Тов. Андрій

Тов. Андрій протер пенсне, хмуро глянув і встав.

Два плакати на стінах та барвисті обкладинки журналів у кіоскові болюче томили око.

До поїзда рівно дві годині. Заля спала. Розмова непманців за столом непомітно втихала, мов кволе дзижчання самовару; всі вони дрімали, куняючи. В проході на великій корзині простягся студент.

Тов. Андрій пройшовся раз, другий.

– Прошу шклянку чаю. І цитрини! – звернувся він до буфетника.

В цей час з жіночого відділу виглянула Бела. Великі лякливі очи несміливо спинились на тов. Андрієві, губи всміхнулися нерішуче.

– Бело! – підійшов тов. Андрій, – кинь дурниці. Я хотів би, щоб ти заснула: до поїзда дві годині. Не вигадуй.

– Ах, André, – і це, як завжди, прозвучало вогко, ніби вона вимовляла: Andrlé. – Я просто так. Я не хочу спати. Ти… ти не гніваєшся на мене? Тобі нічого?

– Ще раз, Бело, – з суворою ніжністю кинув André, – кинь дурниці. Що за вигадки? Ну, йди, дорога, засни.

Бела глянула вірною собачкою, постояла й нехотя зачинила двері.

Глухо било в голові. Тов. Андрій вийшов надвір.

Плив здаля низький вітрець і тонко різав крижаним вістрям обличчя й руки. Страшенно багато неба! Ціла зоряна півсфера закреслювалась обрійною смугою.

Тьмяно червоніли вуличні вогники, але нігде жодного руху, зорі й вітрець!

Тов. Андрій спинивсь на краї перону й машинально глянув угору.

Волосожар, коливаючись, уперто брав крутий перегін. Гостро впиналась у небо полярна зоря.

"Все в порядку", – сіро пробігла думка.

Крізь призму апатичного споглядання – зорі і небо – все здалось чимсь миршавим, мов пилюка в повітрі.

В залі з’явився новий пасажир: хлопчина з ціпочком у руках, з торбинкою на плечі.

Тов. Андрій знову пив чорний чай і слухав радісно-спокійну балаканину хлопця.

– Корова? – перепитав тов. Андрій.

– Да, – каже, – корова… зайшла в повітку, і вона не може її вигнать, бо корова б’ється. Я вдягся, засвітив ліхтаря, узяв лозину, пішов. А ніч – темна… перша година! Думаю, хоч подивлюсь, що воно за руда така корова. Одмикаю повітку, придивляюсь обережно, мацаю лозиною. Нема нічого. І тільки тоді я змикитив, у чому справа. "Ну, що? – питає жінка, як вернувся в хату. – Бачив рижу корову?" – і сміється. "Корови, кажу, не бачив, а дурня бачив". Так вона оддячила мені за курицю.

Хлопчина дивився просто в вічі, ніби запрошував тов. Андрія подивуватися разом з ним, яка то розумна та дотепна жінка з його дружини, і як любовно граються вони вдвох у спорт на дурня.

– Такої! – засміявся тов. Андрій. – Слід за це цукерок їй купити.

– Е-е, обіцяв, як буде ярмарок, набрати на кохту; хай одного жде.

Тов. Андрій, прижмурюючи очи, приглядався до свого партнера в розмові й із цікавістю міряв мілизну його радощів.

Поруч з хлопчиною, світлою овечкою, його постать вікінга з важкою і густою кров’ю визначалась могутніми рельєфами. Тов. Андрій ніби знаходив самого себе; і йому не хотілось уставати, коли підійшов поїзд.

В купе тов. Андрій підняв середню поличку й улаштував Белу: укутав ноги шаллю, зверху накинув плед і витяг книжку й шоколад.

Крім них зайшли ще студент і три дами.

– Ну, тов. Бело, – пригладжуючи їй зачіску, нахилився Андрій, – лежіть смирно. На мене, прошу, не дивіться: не варто псувати очей. Гризіть собі шоколад, читайте книжку. Але краще, якби ви заснули.

– Andrlé, – озвалась тихо Бела, – ти помилуй мене.

