Тихий

Коли Сашко записував у щоденник загону про роботу своєї ланки, вигляд у нього був такий заклопотаний, як у колгоспного бухгалтера під час складання річного звіту.

Сашко, може, так і не старався б, якби головою ради дружини була не Катя, а хтось інший. І за що її вибрали? Ну, нехай би вона вчилась у сьомому класі, а то ж тільки в шостому! Та ще й ніс кирпою...

А в очах ніякої серйозності. Завжди смішки. Так і шукає причіпки, щоб з когось посміятися. І особливо чіпляється вона до Сашка. Ну, помітила ти якусь помилку, то скажи просто. Так ні, обов'язково треба насміхатися.

А минулого року, коли колгосп готувався до обласної виставки, агроном призначив Катю за старшу в хаті-лабораторії. Подумати тільки! Дванадцятилітню дівчинку призначили за старшу над двома жінками і Сашковою бабусею в'язати снопики і підбирати різні там експонати.

Потім дома бабуся розповідала про Катю:

— Та таке вже проворне, та таке вже розумне... Усякі сорти і пшениці, і ячменю, і проса, і кукурудзи знає, і скільки який сорт дає врожаю, і як за яким сортом доглядати, і хто його вивів... Ну, чистий агроном! А само ж таке гарненьке...

— Чим же вона гарненька? — недружелюбно запитав тоді Сашко, дивлячись спідлоба на бабусю.— Може, тим, що ніс кирпою?

Батько й мати перезирнулися і засміялись, а Сашко почервонів, бо справа була не в тім, кирпою чи не кирпою носик у дівчини, а в тім, що Катя справді була найкращою мічурінкою на всю школу.

Хлопчик розкрив зошит і прочитав свій попередній запис: "4 квітня збір ланки проходив на тему: страмив Сергія Коваленка за те, що він не вивчив у середу уроку з географії і одержав двійку". Добре, що Сергій уже виправив двійку, а то було б від Каті...

Сашко вмокнув перо в чорнило, насупив брови, подумав і написав: "12 квітня збір ланки проходив на тему: грали в м'яча".

Він полюбувався, як рівно стоять літери в рядках, сам себе похвалив у думці за те, що не зробив жодної плями, і поніс щоденника до піонерської кімнати. Катя, мабуть, похвалить його, і Сашко тоді попросить її, щоб його ланці доручили на літо доглядати колгоспних лошат. Звичайно, такі питання вирішує рада дружини, та якщо Катя запропонує, то рада підтримає. Хлопці з його ланки давно мріють узяти шефство над лошатами. Та хіба тільки вони! Всім хочеться доглядати лошат, чистити їх, купати, носити їм траву... Крім того, кожен надіється, що, може, дід Омелько дозволить хоч трішки інколи покататися на колгоспних конях... Дід Омелько тільки на вигляд суворий, а всі кажуть, що він добрий...

А що, як рада доручить лошат іншій ланці? Що тоді скаже Сашко своїм піонерам? Важко бути ланковим... Коли б головою ради загону був хтось з хлопців... А з Катею хіба договоришся? Примружить очі і скаже: "Що ж, ви найкращі, чи що? Чому саме вам доручити лошат? Чи, може, по-твоєму, всіх піонерів прикріпити до коней?".

І нічого не скажеш їй у відповідь.

В піонерській кімнаті, крім Каті, сиділо ще дві дівчинки — ланкові загону № 3. Просити при них Сашко не наважився і мовчки подав зошит Каті. Вона розгорнула зошит, і враз в її очах спалахнули знайомі вогники.

— Як же ти пишеш! — вигукнула вона.— "Збір ланки проходив на тему: грали в м'яча". Хіба ж можна так писати в щоденнику?

Ланкові чмихнули, а Сашко розсердився.

— А що? — сказав він.— Фізична культура. Чи, може, нам у ляльок гратися?

