Товаришко суддя

Світлана Василівна йшла перший раз на нову роботу. До вчорашнього дня для свого оточення вона була Свєткою. Від учора все помінялося. Її призначили суддею.

Червоний диплом юрфаку Київського університету дав їй право вдало розподілитися на роботу. Не кудись там в закинуте місце, де й доріг немає, а в столичну область. Всього лиш менше сотні кілометрів від Києва, в якому пройшли щасливі роки навчання.

Вона дуже рада такому. В вихідні може їздити в театр, ботанічний сад чи до подружки Наталі, яка залишилася в столиці. Приємно буде відвідувати місця, з якими вже звиклася, з якими зв'язано стільки всього гарного.

Райцентр, де тепер прийдеться працювати, невеличкий. Навіть не місто, а селище.

Нещодавно її представили головному в районі – першому секретарю райкому партії. Так заведено, правила такі. Бо ж вона не якийсь там рядовий працівник, а єдина на весь район суддя. Буде вершити тут правосуддя, визначати хто правий, а хто винуватий.

Після недовгої розмови перший міцно потиснув їй руку та урочисто сказав:

– Вітаю вас, товаришко суддя, з призначенням!

"Суддя!... Суддя!... Товаришко суддя! – відразу приємно залоскотало в голові Світлани… Таке нове й якесь шановано-пишне.

Саме так від сьогодні її будуть називати. Раділа такому звертанню: "Товаришко суддя!"… Сильно ж звучить… Гордість бере… Нова висока посада робила її, здається, навіть трохи вищою ніж була до цього.

Центральна площа селища була ще майже порожньою. Над кінотеатром – великий транспарант: " 1977 рік, рік обговорення нової Конституції СРСР, яка гарантує всім радянським громадянам демократичні свободи й права".

Контори й магазини були ще закриті. До початку робочого часу залишалося більше години. Не видно було ще службових автомобілів біля райвідділу міліції, КДБ, райкому, райвиконкому. Ці установи розміщувалися в найкращих будівлях та поруч одна одної. За потреби можна було оббігти їх за десять хвилин.

Суд містився в старому, пошарпаному часом будинку. Так, як і сусідні з ним – відділ освіти й культури.

Світлана Василівна відкрила двері приміщення, де мала працювати і довгим тісним коридором з вельми зачовганими лавками пройшла до свого кабінету. Сіла й почала листати справи, які поклала на стіл секретарка. Молода суддя трохи боялася починати, тому старалася якомога більше вивчити те, з чим їй прийдеться працювати та приймати рішення.

На роботі ще нікого не було. Це тільки їй не терпілося якнайшвидше приступити, почати те, до чого так довго йшла.

Рівно о дев'ятій з'явилась секретарка Оля. Міцно, не боячись збити пальці, постукала в двері й влетіла запихана до кабінету судді:

– Доброго ранку, Світлано Василівно! З першим робочим днем вас!

– Дякую. Давайте, Олю, відразу перейдемо до справ.

– Давайте… Можете на "ти" до мене.

– Ні, мені так зручніше.

– Нехай буде по вашому… От не знаю з чого почати… У нас завал. Попередник ваш, Семен Якович, вже два місяці, як пішов на пенсію, то тут стільки всього накопилося, шо не скоро розгребемо. І кримінальних зо два десятки і цивільних повна пака у шафі і розлучень набралося… Може почнемо з тої, шо я вчора намітила?... Я вже й сторони визвала, чекають в коридорі. Разом зі мною прийшли… Вибачте, не боїтеся?

– Хіба трохи… Надіюсь, підкажете, де треба. Ви ж, як я знаю, більше трьох років тут.

– Не переживайте. Я біля Семене Яковича багато чого навчилася. Якби дали, то і сама вела б справи.

Почали з позову про відновлення на роботі й виплату компенсації за вимушений прогул. Подав його заступник директора великого та єдиного в райцентрі заводу. Вислухавши сторони, молода суддя позов задовольнила.

Після засідання Оля загадково посміхалася:

– Сміливо почали ви, Світлано Василівно, в нашому районі.

– Не зрозуміла... Що тут сміливого?... Проста справа… Звільнили людину незаконно. І думати не треба було.

Оля повагалася якийсь час, згодом вирішила просвітити суддю:

– Не проста… Тут потрібно дешо знати… Цей заступник, шо ви його відновили на роботі шось не поділив зі своїм директором. А той у нас велика персона. Він тут ніби короля грає… Ніхто перечити йому не сміє. Навіть в райкомі побоюються. Номенклатура області… Шо хоче, те й робить.

– А я тут з якого боку. Нехай там в себе розбираються, як їм заманеться. А в нас буде строго по закону.

– Ну,ну!... Може воно й так… А тільки поселили вас саме в заводський гуртожиток. І знайте, як раптом, шо — всі біжать до директора заводу. В нього і гроші, і транспорт, і матеріали, які треба для ремонту. Приміром, як шось буде валитися нам на голову, прийдеться до нього йти кланятися.

– Значить будемо якось без цього обходитись.

Новоставлена суддя з головою поринулась у справи… Прокурори, адвокати, свідки, прохачі, потерпілі не давали їй і вгору глянути. Одні змінювали інших… Купи списаних паперів заповнили всі місця, куди їх можна було складати. Інколи не було часу, аби пообідати, або хоч щось зробити своє.

Пройшов тиждень чи другий… В суддівський кабінет міліціонер привів молодого чоловіка, на якого треба було накласти стягнення, оскільки він нецензурно висловлювався в громадському місці.

Світлана Василівна звернула увагу на те, що цей чоловік насилу переступив поріг. Неначе був сильно п'яний або хворий.

