валера (перелякано озирається). Що? Де?
Зоя (сміється). Жарт!
Валера. Ну, Заєць!.. Щось ти не по-заячому почала жартувати. Забуваєшся! Порушуєш правду характеру.
Зоя. А ти, Валерочко, не виступай. Не напускай на себе. Не витворяйся. Ми з тобою звичайні домашні діти. Кімнатні квіти. І я. І ти теж. Не панки, не хіпарі, не металісти. Травку не куримо, на голку не сідаємо. Батьків боїмося. Нетипові ми, Валерочко, представники сучасної молоді.
Валера. А те, що ми зараз тут, теж… нетипово?
Зоя. А те, що ми зараз тут, свідчить про те, шо я просто дурна. Але це вже… моє собаче діло.
Валера (відмикає нарешті замок). Ху! Нарешті!.. (Розчиняє двері, робить широкий жест.) Заходьте, баронесо! Кирпочка ти моя дурненька! (Обіймає її за плечі, пригортає, цілує, заходить разом з нею у будиночок, зачиняє двері.)
Якийсь час сцена безлюдна. Потім обережно прочиняються двері зеленого будиночка, що праворуч біля криниці. Звідти визирає Чебурашка, скуйовджений клаповухий хлопчина років чотирнадцяти. Прислухається. Чути, як до будиночка, що в глибині сцени, під’їздить автомашина, клацають дверцята. Лунають голоси Чебурашка ховається назад, зачиняє двері. З глибини сцени виходять Іван Васильович та Дід Каленик. У Івана Васильовича в руках пластмасове відро.
Дід Каленик. Оно криниця. А там, далі, колонка.
Іван Васильович. Дякую. Візьмемо з криниці…
Дід Каленик. Я теж з криниці воду беру. Вона мені смачніша чогось, як з колонки.
Іван Васильович (крутить корбу, роззирається навкруги). Гарно у вас тут. Красиві місця. Мальовничі.
Дід Каленик. Гарно. А було ще краще. Отам гай березовий був. У громадянську махновці вирубали на дрова. А там річечка. В’юнка. Так і називалась. Пересохла. Дай боже здоров’я меліораторам, що заплаву осушували.
Іван Васильович. А ви й громадянську пам’ятаєте?
Дід Каленик. Аякже. От на цьому бересточку Петлюра мене повісити хотів. Ледве втік.
Іван Васильович. Скільки ж вам років, діду?
Дід Каленик. Багатенько. Ста ще, мабуть, нема. А от дев’яносто… хто його зна. Бо вісімдесят уже давненько було. Ще за Брежнєва.
Іван Васильович. Вам, діду, в інститут геронтології треба. У Київ.
Дід Каленик. От-от. В інститут. На перший курс. На той світ мені, синку, треба. Зачекалися вже мене там. І баба моя, і Маруся, і кореша, з якими я гусей пас. Усіх поховав. А сам чогось живу.
Іван Васильович. Живіть на здоров’я. На тому світі нічого цікавого нема.
Дід Каленик. А ви були?
Іван Васильович. Не був. І не збираюсь поки що. От на пенсію вийшов. Дачу купив. Тільки й життя почати думаю.
Дід Каленик. Свіжа думка.
Іван Васильович. А що? За тією роботою хіба щось бачив? А зараз такі часи! Доби не вистачає, щоб тільки пресу перечитати.
Дід Каленик. То правда. А деякі тільки те й роблять, що читають. Та балакають, обговорюють… "Ну, як іде перебудова?" — "Та нічого, нічого, агроном уже перебудувався, головбух перебудувався, а я тільки шифер завіз". — "Погано ваш апарат працює". — "Та, на жаль… Три дні гнали, а за день усе випили".
Іван Васильович. Вас, діду, по телевізору показувати треба. У прожекторі перебудови.
Дід Каленик. Нема вже що показувати. Ну, гаразд. Мийте свою машину. А я пошкандибаю додому на піч. Перебудовуватися.
Іван Васильович. Все у вас прекрасно От тільки під’їзди поганенькі. У таку баюру вгнався — весь правий бік забризкав так, що… До побачення! (Іде в глибину сцени.)
Дід Каленик. З електрикою тільки обережно. До побачення. (Іде.)
З зеленого будиночка знову визирає Чебурашка. Озирається, прислухається. Уже робить крок уперед, аж тут розчиняються двері синього будиночка. Чебурашка блискавично ховається. Виходить Валера. Куртка наопашки, без шапки. На грудях "плейєр". Навушники. У руках — пластмасове відерце. Чебурашку він не помічає. Підтанцьовуючи у такт музиці, якої глядач не чує, наближається до криниці. Крутить корбу, витягаючи відро. З пластмасовим відром у руках знову з’являється Іван Васильович. Валера стоїть до нього спиною, не помічає і, звичайно. не чує, як той підходить.
Іван Васильович. Добрий день, сусіде! (Оскільки Валера не чує, майже кричить.) Добрий день, кажу!
Валера (здригається від несподіванки, озирається). О! Д… добрий день!
Іван Васильович (подає руку). Іван Васильович.
Валера (потискає руку). Валера.
Іван Васильович. Новий господар отієї дачі. (Показує.) Вчора остаточно оформив. І хоча, бач, не сезон, але… Цікава істота — ота людина. Живучий інстинкт власності. Особливо до житла, до кубла свого. Хочеться обдивитися все, помацати. Наче втече кудись. А ти що — сам? Чи з батьками?
Валера. С… сам.
Іван Васильович. І не боїшся, що які-небудь заїжджі рокери плейєра одберуть? Безлюддя тут все-таки зараз.
Валера. А я самбіст.
Іван Васильович. Ти диви! Який розряд? Чи, може, майстер?
Валера. Не майстер. Але всі прийоми знаю. У мене батя — тренер з самбо. Я теж був дуже здібний. Та батя не захотів мене тренувати.
Іван Васильович. Чому?
Валера. А я зачемпіонився, почав козакувати над хлопцями. У третьому класі. Дурний був. І Батя категорично: "Не будеш ти займатися самбо! Мені треба, щоб ти став людиною, а не чемпіоном".
Іван Васильович.