Тиха обитель

ТИХА ОБИТЕЛЬ

Драма на три дії, сім картин

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Іліодора — ігуменя жіночого монастиря.

Ар се ні я —її племінниця, 18 років.

Ангеліна — послушниця ігумені, молода дівчина.

М а н е ф а — благочинна, стариця.

Тарсилія — ризнича, охоронниця церковних цінностей, одягу і книг.

Людмила — її послушниця.

Німфодора — пономарка, прибиральниця, середніх літ.

Преосвященний Феоктист — епіскоп.

Отець Сергій — молодий священик.

Богиня — диякон.

Степан Соколенко — столяр, пізніше голова ревкому.

Оксана Петрівна — його дружина.

А н д р о н — дзвонар.

Савка Вогник — молодий хлопчина, пастух, сирота.

Хома — мисливець.

Улита — жебрачка.

Сліпий.

Біснувата дівчина.

Начальник міліції.

Черниці, прочани, жебраки на паперті, слобідська молодь, міліція, солдати.

Дія відбувається в передреволюційні та революційні роки на Україні.

ДІЯ ПЕРША

КАРТИНА ПЕРША

До відкриття завіси чути, як лютує метелиця. Водночас линуть удари дзвона

й поволі завмирають. Ще удар, ще один, і ось розкривається завіса. Церковна паперть, освітлена ліхтарем. Праворуч — дзвіниця, з якої звисає довга мотузка. Вчепившись в неї руками, б'є в найбільший дзвін А н д р о н. Ліворуч і в глибині сцени видно дерев'яні корпуси келій, освітлених вогнями. Все потопає в савані густої хуртовини.

А н д р о н. Ну, розгулялася метелиця! Понавертало вже такі кучугури, що мені самому їх, мабуть, і за тиждень не розчистити.

Чути пісню:

Вот вспыхнуло утро. Румянятся воды. Над озером быстрая чайка летит. Ей много простора, ей много свободы, У чайки луч солнца крыло серебрит.

Входить хмільний диякон Богиня. Засніжена шапка збита набакир. Ряса

розстебнута.

Богиня. Дзвониш, Андроне?

А н д р о п. Така моя служба.

Б о г и н я. А ти знаєш... Хто... Хто перед тобою?

А н д р о н. Чом не знати? Диякон Богиня.

Богиня. Правильно. А здогадуєшся, звідки я йду?

А н д р о н. Певно, з хрестин чи родин.

Богиня. Не вгадав... От і не вгадав. Був у корчмі. Солдатів бачив... Калічених... Просять милостиню. В того нема руки, в того нема ноги...

Андрон. Війна! Багато наших людей там. І Хома-мисли-вець, і Степан Соколенко, і...

Богиня. Страх як потерпають в окопах солдати. Зате зброя... Чуєш, Андроне?.. Зброя в кожного начищена, помащена... Бережуть солдати свою зброю. А холод їм дошкуляє...

Андрон. А вам не дошкуляє? Застебнули б рясу. Надворі, бач, яка хуртовина!

Богиня. Хіба це хуртовина? От на фронті починається хуртовина... Чуєш, Андроне? На фронті... Може на диби підійняти всю Росію.

Андрон. Щось солдати розповідали?

Богиня. Про царицю... І про Гришку Распутіна...

А н д р о н. А хто ж він, той Гришка?

Богиня. Замолоду, кажуть, був конокрадом, а тепер перший порадник нашому цареві. А потай... Чуєш, Андроне? Потай він царицю ублажає...

Андрон озирається.

Такі діла творяться на світі білому, а ми живемо в тихій обителі, мов ті кроти сліпі, кроти!.. І нічого не бачимо, нічого не знаємо.

Андрон. Я б радив вам, отче дияконе, сьогодні не йти до вечерні.

Богиня. Чому? Андрон. Чарку перебрали.

Б о г и н я. Я? Це я пере... перебрав? Та я ще чарчину вип'ю... Там у мене лишилася схована... у вівтарі.

Андрон. Помітить ігуменя хміль — сповістить епіскопу, а той вас, гляди, з сану звергне, з монастиря виставить.