– Що це він, п'яний у вас? – запитала вона у міліціонера, який мав такий неохайний вигляд, немов у стайні працював, а не в міліції.

– П'яний, п'яний… Ше й битися до наших ліз… Такой наглєц, шо поіскать нада. Влєпітє йому пітнацить суток, мо присмирніє трохи.

– А ви коли його затримали?

– Та ше вчора.

– І що, він у вас ночував і все рівно п'яний? Через стільки часу?... Як то таке може бути?... Щось тут не так... Ану вийдіть-но з кабінету, я з ним наодинці поговорю.

Суддя підійшла ближче до чоловіка й почала його розпитувати:

– Ви себе погано почуваєте?... Можете говорити?

Той мовчав. Стиха, явно стримуючи себе, стогнав.

– Скажіть, вам боляче? Чому стогнете?... Може швидку викликати?

Чоловік підняв очі, і Світлана Василівна побачила в них страждання та біль. Вона знову приступила до розпитувань:

– Що з вами?... Не бійтеся, ви в безпеці. Кажіть, що з вами?... Не мовчіть, бо змушена буду покликати назад міліціонера.

Таке подіяло. Чоловік почав говорити:

– Побили мене сильно… Так, шо говорити важко… Здається всередині шось відбили. Боюсь, знепритомнію зараз… Кличте мабуть швидку, бо не витримаю біше.

Суддя підійшла до телефону, набрала номер. На тому боці слухавки пообіцяли виїхати не затримуючись.

Світлана Василівна допомогла чоловіку присісти на стілець. Подала йому води:

– Де вас побили?... В міліції?... Що трапилось?

– Вчора затримали, – почула у відповідь, яка переривалася вже дужим стогоном. – Велосипедом їхав, підрізав міліцейську машину. Пробував втекти, але наздогнали… Цілу ніч били за те, шо втікав. Хтіли взнати, чого… Чи не скоїв чогось, раз втікаю.

– А спиртним від вас чому несе?

– Облили горілкою, як до вас вели, шоб за п'яного видати. Можу дихнути, я вже з неділю нічого такого не вживав.

В кабінет зайшла бригада викликаних лікарів. Поки вони оглядали побитого, суддя підійшла до вікна. Побачила через нього, як неохайний міліціонер швидко біг до райвідділу міліції. "Напевно доповісти начальству про те, що тут відбувається", — подумала Світлана Василівна.

Лікарі доповіли: на оглянутому ними чоловіку виявили численні забої, синці у схованих місцях, під одягом. Потрібна термінова допомога – перебуває у важкому стані.

– Добре, забирайте його, – сказала суддя. – Але отут мені поставте свій підпис, на розписці. Що забрали з мого кабінету цю людину зі слідами численних побоїв й у важкому стані.

Лікарі послухалися – підписалися на аркуші паперу.

Коли медична бригада покинула кабінет, суддя зателефонувала начальнику міліції. Той слухавки чомусь не взяв. Черговий сказав – на виїзді. Проте машина, на якій днями, вже бачила начальника Світлана Василівна, стояла біля приміщення міліції. З вікна було видно.

Новий дзвінок був до прокурора району… Цей теж чомусь не обізвався.

– Значить всі про все вже знають… І напевно встигли переговорити між собою, — подумала молода суддя.

– Олю, ану йдіть-но сюди.

– Слухаю вас.

– Збігайте зараз в прокуратуру, скажіть, що я просила зайти когось до мене. Як є сам прокурор – нехай він зайде. Як немає, то зам чи хтось з помічників… Скажіть, що дуже просила… І що хотіла по телефону зв'язатися, та ніхто на зв'язок не вийшов… Тільки так, Олю, щоб одна нога тут, а друга там. Зрозуміло?

– Біжу швиденько. Шо тут бігти? За мить злітаю, якшо вам так негайно треба.

Через півгодини прийшов помічник прокурора. Чемно вибачився за начальство, яке зайняте важливими й невідкладними справами.

Світлана Василівна показала йому розписку лікарів та передала розмову з потерпілим від побоїв у міліції:

– Потрібно зараз же порушити кримінальну справу, – безапеляційним тоном заявила вона помічнику прокурора. – Побитий у важкому стані. Може стати калікою чи ще гірше – померти. Міліціонери, які його побили, повинні бути затримані й допитані, поки не зговорилися, як брехати, та не скрили всіх доказів скоєного.

Від цих слів помічник зблід, набрав стурбованого занепокоєного вигляду:

– Я сам не можу прийняти такого рішення. Потрібно доповісти прокурору.

І швидко вшився за двері. Вулицею не йшов… Біг бігом.

Суддя знову підійшла до вікна й помітила, як з міліції вискочив худорлявий капітан – побіг через площу, на ходу притримуючи кашкета.

– Куди це він так?... Не в лікарню часом?... – промовила вголос до себе Світлана Василівна.

– Олю! Біжіть тепер в лікарню… Ось вам прізвище того чоловіка, що швидка забрала. Неодмінно дізнайтеся, де він зараз знаходиться… До начальства не заходьте – часу не гайте… Медсестер розпитайте, або в лікаря, який трапиться.

– Добре, добре. Вже побігла…

Суддя щось прикинула в голові, на мить задумалась, а потім швидко набрала номер головного лікаря:

– Алло!... Доброго дня, Борисе Михайловичу, це вас суддя турбує. Сусідка ваша… Ми з вами поки, що не знайомі… Мене Світланою Василівною звуть… Невідкладне питання маю.

– І вам доброго!… Слухаю…

– До вас сьогодні швидка доставила побитого чоловіка у важкому стані. У якому відділенні він зараз знаходиться?... Що з ним…, можете сказати?

– Як прізвище, кажете?...