Таємниця

Іван тоді народився, як птахи у вирій відлітали, а вслід за ними, гнані холодними вітрами, пливли над землею сизуваті хмари, і голубі тумани, і пересохле дзвінкотливе й сумно листя.

Може, тому Івана часто тягне у мандри. Він взувається у високі гумові чоботи, вдягає стару, потерту, невиразного вже кольору шкіряну куртку, перекидає через плече таку ж потерту торбу й вирушає удосвіта з дому. Ще темна завіса переддення лежить на вікнах, місто лунке й прохолодне, поволі гасить світло ліхтарів, і кроки Іванові чітко чуються і довго лежать на тротуарних плитах.

Тимко мав би охоту по тих слідах піти за братом, але брат не кличе його з собою. Він повертається надвечір мовчазний, і Тимко без надії чекає, що брат оповість йому щось, але Іван без слова стягає стару потерту куртку і високі гумові чоботи, до чобіт поприлипало вологе листя, Іван відчищає його, від куртки ще довго пахне мандрами, свіжістю і таємницями, котрі Іван береже тільки для себе.

Тимко вигадує в думці довгі історії Іванових мандрів. Старий Вовк перестріває Івана на вузькій стежці у лісі і йде з ним поруч у гущавину, у хащі, котрі не рідшають навіть по осені. Колючі гілки ожини плетуться попід їхніми ногами, Іван зриває ягоду, і на губах у нього зостається пляма, слід соку, слід від ягоди. У Чорному озері тихо, безсило сплескує хвостом напівсонна через оту безтривожну тишину риба, Іванові кроки не будять її. Іван добуває руками сонну рибу із сонних хвиль, від сріблястої луски займається сяйво, Старий Вовк нетерпляче переступає з лапи на лапу, усіма чотирма лапами нетерпляче переступає, від того руху також нема ані шелесту, ані згуку, зовсім тихо, ніби увесь світ раптом потонув у Чорному озері і завмер там.

Іванові на плече сідає птах, і вже вони рушають далі втрьох, птах має сизувато-червоне пір’я, він обертає маленькою голівкою і стріпує крилами. Рука Іванова торкається тих крил, утишує птаха, вони втрьох ідуть далі. Старий Вовк веде Івана до свого лігва, аби показати зачарований скарб, про котрий не знає ніхто на світі.

Небо над лісом м’яке, добре, від нього ще не лягає вділ холод, тільки трохи просіюється дрібнесенький дощ, від дощу не мокро, а лишень вогко, набрякають гілки, стають чорними, з них легко можна здряпнути оту розм’яклу чорну шкірку і побачити живе, зеленкувато-жовте тіло. Тією ж вогкістю набирається Іванова куртка і крила птаха, птах нашорошується і тихо скрикує. Іван іде до захованого в лігві Старого Вовка таємничого скарбу. Він перебирає пальцями оздоби на дивовижній киреї, одягає на себе ту кирею, під нею ховається його стара куртка, не видно гумових чобіт, в руках Іванових — чудодійна патериця, довге, по плечі волосся перетягає золотистий обруч, а в Іванових очах—увесь світ, перемінливий і чудний; зазирнувши Іванові в очі, можна, мабуть, побачити той світ, але Іван мружить очі, зіниці в нього чорні й гоструваті, а зеленкаві очі відсвічують, як листя на сонці. Патерицею Іван одслоняє кущувату гущавину і виходить на простір, біля нього — Старий Вовк і птах на плечі Івановій. З Чорного озера вибиваються на поверхню крилаті риби й летять безгучно над верхів’ями дерев, прослизають між чорним гіллям і поміж необлетілим листям предковічного дуба...

— Що тобі, малий? — питає Іван Тимка. Іванів погляд спиняється на братовім обличчі і старший раптом помічає, що цей хлопчисько стоїть перед ним благально й тихо, мабуть, уже давно стоїть, поки він узував чоботи і натягав стару шкіряну куртку.

— Візьми мене з собою,— несміливо проказує брат, у голосі його — майже скапують сльози. Іван відгукується на те прохання, але не відразу. Він розмірковує, чи не заважатиме йому цей хлопчисько, чи не порушить щось, до чого він звик і що не бажав би побачити поруйнованим, та врешті-решт зважується. Вони удвох вирушають у досвіток. Тимко відв’язує од почорнілого кілка старий човен, і вони пливуть тихими сонними хвилями Чорного озера, весла занурюються в густу воду, як у мед, туга, майже непроникна вода притримує човен, вони спиняються, круговерть колесом обертає човен. У Тимка голова крутиться чи то світ крутиться — він і сам не відає.

— Ти що, малий? — питає Іван, і тоді зникають чорні хвилі озера, зостається лишень те, що є насправді: вони виходять стежкою до лісничівки. Тимко не знає, чи веде його Іван до своїх таємниць, а чи просто хоче спекатися, залишити тут, у цій домівці, аби самому піти далі, уже без Тимка.

Лісничівка довкруги обросла якимись забудовами, і коли Тимко втрапляє до однієї з них, то стрічається там віч-на-віч із карим поглядом карого коня, кінь ірже на привітання, Тимко виводить коня за срібну вуздечку зі стайні, за ним услід чутно скрипи, згуки, спалахує дзенькотіння старих мідних дзвонів, лопотіння чиїхось крил — однак Тимко не озирається, він знає: якщо озирнутися, пропадуть усі чари, пропаде срібна вуздечка, і кінь пропаде, гарний кінь з карими очима — Тимко не озирається, він вискакує на коня, він тримається у сідлі, як влитий, коня не треба затискати острогами, він сам знає, що робити, злітає понад деревами, понад гострі шпилі нестарого ще ялинового лісу, а за ними услід летять крилаті безшумні риби, а долом у дивовижній киреї стоїть Іван і киває на прощання рукою.