Богиня. А я... я не боюсь. Я вмію чоботи шити, бондарне ремесло знаю. Можу й в іншу парафію перейти. Диякона з добрим голосом скрізь приймуть. Так-то, Андроне... Коронований цар, самодержець всеросійський, а з-під корони в нього... ріжки стирчать... Ріжки!

Андрон (хреститься). Хай бог милує.

Богиня (співає).

Но что это? Выстрел. Нет чайки прелестной, Она умерла, трепеща, в камышах.

Шутя ее ранил охотник безвестный,

Не глядя на жертву, он скрылся в горах.

(Виходить).

А н д р о н. Сп'яна такого наговорив, що боязко комусь і розказати. (Знову починає дзвонити).

Кутаючись у благенький одяг, з'являється Савка Вогник.

С а в к а. Діду Андроне! Третю добу немає людям спокою від дзвонів.

А н д р о н. А ти, Савко, думав над тим, що, може зараз хтось збився з дороги, у полі блукає? Почує вість — до слободи потрапить.

Савка. Все одно сумно слухати. І вдень дзвоните, і вночі дзвоните... Надокучило... Аж душу вивертає.

А н д р о н (уважніше розглядає хлопця). Я при ділі, а ось чого тобі вештатись у таку заметіль — не розгадаю.

Савка. Жду...

А н д р о н. Кого?

Савка. Арсенію... Племінницю ігумені Іліодори.

А н д р о н (недовірливо). Так-так. Дивлюсь оце на тебе, Савко, і думаю... Хто ти є? Сирота, пастух. Твоє місце на скотному дворі, а ти тут блукаєш та вигадуєш всяку всячину...

Савка. їй-богу, жду Арсенію!.. Вона мене грамоти вчить.

А н д р о н. Брешеш!

Савка (витягнув з-за пазухи зошит). Ось, послухайте! (Читає). "Ученье — свет, а неученье — тьма!" Тьма!

А н д р о н. Ой Савко, дізнається ігуменя — перепаде тобі на горіхи.

Савка. Я хочу грамоту знати. Хочу вирватися з тьми до світла.

А н д р о н. Молодий іще ти, зелений... Життя не знаєш.

Савка. Все одно вчитимусь! З усіх сил учитимусь!

А н д р о н. Дай боже тобі на щасливу стежку потрапити... Не таку, якою моє життя покотилося. Все в наймах та в наймах... Мав колись родичів... Повмирали... Сам тепер лишився. Нема до кого й словом обізватися.

Савка. А ви, діду Андроне, хіба вже не послушничаете в отця Сергія?

Андрон. Ет! (Махнув рукою). Він принадив собі черничку... молоденьку... О господи, прости мені всякі согрішенія вольні й невольні! Спасибі ігумені Іліодорі, дала мені притулок... У церковній сторожці.

Савка. Якась вона сувора, нелюдима.

Андрон. Хочеш, притчу тобі розкажу.

Савка. Про неї?

Андрон. Щоб знав... Може, пригодиться. Пам'ятаю, коли ще вона була послушницею в ігумені Макарії. Красива... Струнка... Коси отакенні. Звання козачого — полковницька дочка.

Савка. І пішла в монастир?

А п д р о н. А що їй було робити? Батько помер, а вона приїхала сюди з матір'ю, щоб відслужити панахиду. Це було, пам'ятаю, на зелені свята. Церква клечанням прикрашена, люстри горять, свічі, лампади. Співав черничий хор... І так це все їй сподобалось, що Тетяна Байрачна лишилася в обителі.

С а в к а. Як ви сказали? Тетяна Байрачна?

А н д р о н. Таке ім'я було в неї тоді, мирське. Ну, а вже потім вона себе показала. Все вміла робити. І обкладати фольгою образи, і золотом шити, і ткати мухояр.

С а в к а. А це що ж воно таке — мухояр?

Андрон. Шерстяна матерія для черничого вбрання. Та не так прославилась роботою, як співом. Коли стане на криласі, то здається не людина, а сам янгол співає — такий був голос у неї райської краси. Не чув більше ні в кого... Хіба що в Ар-сенії.

С а в к а. Я, діду Андропе, пізнав би Арсенію серед тисяч голосів!

Андрон (глянув на Савку уважніше). Ой хлопче, примічаю, високо літають твої мрії.

