Три як рідні брати

- Федькович Юрій -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Повість

І

Мені ще й двадцять рік ледве було, як уже кучерики мої золоті облетіли! Навіть і попрощатись не пускали, але звеліли відразу йти до компанії. З тяжков бідов відпрохався на три дні додому.

А дома сум та плач. Мати розболілась, ридаючи (батька давно вже не було на світі), сестри неначе з ума зійшли, таке заводя. Лиш брат мій Онуфрій сидить собі кінець стола, неначе то не мене відібрали. Білий-білий та сухонький! — лиш очі світя!

— Братику,— кажу,— а вам мене не жалко?

Він мені на це нічо не відповів, тільки дві сльози великі-великі покотились по красному та зів'ялому тому личку.

Заплакав і я собі, попрощався та й пішов,

II

Служу рік, служу другий, ні смутний, ні веселий Нічо мене не займає, нічо не тішить; тручаю свої дні, як вильми. Тільки того й розжитку, коли стану бувало на стойці та собі тихесенько поплачу або богу помолюся. Тоді мені неначе та недура розсунеться; і зіроньки засіяють іначе, і місяць усміхнеться, і соловейко прощебече. А я собі стану, зіпруся на ясную свою зброю та слухаю або дивлюся. А у касарні, — от як у касарні: гомін, зойк. Дехто лає, дехто б'є, декого знов другі б'ють. А я собі — от як то я, все мовчу та своє діло роблю. Пан капрал Косович не раз бувало й кажуть:

— Це, — кажуть, — чоловік кам'яний; я би так не зуміг жити на світі!

— А що ж, — кажу, — пан капрал: ми не можемо бути всі однакі. — Та й знов мовчу.

Одного вечора сидимо ми собі в касарні. Дехто ще порається коло риштунків, дехто вже покутався та люльку собі курить, з камратом розмовля дещо, а я стою собі у вікні та думаю. Аж тут прибігає капрал зо дня1.

— А нема тут, — каже, — Шовканюка Йвана?

Мене неначе серпом — чирк.

— Я осьде, — кажу.

— Завтра до рапорту; тобі лист прийшов.

— Нічо, — кажу.

А камрати так зараз і в жарти:

— Еге, — кажуть, — з грішми! Шовканюк завтра платить.

"Добре вам жартувати, — думаю я собі, — да не так-то старій бідній вдові діти годувати, да ще того й боля обходити"2.

А мій брат, знаєте, вже три роки як з постелі не встає; сохне та кровйов ув одно дише.

III

Другої днини рано зібрався чисто, приходжу до рапорту. Капітан такий сердитий, недобрий; приходить до мене.

— Як зовешся?! — гримнув.

— Так і так, — кажу.

— На, — крикнув та й шпурнув мені лист у лице. Навіть не подивиться на чоловіка, а хоть подивиться, то неначе собака крізь пліт.

Поніс я свій лист до одного фрайтера, що знав читати.

— Ану, — кажу, — фрайтер, прочитайте мені оцей лист, будьте такі добрі!

— Чому ні, — каже, — прочитаю. Та і став читати. А я слухаю.

— "Братику мій дорогий та любий!" — читає фрайтер, а мене гіркі чогось так і обілляли!

— Далі, — прошу, — далі.

— "Ти вже мене не застанеш, бо я на смерті. Да не вдавайся в тугу, любий; ти знаєш, що я не жив на світі, а карався.

Коли зможеш, приходи на урльоп3, Іване, бо мати наша сама остається. Сестри пішли у найми, а Василька взяли у двір до волів.

Волики продав, ніщо було робити; за податки душу брали. І кожух свій мусив продати; але сардаки оба ще стоя; коли не закрадуть у похорон, то понаходиш.

Вуйко Андрій дуже нас укривдив; і послідню коровину з загороди займив. Але не споминай йому лихом, як вийдеш. Усе-таки свій своїм.

А тепер, брате мій Іване, брате мій рідний, прощай мене: і перший раз, і другий, і третій!

А коли тобі бог поможе та будеш мати з-за чого, споминай мене,

твого рідного брата

Онуфрія".

