Учителька

Велике вантажне авто затрималося при вулиці Городецькій у Львові. Воно викинуло на брук кілька десятків учителів зі східних областей і з півсотні дерев'яних чемоданів.

Авто від'їхало. Учителі на бруку випростовували кості, витирали з обличчя грубу верству куряви, обтріпували на собі одяг, збиваючи хмари густого пилу, деякі обступили перекупку, що недалеко від них продавала огірки, купували їх, тут же їли, витягаючи з кишені по шматкові чорного сухого хліба. Деякі зразу пішли до облвно, інші за цей час пильнували валізи і чекали, що принесуть перші.

На великому чемодані сидить Таня. Її маленького носика ледве видно з-під грубого волічкового шаля, яким вона ще в дорозі закуталась, а її червоний беретик на сивому від куряви волоссі під'їхав догори, що не знати було, як він там тримається. Тані дуже цікаво, як буде їй тут, "у западній". Вона свердлить очима все довкола себе. І кам'яниці, і високі вежі, перехожих. Їй хоч чужо, та не лячно. В її Харківщині було голодно і бідно. Небагато пакунків має вона зі собою, але небагато й залишила. Таня праці не боїться і, певно, тут скоріше доробиться чогось. При тім цікаво як. А далі, Таня — комсомолка. Вона страх як спішиться і сюди занести світло їхньої науки, розказати тутешнім людям, що дав большевизм, пожаліти їх за їхнє дотеперішнє життя і класову несвідомість, навчити думати і працювати по-большевицьки.

Таню приділили в село Гринівку. їй усе одно. Вона докладно записує собі назву села і району, розпитує, куди треба їхати. Завтра вже зранку буде чекати, аби впроситися на яке авто, щоб взяло її туди.

Гринівка — село невелике, але біле і гарне. Таня інакше уявляла собі село, де ще нема колгоспного ладу.

Господиня Тані — по-чоловічому висока, кремезна, огрядна жінка, вдова Настя. Вона говорить грубим голосом, має владні рухи та певність себе у поведінці, видно, що вже давно сама собі господиня. І зачіпатися з нею, здається, недобре, бо рука в неї велика і сильна, а слова плинуть різко і жваво. Типова з неї козачка, чоловік якої забарився в Січі. На щастя, на її обличчі світиться великий передній золотий зуб, яким вона приязно всміхається, і, окрім усього, видно, що вона добра. "Тітка Настя", як з місця охрестила її Таня, приймає її теплим молоком і великим окрайцем хліба. Щодо кімнати,то справа гірша. Якщо вже так "голова" налягає, то вона може дати, але то зовсім недобра кімната. Господиня вела Таню в призначену для неї кімнату кругом, поза хату, через високий ґанок, хоч Таня бачить, що тут можна ввійти крізь двері в сінях. Від цих дверей "немає ключа".

Таня стає на порозі просторої кімнати, та ця кімната — одна руїна. В долівці місцями повиривані дошки, полуплені і пооббивані стіни, діра в печі, з обстановки — тільки розложене ліжко та стіл без ноги, на підлозі — пір'я та порозсипуване збіжжя. Здивованій Тані господиня коротко вияснює, що щойно перед тижнем тут була остання енкаведистська ревізія і вона (тітка) вже навіть тепер не прятає тут.

Таня дивиться на тітку здивованим поглядом. Запертим відрухом їй, радянській людині та ще й комсомолці, робиться неприємно за цих варварських енкаведистів. Та потім виринає в голові ще інша думка. Вона ж чула, що всі тут — "бандерівці", бандити. Вона підозріло придивляється до тітки — може, вона попала в їхнє гніздо? Таня чує, як зароджена її симпатія до цієї широкої огрядної тітки дещо остигла.

Та все-таки Таня в кімнаті залишається. Куди ж інде піде? Вона вносить свій чемодан та закочує рукави до роботи.

Однак відносини Тані з гринівчанами ніяк не складаються. Не помагає їй тут комсомольський запал. Вона чує, що навіть він їй шкодить. Та, власне, із цього, із своїх переконань не може зрезигнувати, на це ж вона приїхала сюди.

Почалось, зрозуміло, від тітки Насті. Зразу ж, першого вечора, Таня не втерпіла і почала навертати тітку на колгоспну віру. Тітка обізлилась, наговорила Тані всякого, і з цього часу всякі сантименти між ними закінчилися. Сидять вони на двох кінцях хати чужі, неприязні; стрінувшись, ледве обізвуться. Тітці Насті це ніби й байдуже, а Тані не раз добре прикро. Таня самітня та й всякої сусідньої допомоги потребує.

Таня зразу подумала, що сварка першого ж дня з Настею — це поганий знак.

І на праці Тані повелося не краще. Зразу ж другого дня вона у своєму червоному беретикові представилась директорові в його хаті, високому, худому, сивому вже тутешньому чоловікові. Його жінка — теж учителька. Директор з жінкою мешкали на другому боці старого шкільного будинку У них було загосподарьовано, та видно було колишню заможність. Таня пред'явила свої документи і комсомольський білет та заявила, що має завдання і хоче — не лише вчити, а й виховувати, усвідомлювати тутешнє населення, а передусім організувати комсомол, піонери.

Директор подивився на неї з-під окулярів:

— Так ви, значить, комсомолка... гм... гм...

— Наталко, — закликав він свою жінку. — Ходи-но, в нас нова товаришка — комсомолка.

З кухні вийшла стара, сива, скромна, у темне одягнена жінка. Вона приймала Таню чаєм у тоненькій порцеляні і була дуже чемна та уважлива, та Тані від цього ні разу не було приємно.