Лякливі очи широко розкрились, і вона винувато всміхнулась…

– Що-о? – пригрозив тов. Андрій. – Ти забула? Es ist nicht schön – прилюдно.

Він здавив їй ручку й підніс до губів.

– Але ж… ах, Andrlé, – втомно зашепотіла Бела, – це так довго до Туркестану… Мене втомили вагони, станції. Ми спинимось у Харкові?

– Так, спинимось. Там моє хороше дівча спочине. Воно ще любить мікенську скульптуру в пенсне?

І всміхнувшись очима, тов. Андрій несподівано припав до розкритих Белиних губів.

– Ну, тепер спи.

– І ти ж спи, – наказала Бела.

Поїзд рушив. Тов. Андрій попросив дам посунутись, і сів, щоб видно було Белу.

Здавалось, погойдування вагона на рейках розхитувало поволі інерцію сірої, невиразно-тривожної мислі, і яскрава лінія думки про Белу різко позначилася в голові тов. Андрія.

Ще раз він не розумів парадоксу фатума, який поклав на ніжні плечі його дружини цілу гору любові до нього, рокової, безповоротної. І на хвилю почув у собі тов. Андрій тверду, гранітну волю щодо власних зобов’язань перед Белою. Рука напружилась і намітились горді слова: "І хоч би океан став на мене…"

Бела ламала шоколад і, одсуваючи книжку, мрійно задивлялась на т. Андрія, стріваючи крицю його очей. Так, переповнена щастям поцілунку, вона й заснула повільно.

Дами сонно розмовляли. Колеса, мов молодиці на возі, весь час тарабанили між собою й гомінко бігли… бігли, певні, що наженуть того, за ким гналися. Купе дрижало.

Тов. Андрій поглянув скоса і твердо вставив погляд у вікно.

Надворі – тьма. "Тьма… тьма…" – весело цокотіли про те саме колеса вагона.

Тов. Андрій дивився, й поволі скло його пенсне зменшувало радіус кривизни, ламалось, напружувалось, збираючись у гострі, блискучі лінзи. Він потер лоба. Гостро позначилось роздвоєне підборіддя, й губи глухо замкнулись. "Тьма". Чоло тов. Андрія знову похмарилось.

В купе стало душно й тісно: давили невидимі силові лінії, що напружувались безмірно.

Тов. Андрій важко встав і, похитуючись на ногах, не оглядаючись на Белу, вийшов з купе.

В коридорі шуміло. За чорним вікном швидко пливла безконечним ременем чорна смуга. Хитало ще дужче.

Тов. Андрій, почуваючи себе незвичайно важким, намагався несвідомо ступати обережніше, так наче від нього залежала рівновага вагона.

На площадці проворні сірі гадючки зі свистом мчали в протилежному напрямкові. Скакали зорі.

Тов. Андрій здавив рукою холодний залізний прут.

Думка напинала опуклий парус і, розганяючись, перекреслювала межу за межею.

"Кавказ – зелений. Зеленолісий". Це лишилося в голові. "Крим – синьо-білий". А в Туркестан тов. Андрій їде того, певно, щоб скляними очима подивитись на халати та чалми тубільців. Так само, як він дивився на татар та черкесів. Чи може інтересно побачити, як росте бавовна?

"Хіба в Індію, на Цейлон?" – враз промайнула думка блискучим пером.

Ультрамаринові водяні простори зі сліпучими сонячними переливами, і буйно-зелений тропічний пейзаж всміхнулися золотим просонком і втомно заколивались під свіжими подувами солоного бризу.

Але зразу ж усе посіріло, ніби припало попелом. Простягся нудний, безконечний, сірий проспект.

В купе зчинився галас: товстий джентльмен з саквояжем і золотим ланцюжком убрався за поміччю купленого провідника сюди й гостро сперечався з дамами, очищаючи собі поличку.

Бела прокинулась.

– Andrlé!

Тов. Андрій увійшов, сірий і важкий, як граніт.

– Was? – одривчастим фальцетом звернувсь він до джентльмена. – Встать!