IV

На другий день пишуся знов до рапорту. — Со сhcesz?4 — крикнув капітан, а очі ходя у него, знай у тої гадини пожаристої.

— Прошу послушне пана капітана хоть на два місяці, на урльоп. У мене...

Господи, як утне мене в лице! — кров тільки почуріла по білому кабатові.

— Я вам, — каже, — урльоп дам, ви сякі-такі сини. До гарешту з ним!

Завели мене в гарешт, мені байдуже. Сиджу собі, неначе то не я.

— Ти достанеш буки, — каже капрал відо дня.

— Нічо, — кажу.

І обгорнули мене думки та гадки.

"Піду, — гадаю собі, — та утоплюся: чого в світі більше й жити? Там хоть побачуся з братиком своїм рідним, а тут тільки б'ють та збиткуються. Боже ти наш, боже!.."

V

На третій день ведуть мене знов до рапорту. Я стою; рапорт великий, капітан звелів прийти усім словакам, що сорок восьмого року на Угорщині були половили. Було їх у нашій компанії більш як двадцять мужа.

— А що, — питається мене капітан, — чи будеш ще на урльоп проситись?

— Ні вже, — кажу. А думка в мене одна: "Коби по рапорті, — піду та втоплюся".

Приходить капітан до словаків:

— А що, — каже, — прийшло, аби вас пустити додому.

Вони так зраділи, господи!

— Шкода мені вас, — жалує капітан: — ви хлопці годні. А може, має хто з вас охоту остатись рік з один в компанії? Вам добре буде.

Нічичирк.

— А ви, капрал Бая, не маєте охоти ще з рік послужити? У моїй компанії добре!

Цілий рапорт як раз усміхнувсь. Наш капітан та про добре говорить!

Але Бая не много думав.

— Пустіть, — каже, — пан капітан, Шовканюка на урльоп, то вам ще рік служитиму. Отак!

Капітан не йме віри: то на мене дивиться, то на капрала.

— А це, — каже, — як?

— Отак, як кажу: пустіть Шовканюка на урльоп, то вам цілий ще рік служитиму. Пустіть, пустіть, пане капітан: в нього брат помер, в нього стара слаба мати з голоду погибає.

— Про мене, — каже капітан, подумавши хвильку, — Шовканюк іде на урльоп.

VI

Другої днини дали мені урльопас5, дали кабат дранкавий, дали мантлину6 стару-стару та діряву та й пустили. А я такий уже рад!

— А де, — кажу, — мій пан любий та золотий? Де пан капрал Бая?

— Да нема, — кажуть, — пішов у місто.

— Ох, мені лишенько! а я щоб з ними не попрощався? Я ждатиму, доки вони не вернуть з міста.

— Да не дожидай ти багацько, — каже дехто з цугу, — а то фальфебер як тебе захопить, то матимешся.

"Коли так, то хіба йти, — думаю собі, — а мойому пану капралові най бог дає, що сам розуміє". Отак думав я та й пішов.

А за містом — я й ні в той бік, а пан капрал Бая якраз проти мене. Я так зрадів.

— Пан капрал! — кажу. — А я думав, що я з вами вже не побачусь. Чого ви так борзо пішли?

— Да я умисне, — кажуть вони, — бо я мав ще з тобою говорити дещо. А багацько тобі миль додому? — кажи правду.

— Сорок миль да ще й кілька, — кажу я.

Вони на те нічо, лиш дивляться на мантлиночку мою дєраву та кивають головою.

А то студінь така, господи! Сказано — перед різдвом.

— Ходи, — кажуть, — у шинок, вип'ємо вина! Випили ми вина. Господи, що добре: я го досі і не пив. "Отакого, — думаю я собі, — коби-то братикові тому хворому винести (бо в мене все на гадці, що я братика свого ще застану). Ну, нічо, — гадаю я собі, — коби-то вчинитися на Вижниці, ні їсти, ні питиму цілу дорогу, а вина мушу свому братчикові винести".

— Час мені до касарні, — стали нарешті пан капрал казати, виймають п'ять левів баночку та й дають мені.

— А це нащо? — кажу я.

— На дорогу, здасться: кобих більше мав, то я би тобі й більше дав, а так не маю, бери, що є.