— Хочеш сісти на коня? — питає лісничий.— То добрий кінь, сумирний і ласкавий, він дозволяє сідати таким от хлопчикам,— говорить лісничий, а Тимкові пересихає в горлі, і коли коня справді виводять зі стайні і допомагають малому сісти верхи, і кінь ступає кілька кроків, притримуваний Івановою рукою, Тимкове серце калатає шалено, він відчуває долонями тремку шию коня. Він відчуває долонями його доброту, і всередині в ньому самому хлюпається, лоскоче й проситься назовні доброта.

— Славний. Хороший конику. Славний,— шепоче Тимко.

Коневі тремтять ніздрі, от він таки піднімається вгору й летить над верхів’ями дерев, Тимко руками відгортає сіру, важкувату хмару, аби не заступала дорогу коневі...

— Що це? — питає Тимко Івана. Вони стоять на галявині, Тимко задирає голову вгору, аби побачити чубок високої, ребристої якоїсь вежі.

— Звідти, згори, улітку ліс оглядають, чи де не зайнялась пожежа,— пояснює Іван, він обмацує стовбур сосни, надтятий глибоко, пальці його ніби пестять кору і той надріз. Тимко має охоту запитати, що то, а водночас йому дуже хочеться вибратись нагору і оглянути ліс звисока, узяти ліс на долоню і так оглянути, і те друге бажання перемагає, і він питає Івана:

— Можна, я вилізу туди?

— Лізь,— погоджується брат.

Гаряча пожежа спалахує зліва, шугає вгору полум’я, чорний дим докочується до Тимка, вгортає його, він задихається, він прикликає на поміч холодні хвилі Чорного озера, аби вони загасили пожежу, і коли пожежа гасне, опадає вділ, перебігають лише іскри, тепер уже ніби й нестрашні — але хвилі озера накочуються й на них, бо лиха іскра серед них мусить бути — ота, від котрої почалася пожежа, а якщо ту лиху іскру не приспати — знову десь спалахне полум’я.

Зліва зостаються жовтаво-чорні, звуглені стовбури, справді бачить Тимко зліва, як жовта, мертвопокарлючена смуга ялиць без глиці оточує зелену решту лісу, ніби то загиблі воїни, котрі першими вийшли на бій і не встояли проти сили суперника.

— Що там? — питає Тимко, знову стоячи вже біля брата.— Отам, зліва — там була пожежа, Іване?

— Зліва? Ні, то не пожежа. То шахти надто близько підійшли до лісу.

Тимко не має відваги розпитувати, він і так отримав більше пояснень, аніж сподівався, Іван, однак, щедрий без міри, Іван відповідає навіть на невимовлені Тимкові питання:

— Шахти поблизу розташовані, звичайнісінькі вугільні шахти. Шдемо он тією дорогою — побачиш терикони. Вирвавшись з-під землі, вугіль убиває дерева... Нічого на те не порадиш — смуга завширшки п’ятдесят метрів вигине, нічого на те не порадиш. Тут важко виважити, що значніше, що потрібніше, і порятувати ці дерева майже неможливо...

— То так, якби ми самі на себе наступали,—■ говорить Іван лісничому.— Як не зуміємо порятувати зелений світ, зостанемося серед каміння,— говорить сумно Іван.

Лісничий усміхається:

— Ти перебільшуєш, Іване, не так зле все виглядає, як ти собі вимальовуєш, люди,— нехай не всі, а розуміють таку можливість і стають на сторожі...

— Авжеж. Ті сосни, по краю лісу,— сторожі, а не ми. Хто знає, чи наші онуки не будуть змушені оглядати коней в зоопарку, як дивину. Вже й тепер малюка не зачудуєш жодною машиною, а як коня на бруківці в місті побачить, то стовпцем стане й питає: а що то?

Лісничий усміхається.

— У тебе сьогодні поганий настрій, Іване. Мусить бути якась нерівновага, коли світ тепер за основу бере техніку, але прийде момент, коли люди почнуть — та вже починають віднова шукати рівноваги між технікою і природою.

— Аби не було пізно,— сумно говорить Іван, Тимко жахається, скулюється, він раптом бачить, як навально й раптово опадає глиця і чорніє трава, мертво лягають на берег озера викинуті хвилею рибини, їх срібляста луска гасне й не світиться. Тимко сам-самісінький стоїть посеред пустельно обмертвілого світу, а його кінь, лагідний і ласкавий, боязко тремтить, безсилий зрушити з місця, западається на передні ноги й жалібно ірже. Тимко притримати його не годен і не вміє, він тільки обіймає коневу шию і гладить коневі теплі губи і приказує:

— Славний, милий. Хороший. Не треба. Не треба, не треба...

— Що тобі? — питає Іван. Малий все ще приказує: "Не треба, не треба".— Що тобі? допитується Іван.

— Коня жаль,— врешті засоромлений, пояснює Тимко.

— Ну, ти, ти, смішний,— ніяково говорить старший брат і втирає сльози молодшому.— Ще на твій вік стане коней. Побачиш, стане коней на твій вік...

Холоднувато було, брати стояли над озером, виглядало воно достеменно таким, яким уявляв собі Тимко. Риби, сонні, холодні, вистромляли блискучі боки, а потому, наполохані чимось, вискакували з води одна за одною, тріпотіли і знову поринали у хвилі і ще раз у повітрі з’являлись. За ними, наздоганяючи й опадаючи, летіли темні бризки, Іван відв’язав човна, і все було так, як уявляв собі Тимко: він узявся за важкі весла і занурив їх у важку воду.

— Веслувати вмієш? — запитав Іван.

Тимко кивнув головою, усе його маленьке й худе тіло напиналось, напружувалось над веслами.