Українство на літературних позвах з Московщиною

- Нечуй-Левицький Іван Семенович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


I

Література, по своїй вдачі, є річ місцева;
наука – космополітична.

Джон Уільям Дрепер

У "Вестнику Европы" в книжці за місяць вересень 1890 р. шановний д[обродій] Пипін, відомий великоруський вчений, напечатав свою статтю "Особая русская литература". Ся стаття написана ним з причин видання шановної праці професора русько-української літератури в Львівському університеті д[обродія] Омеляна Огоновського "Історія руської (малоруської, української) літератури". Ся "Історія руської літератури" вже кілька років печаталась у галицькому журналі "Зоря", а тепер автор видав її окремними чималими книжками: перший том напечатаний в 1887 р., другий – в 1889 р., а ще повинен незабаром появитись і третій том. "Історія руської літератури" д. Огоновського є перша історія русько-української літератури зовсім повна й систематично та науково упорядкована. Д[обродій] Огоновський почав її від найдавніших часів, з періоду візантійського: з Нестора-літописця, з "Слова о полку Ігореві" і т. д. і допровадив її до останніх найновіших часів. Ся дуже шановна й наукова праця не могла не звернути на себе уваги вченого світу. І в Петербурзі примітив її д. Пипін, і, як сам учений чоловік, автор "Истории славянских литератур", мусів звернути на неї ввагу і дати своє оціновання.

Шановний д. Пипін написав своє оціновання не як вчену критику, а більше як публіцистичну статтю. Критики й оціновання праці д. Огоновського там дуже мало. Зате ж багато д. Пипін розводиться про сучасне українофільство, про погляди д. Огоновського на формування великоруської раси і врешті робить замах на обмежування границь і обсягу самої теперішньої сучасної і, само по собі, будущої української літератури. Він невдоволений, навіть роздратований працею д. Огоновського і його поглядами. Він пише спотання, видно, що кидав свої погляди зопалу і виявив свій останній досі не виявлений доволі виразно погляд на нову українську літературу, на її обсяг та її границі, її культурну роль і просвітню вартість. Погляди вийшли зовсім однобічні, більше політично-публіцистичні, ніж щиро й правдиво літературні й наукові. Вийшла не критика, а публіцистика: вийшло давнє змагання "двох русских народностей". Про се то ми маємо поговорити в своєму начеркові.

Д[обродій] Пипін дав заголовок своїй статті "Особая русская литература". Сей один заголовок вже недобре нам віщує: він показує, що утвір О. Огоновського чимось йому не подобається. Печатаючи в "Вестнику Европы" (за 1888 рік, за листопад місяць) свою замітку про збірник творів галицького письменника старого москвофільського напрямку Ієроніма Аноніма, д. Пипін так само дав схожий заголовок для своєї статті "Особый русский язык". Мова повістей І. Аноніма не сподобалася д. Пипінові: він її обґанив, та й було за віщо. Се та третя руска мова, яку вигадала стара партія в Галичині і якою й досі там пише редакція галицької часописі "Червоная Русь". Ся чудернацька мова є мішанина української мови з великоруськими словами і навіть цілими фразами, з додатком чогось чудного, покрученого, вигаданого самою редакцією. "Червоная Русь" вживає, наприклад, такі змішані з двох язиків дивовижні слова, як: "нсколько-надцять" (по-українськи – "кільканадцять", по-великоруськи "несколько"). Вживає вона великоруські слова зовсім в іншому розумінні слів, від чого не виходить у фразах ніякого людського мізку. Чи по добрій волі, чи по наказу й приказу, ся газета має на думці покалічити рідну мову на користь іншої, помаленьку проказуючи великоруський язик у Галичині і готуючи ґрунт для "обрусєнія" Галичини. Сією мовою говорять у Галичині з півтора чоловіка, пише з півтретя, а ми маємо щире пересвідчення, що й сама редакція "Червоної Русі" ніколи не говорить сією каліччю, а тільки пише… Д[обродій] Пипін назвав сю мову і мову І. Аноніма якимось воляп’юком і вивів такий погляд, що стара партія в Галичині повинна писати народною мовою. В кінці своєї статті д. Пипін говорить: "Можна бажати, щоб вона писала "русским литературным языком" (себто великоруським), а коли сього не можна, то нехай вона пише своїм народним язиком". Навіщо давати раду старій партії писати великоруською мовою, коли в Галичині є своя народна мова? – спитаємо ми від себе. Сі слова д. Пипіна, сей маленький дисонанс трапляється не раз у його статтях, написаних з причини літературного українського питання. Він все було починає пити за здоров’я, а, скінчивши, заведе якось неначе на "Со святыми упокой"".

Такий дисонанс задзвенів і в статті д. Пипіна про утвір д. Огоновського, але тут він задзвенів чутніше й виразніше, хоч і тут д. Пипін якось прикривається часом тим, що не виставляється так сміливо, як виставляються з своїми думками з безсоромною наглістю слов’янофіли, н. пр., Аксаков, Самарін і інші. Він часом говорить загально, часом замовчує, не договорює до кінця, не робить різких виводів, які робили великоруські часописі прямого слов’янофільського, ворожого для української літератури, напрямку. З причини сієї статті д. Пипіна ми при сій нагоді поговоримо взагалі і про ту тяганину, яка скоїлась і коїться між великоруськими консервативними елементами і нашим літературним українством.