— Я не проти того, щоб ви грали в м'яча. Це добре,— промовила Катя і суворо глянула на дівчат.— Тільки записувати треба не так. "На тему" — це однаково, що сказати "про що". Ти ж не скажеш: "Заняття провадилось про грали в м'яча"? Розумієш?

Катя була права, але погодитися з нею в присутності дівчат Сашко не хотів. Ланкові ховали від нього очі і ледве стримували себе, щоб не пирснути зо сміху.

— Ти ж сама дала таку форму для запису,— сказав він.

— Так, дала. А ти б змінив її, коли форма не підходить. Треба було записати так: "На зборі ланки піонери грали в м'яча". От і все. Ну, добре,— закінчила вона.— Тепер скажи, яке завдання хотіла б взяти ланка на літо? Завтра на засіданні ради дружини будуть розподіляти доручення на літні канікули.

"Скажу, а вона навмисне дасть щось інше",— подумав Сашко і похмуро відповів:

— Нам однаково.

— Як так однаково? Беріть те завдання, яке вам найбільше подобається.

— Скажи, на яку тому,— мовила одна з ланкових, і голос її перервався від стримуваного сміху. Друга не витримала і зареготала.

— Цитьте! Що це таке! — суворо спинила їх Катя.— Слухай, Сашко, чому б но взяти вашій ланці догляд за лошатами?

Спочатку хлопчик навіть не повірив своїм вухам. "Та я ж про не тільки й думав!" — хотілося крикнути йому, але він сказав з робленою байдужістю:

— За лошатами, то й за лошатами.

— Може, не хочете, то знайдуться інші,— Катині очі сміялися.

— Ні, ні! — злякався Сашко.— Тільки нам лошат!

— Добре. Значить, я записую за вами лошат.

Від радості Сашко забув про насмішкуватих ланкових і про свій злощасний запис у щоденнику. А коли одна з ланкових ні з того ні з сього скуйовдила йому чуприну (дівчата як тільки їх збереться дві або три, а хлопець один, стають такі сміливі, що просто неможливо...), Сашко не лише не образився, а навіть не помітив цієї зухвалості і з криком "ура" вибіг з кімнати.

В перший день канікул Катя в яскраво-червоному галстуці, в білій блузці і чорній спідничці, так старанно випрасуваних, що всі зустрічні звертали на неї увагу, сама відвела Сашкову ланку до діда Омелька і сказала:

— Ось вам помічники, Омеляне Кириловичу. Привчайте їх до роботи біля лошат. Коли хто не буде слухатися — кажіть мені. Я щодня заходитиму до стайні. Ми тут з дівчатами близько — доглядатимемо телят.

Вона це сказала таким тоном, наче старший конюх колгоспу був не старшим конюхом колгоспу, а тонером загону № 5, і Сашко чекав, що дід Омелько розсердиться і прожене Катю, а через неї і всю ланку. Але дід не образився.

— Спасибі за допомогу,— сказав дід.— Вчитиму.

— Дітей змалку треба привчати до праці. А ви придивляйтесь до них, підбирайте собі хорошу зміну... Піонерів з старших класів ми прикріпили до тракторної бригади, одну ланку — до ставка, щоб знайомились з розведенням риби, дві ланки — до птахоферми. У нас е і поросяча ланка,— тут Катя не витримала і усміхнулась.— Нехай привчаються. Правда?

— Точно! — сказав дід і шанобливо додав: — Може, оглянете стайню?

Катя зніяковіла від того, що Омелян Кприлович звернувся до неї, як до дорослої, і, почервонівши, тихо відповіла:

— Покажіть, будь ласка.

Хлопчики мовчки дивилися то на діда, то на Катю, тільки тепер зрозумівши, яка це поважна посада — бути головою ради піонерської дружини,— адже сам дід Омелько, старший конюх колгоспу, здоровається з Катею за руку, та ще й запрошує оглянути стайню.

А вона? А вона йде поряд з Омеляном Кириловичем з таким виглядом, наче приїхала з району перевіряти дідову роботу...