І непман, придушений важкою крицею Андрієвих очей, підвівся… сів, устав…

– Геть! – коротко ляснув наказ.

Тов. Андрій побілів, і губи затремтіли. Бела злякано дивилась на нього. Студент і дами заніміли, мовчазно тулячись до стінок. Джентльмен вилетів ураз…

Бела ніжно голубила хмуре чоло Андрієве.

– Andrlé… моя любов… – шепотіла вона, – що з тобою? Ти ще ніколи не був такий… страшний. Ну, скажи своїй Белі… Скажи все. Я бачу, що тебе щось непокоїть, мій єдиний!

– Дурниці, Бело, – глухо одповів тов. Андрій. – Трохи голова болить, і я теж стомився, як і ти. Заспокойся.

– Е, ні, Andrlé… Чого ти не дивишся на мене?

Тов. Андрій глянув. Бела не витримала тягару каламутного погляду, одвернула очи, міцно стиснула тов. Андрія за шию.

– Чуєш? Не йди нікуди, не ходи. Я тебе не пущу… Чуєш, Andrlé? Я боюсь.

Листки з теки тов. Андрія

Кавказ. Число неважне.

Аули й гори. Все як слід. Але найвища гора – гора моєї апатії, нудьги.

Навколо – повний жанр, а я дивлюся холодними, ніби чужими очима.

І сухо позіхаю. З "височини кавказьких гір" ще раз оглянув я "гони свого життя"… для того, щоб побачити, що вже бачив.

Чудно. Скільки кілометрів має в собі всесвітній радіус? Але в усій цій безмежності людині призначено топтати одну тільки стежку. Чудно те, що людина задоволена: суб’єктивно відчувається повнота.

Ще виразніше факт стверджується способом від супротивного. Зразу я собою експериментую на всі п’ять трюїзм саме в цей спосіб.

Силоміць я зігнув траєкторію – тепер "хтось" гне мене. Поволі мене вивітрює й розпорошує. В очах пісок, мигтіння нудьги… щелепи аж стріляють… І ходжу я важко, ніби на ногах піраміди.

Один дивак колись сказав мені: "Легко жити з важкою ідеєю". Я одповів: "Віл цю ідею носить на шиї".

Тоді здавалося, що я виконую тільки "перший номер програму", далі стелються обрії, гідні наполеонівських походів. Я вірив у можливість многозначного перифразу самого себе.

Ясніше й конкретніше: я легковажив значення історичної хронології.

Тепер я – "лишний человек". В мені стільки порожнечі, як за межами земної атмосфери: в ній вміщається всесвіт.

…Цілий комплекс фактів спричинився до виходу й розриву з партією. З РКП. Гонор і гордість – гордість провінційного короля (як мене звали) – вели вперед.

– Що таке ваша партія? – питав я. – А не хочете побачить, що таке "я"?

Фаустівська проблема – розгорнути многозначність життя – була повна сенсу. Я думав, що перенести ставку на інші номери зовсім не значить ще втеряти шанса, навпаки – поглибити й відсвіжити його. Тому легко я повернув білета.

– Тов. Андрій – або товариш Андрій (тобто щось подібне до диктатора), або – нам з вами не по дорозі. Компроміс – чуже для нього поняття.

– Але ж подумайте, товаришу, – попередила одна з товаришок, – що примхи річ несерйозна. Ви ж повернетесь іще…

Тоді я, привселюдно, одрізав чітко й коротко:

– Що я роблю – роблю р-раз і назавжди. Будьте певні.

Вийшло по-королівському. На цім – початок кінця.

Але, дійсно, я довів цим "щурам", що тов. Андрія недурно прозвали вікінгом. Перш за все я дістав собі Белу. Говорили – рабин рвав пейси. Всім на диво, широко розгорнув я свої матеріяльні бази. І як американський "король", сідає зрештою на яхту й їде на тропіки, так і я в експресі рушив оглядати республіканську екзотику.

Південь манить концентрацією фарб.

Два роки я шумував… Життя пінилось. Але третій рік застає, коли "шклянку з-під вина розбито", кольори притерто, а мене раптом вивіяло.