Чим частіше бувала у директорів, чим більше радянського пафосу вносила в їхню хату, тим більше відчувала вона за холодною чемністю, з якою її приймали, стримувану неохоту. Не раз, коли несподівано входила Таня, в кімнаті, де часто бувало ще більше людей, розмова раптом вривалася, і всі зразу зверталися до неї з окремими, для неї призначеними темами, і з окремими, теж для неї призначеними, аж надто чемними усміхами. Таня сиділа в своїй блискучій дешевій шовковій сукенці, одній у неї і на холод і на тепло, на краю піднесеного їй крісла, і було їй чужо і немило. Вона якнайскоріше тікала з цієї нестерпної хати.

Ще гірше було їй у школі. Таня любила свій фах учительки, любила дітей. Вона хотіла не лише заробляти гроші, а й дати своїм учням все багатство своєї душі. Хотіла виховати їх розумними, чесними, щасливими. Колись нею, донькою бідної повдовілої матері-колгоспниці, зайнялась радянська влада, допоміг їй комсомол. Завдяки стипендії і всякій допомозі, вона скінчила школу, могла влаштуватись на працю. Тані здавалося, що світ стоїть перед нею відкритий — вона могла учитись, читати, ходити в театр і на танці, гратись на спортивній площі, ідейно працювати в комсомолі. В історії ВКП(б), в громадянській війні, якої вона не бачила, Таня вбачала героїзм і великі ідеї, для яких варто було жити. Скільки підступних і злющих ворогів вони били, як дуже трудились для добра працюючих, яку велику розпочали будівлю. Хоч біди і нужди у них ще багато, але без цього й майбутнього не було б,— розумувала Таня. Вона вірила партії і Сталіну. Її молоде серце хотіло ідеї і віри і не бачило інших, крім тих, що давала, пхала кожного дня партія, комсомол. Таня була чесна і думала, що те, що дають їй, дають чесно, що воно велике і святе, таке, як у гарно розмальованих підручниках чи на пишних парадах.

Свою віру дитини, вихованої комсомолом, Таня хотіла передати і цим тридцятьом босоногим Івасям і Ганусям, що засіли в лавках її четвертої кляси.

На вступ вона придумала зворушливу і гарну, на її думку, історію про малого Леніна. Вона пробувала розказати її дітям. Та діти, що зразу виглядали Тані, як тридцять витріщених, трошки переляканих її новою особою, жовтодзюбих писклят, під впливом її оповідання почали нагло перемінятись у злосливе шершеняче гніздо. Таня бачила, як вони зразу почали крутитися, а потім щораз голосніше шепотіти, а далі вже можна було чути і тут і там понурі півголосні викрики та найзлосливіші завваження на її адресу. Тані гаряча кров ударила в лице. Спочатку вона здивувалась і збентежилась, а потім обняв її пекучий сором і гнів. Вона була до глибини душі вражена і як учителька, і як ідейна большевичка.

Шум у клясі Таня опанувала. Та це не була її перемога. Вона відчувала, що засадничо розійшлась із своїми дітьми. Учителька і діти опівдні покинули школу, як два вороги.

Антипатія шкільної дітвори швидко вийшла зі школи і перенеслась у село. Куди йшла Таня, чула, як на її вид рвались розпочаті розмови, як за нею слідкували підозрілі очі. Коли вона входила в якусь хату, чула попередню метушню і часто мала враження, ніби щось швидко заховувано. Таня набрала переконанню, що в світі йде друге, незнане їй життя, що діється щось, що для неї дуже пахло "бандерівським бандитизмом", про який чула в райкомпартії і райвно.

В обидвох цих інституціях були добре відомі Танині вперті комсомольсько-піонерські й інші щиро радянські заходи і пляни. ЇЇ тут добре бачили, завжди не забували остерігати перед "бандерівською" небезпекою. Та й сама Таня неодноразово уже чула про якісь вбивства, бої, засідки.

В райпарткомі знайшовся навіть її земляк — Ілля Васильович Сидоренко, що викладав колись марксизм-ленінізм в їхньому Харківському педінституті.

Він тепер був першим секретарем у райкомпартії, погруб, розжився. Ділові справи часто тягли його у Гринівку, де він ніколи не поминав Таниної хати. У Таниній самотності він став їй єдиним другом, довіреником.

У Тані не було гараздів. І її велика кімната майже порожня. Тут, поза згадуваним уже ліжком, чемоданом, поправленим уже столом без ноги та кількома стільцями із школи, не було більш нічого. Бракувало і найпотрібнішого — миски, ложки, та, по-правді, і класти в них не дуже було що. Зарплата скупа і повривана, допомоги нізвідки. У великій Таниній кімнаті довгими осінніми вечорами, що вже надійшли, гуляють голод і, холод.

Нині надворі шаліє зимова хуга. Та в Тані день винятковий. Вчора вона таки вивоювала в голови сільради дві фіри дров і платню теж отримала вчора. Нині вперше вдосталь напалила і повечеряла вже. Але спати не хочеться. Таня погасила лямпу (нафта коштує) і притулила обличчя до шиби у вікні. Дивилася в мерехтливі сніжинки і мріяла, їй хотілося бути доброю і з усіма жити по-доброму. Таня бачила, що шкільні діти любили і гарно вчились у неї, вона бачила, що тітка Настя добра до старого і малого, до всіх, крім неї, вона бачила, як село працювало, жило чесно, без крадіжок, бійок, незгод — вона не могла сказати, що всі вони злі, нечесні.

Одного не могла вона зрозуміти: чого вони так ненавидять совєтську власть і її.