Але вже біля першого стійла від Катиної поважності не лишилося й сліду.

— Ой, яке ж гарненьке! — забувши, що вона не просто учениця шостого класу, а голова ради дружини, вигукнула Катя і хотіла обняти лошатко.

Кобила враз прищулила вуха і загрозливо повернула до неї голову. Катя злякано відскочила, а Сашко басом крикнув на кобилу:

— Ну-ну! Ти!

Дід схвально посміхнувся до нього. "Це тобі не телята!",— подумав Сашко, глянувши на Катю. Він безстрашно погладив лоша по пухнастій гриві. Кобила відчула, з ким має справу, і вже не щулила вух, а тільки скоса позирала на хлопця.

— Мати повинна захищати своїх дітей,— сказала Катя, зовсім не зніяковівши від того, що злякалась кобили.— Вона, мабуть, подумала, що я хочу забрати в неї дитя...

"Сказала б уже, що злякалась, а то мати... дитя..."

— Мати — завжди мати,— погодився з Катею дід Омелько і перейшов до другого стійла.

Тут стояла золотаво-гніда кобила. На спині в неї був глибокий слід від рани.

— Це фронтовичка,— сказав дід.— Нам її залишила одна військова частина. Прокляті фашисти знівечили отаку красуню! Бач, який шрам! Осколок там сидить. Ціни їй немає! Вже чотирьох лошат привела нашому колгоспу. Чистокровних! Незабаром чекаємо п'ятого...

Кобила важко дихала, позираючи на людей своїми променистими очима.

— Бідолашна,— сказала Катя, і очі її стали великими і сумними.

Оглянувши всіх коней і полюбувавшись чистопородним Лютим, його кучерявим хвостом і гривою, піонери зайшли до дідового "кабінету". Тут на столі лежали товсті і тоненькі книжки, а на полицях розташувалися колби, пляшки, баночки, коробочки з ліками для коней і виблискував нікелем акуратно розкладений лікарський інструмент. Катя зразу ж кинулась до книжок і радісно скрикнула:

— О! Ця книжка згодиться нашим хлопцям! — і стала перегортати брошуру "Догляд за лошатами".

— А ми її вже читали на зборі ланки,— спокійно відповів Сашко, навіть не глянувши на дівчину.

— Читали? — перепитала Катя.— А скільки ваги повинно прибавляти лоша за один день? — і очі її засвітилися знайомою посмішкою.

— Яке лоша,— поважно відповів Сашко.— Маленьке, до трьох місяців, може і по кілограму прибавляти, а після трьох місяців — менше.

Дід задоволено покивав головою.

— Це добре, що ви читали. Я раджу вам прочитати ще раз,— промовила Катя.

— Це не пошкодить, не пошкодить,— підтримав її дід.

Сашко хотів був сказати, що в стайні треба працювати, а не читати книжки, та після дідових слів вирішив не сперечатись.

— Прочитаємо,— буркнув він собі під ніс.

Нарешті, Катя пішла до своїх телят, і хлопці веселою зграйкою оточили старшого конюха, вимагаючи зразу ж роботи. Омелян Кирилович показав, як треба чистити лошат, і потім дав кожному піонерові по скребниці. Сашко легенько проводив скребницею по теплій блискучій спинці лошати, обчищав бруд на колінцях, обережно піднявши ніжку лошати, чистив йому копито.

— Отак, отак,— схвально кивав дід головою, обходячи стайню.

Сашкові не хотілося відходити від лошати, хоч він його і кінчив чистити. Хлопець чухав і лоскотав йому під шиєю, злегка пощипував за холку. Лоша від задоволення спочатку витягало шию, а потім почало хапати Сашка зубами за куртку.

— А, так ти кусатися,— ласкаво промовляв Сашко, не перестаючи щипати лоша.— А, так ти кусатися...

— Е-е... А оцього не треба робити — зноровиш,— зауважив дід, несподівано з'явившись біля Сашка.