— Да я, — кажу, — зафасував7 два леви срібні; мені доста буде.

Вони аж розсердились.

— Коли я тобі даю, то бери, — кажуть. — Коли вже на те, то хоть кожушок собі купиш. Тепер студено.

Не хотів я їх більш гнівати — узяв. "За два леви, — думаю я собі, — куплю нені добру хустку тепленьку, за лева шовкову хустку братові до шиї, а по левові кожній сестрі по рантухові8 тонкому та широкому".

Попрощались: подякував свому пану капралові, як умів, та й пішов. А тут — не студінь, ні! аж око в'яне.

VII

Ще й тиждень не минув, а я вже на Вижниці. А це саме святий вечір; по хатах світло видко, чути, як добрі люде радуються, сидя при вечері, а я собі йду з ціпком у руках та думаю, що то тепер у мене дома діється? Братика мого, мабуть, уже й немає на світі!.. А що ненечка, а що сестри? Але побачу, думаю собі! Домів нема вже більше як чотири милі маленькі, на опівніч стану або і борше. Посмотрив за торбинку, чи є всі дари та гостинці, що у Бистриці, йдучи, накупив? Є всі, йду далі, навіть і в вікна не дивлюся, так іду. А тут так мене і тисне щось коло серця, неначе п'є що мене за серце, і дрімлеться мені, неначе я п'яний абощо, а я нині і кришечки хліба в устах не мав, не то що. Да не те щоб не було; були в мене в торбинці і два калачі пшеничні плетені, і пляшка вина доброго, і риби визнини штука. "Да не буду їсти, — думаю, — домів принесу". А тут мені так і позіваєсь! "Сяду, — думаю собі, — припочину минуточку, а відтак скоріш і піду, як відотхну". Сів собі на якімсь там приулку, в очах замріїло, за серце ймило. "Це я змерз", — думаю собі; хотів встати — не здужав, поваливсь у сніг. Рятуй, святий Николаю, в тяжких бідах теплий наш заступниче, рятуй!..

VIII

Прокидаюсь — а я вже не в снігу, а в гарній, теплій постелі. Надо мною стоїть один жандар, красний, молоденький. Бачили ви того ангела, що в Чернівцях у святій Параскеві на лівих дверях намальований? Такий і це жандар був, благий та ясний. Стоїть надо мною та дивиться мені в вічі.

Я так і стрепенувся.

— Ох, мені лишенько, — кажу, — а я де оце?

— У мене, — каже жандар, — як у рідного брата або ще ліпше. Не вставай, серце, ти дуже хворий.

Я зараз нагадав собі і Онуфрія, і Баю, і урльоп.

— А це, — кажу, — як я тут зайшов?

— Бодай і не згадувати, — каже жандар, — учора, з вечері йдучи, найшов я тебе під одним будинком без душі.

— Боже, милий боже!..

— Так тобі треба, — обізвався другий жандар, пузатий, що по хаті собі ходив та люльку курив, — не пий, лайдаку!

А я тої днини і води в устах не мав, не то що. Такіто люди!

Молоденькому жандареві тільки сльози в очах закрутились. Покивав головою та й сів собі коло мене на постелі. Пикатий вийшов з хати.

— Пане, — кажу, — а мундир мій, варе9, є?

— Є, — каже, — не журися: і мундир є, і торбинка, і урльопас.

— В урльопасі, — кажу, — був лист.

— Є й лист, — каже, — я находив.

— Коби я знав, — кажу, — де мій мундир, я би збирався.

Доста невеселий був жандар, а ще засміявся.

— Коби, — каже, — за три дні, то би добре.

Я аж не зумівся10.

— Що ви оце кажете, пане? Ви не знаєте, як у мене дома!

— Я все, — каже, — знаю. Але дохтор велів тебе не пускати.

— А де ж той, — кажу, — дохтор?

— Він зараз повинен надійти; я вже післав по нього. Прийшов і дохтор.

— А що, — каже, — як тобі?

— Добре, — кажу. — Пустіть додому!

— Ще тобі не можна, — каже дохтор, — ти ще дуже слабий.

Я так і став благати:

— Пане, — кажу, — пустіть мене! В мене дома от як та от як.