С а в к а. І нехай літають... як птиці. Хочу слухати про Тетяну Байрачну.

Андрон. Так отож задумала якось ігуменя Макарія оновити іконостас. Переказали їй люди, що живе у слободі майстер Степан Соколенко. І столяр добрий, і різьбяр по дереву — кращого не знайти. Я тоді в ігумені дрова рубав, воду носив, топив печі... І ось почав я примічати, що Степан Соколенко і Тетяна...

С а в к а. Чому замовкли, діду Андроне?

Андрон. Не моє то діло.

С а в к а. Полюбив він її, чи що?

А н д р о н. А вона його...

С а в к а. То й добре... Полковницька дочка закохалася в столяра...

Андрон. Що ж там доброго, коли Степан жінку мав Оксану... Правда, діток у них не було... і по сьогодні не мають.

С а в к а. А цей Степан Соколенко... Де він зараз?

Андрон. На війні... Була чутка — георгієвського хреста заслужив.

С а в к а. Герой! Ну, а потім же як, діду Андроне?.. Розбилася їхня любов? Не доказали ви...

Андрон. Що ж доказувати? Дізналася Оксана, прийшла до ігумені Макарії. Про що вже вони там говорили... А тільки незабаром виїхала Тетяна додому... на хутір.

С а в к а. Що ж він утаїв від неї, що одружений?

Андрон. Не утаював. Знала все, але серцеві не закажеш... Так-то. Років з півтора не було її, а потім з'явилася в монастирі... як свічечка... Тільки очі й блищать. Знову люди почули дивний голос у храмі. А десь через рік прийняла черничий постриг, і відтоді дано їй ім'я Іліодори.

С а в к а. Цікава притча.

А н д р о н. Не все ще тобі доказав.

С а в к а. Слухаю вас, діду Андроне.

А н д р о н. А як стала ігуменею — скрізь навела порядок: і в монастирі, й за монастирем. Новий сад посадила і збудувала на кладовищі каплицю.

С а в к а. Не люблю кладовищ — смуток навівають.

Андрон. Всі там будемо... Так отож про Іліодору, скільки її знаю, все клопочеться, аби красивішою стала обитель.

С а в к а. Навіщо це їй?

Андрон. Щоб добра слава ширилась у народі про святу обитель. Щоб приходило сюди більше прочан. С а в к а. Та й на біса вони тут потрібні?

А н д р о н. Ой Савко, Савко! Молодий іще ти, багато чого не тямиш. Бог богом, але ж і про земні діла тут не забувають. Більше прочан — більша виручка. Тому свічку треба чи ікону, тому проскуру, а інший просить відслужити панахидку по убієн-ному воїну чи подати граматку за упокой... А грошики і пливуть, пливуть до монастирської казни.

С а в к а. Ось воно що.

А н д р о н. А ти ж як думав? Всі багатства монастирські тримає зараз Іліодора під своїм наглядом. Іноді приїздить сюди преосвященний Феоктист — епіскоп бєлгородський та обоян-ський. Боже мій, чого тільки не ставить тоді ігуменя на стіл... Живуть... Тиха обитель — це ж для них рай земний.

С а в к а. А нам з вами, діду Андроне, не дуже солодко в цьому раю.

Андрон. На все воля божа. Так-то, Савко. Заговорився тут з тобою, а воно вже, мабуть, пора й до вечерні дзвонити.

С а в к а. Діду Андроне, а мені можна з вами... на дзвіницю?.. А н д р о н. Не витримаєш... Там вітер скажений... С а в к а. Я терплячий... А н д р о н. То ходімо.

Зникають у бокових дверях дзвіниці. На сцені якийсь час нікого, потім з'являються отець Сергій і послушниця Людмила.

Людмила. Отче Сергію! Якесь тривожне передчуття гнітить мою душу, і я не знаю, куди мені йти, що мені робити. Спати ляжу — не можу заснути. Ніч минає, а я все думаю, думаю...

Отець Сергій. Незручне місце вибрала, Людмило, для розмови. Після вечерні зайди до мене... Там і порадимось.

Людмила. Страшно мені тепер до вас приходити.

Отець Сергій. Чому?

Людмила. Уже моя наставниця Тарсилія питалася: "Щось у тебе, сестро моя молодша, душа в неспокої.