Українська лицарка (Дитинство Олени Теліги)

УКРАЇНСЬКА ЛИЦАРКА

Дитинство Олени Теліги

У професора Петербурзького університету Івана Опанасовича Шовгенева не було жодного маєтку. Не було й власного дому чи бодай скромної хатини на березі тихої річки. І все тому, що Іван Опанасович вважався одним із найкращих інженерів-гідротехніків тодішньої Росії. А відтак, працюючи на головних водних артеріях Москви-ріки, Клязьми, Волги та Сіверського Донця, змушений був постійно переїздити з місця на місце.

Кожне нове помешкання для родини Шовгене-вих було чужим і тимчасовим. Хіба Петербург —з його величною архітектурою та надмірним аристократизмом — міг затримати професора на довший час.

— Вулицями Петербурга колись прогулювався сам Тарас Шевченко. А ще — тут проминули мої золоті студентські роки... — захоплено, але й із певною ностальгією розповідав Іван Опанасович сво-їм дітям.

У Петербурзі вони мали справді розкішний дім: просторі кімнати з широкими вікнами, високі стелі з ренесансними люстрами, вишукані старовинні меблі та килими, а на стінах — малярські роботи не вельми знаних, а проте цілком достойних російських художників.

Щоправда, для вихідця зі степової сонячної України імперський дух Петербурга часом здавався нестерпнішим від гамірної тісняви та брудних кварталів. Тоді він кидав роботу, брав відпустку та виїжджав разом із родиною подалі від міста своєї молодості — до таємничих природних обширів, на Кавказ чи до Фінляндії. Або ж у край свого дитинства — на Слобожан-щину, наймальовничішим місцем якої вважав Святі гори зі старовинним чоловічим монастирем.

— Із давніх давен оці крейдяні виступи на березі річки Сіверський Донець називають Святими горами... — Шовгенев любив розповідати дітям історію Святогірського монастиря, а також леґенди й оповідки про ченців-пустинників, котрі вперше оселилися в крейдяних печерах.

Невисокого зросту, завжди енергійний і життєрадісний — таким був Іван Опанасович. Попри те, що мав інженерну освіту, на мистецтві знався не згірше самих митців. Любив класичну музику, цінував вишукані речі, з особливою увагою стежив за літературним життям Росії. Бувало й таке, що після важкого робочого дня, сидячи з горням теплого вечірнього чаю в широкому домашньому фотелі, заплющував очі й, ніби кадри кінострічки, прокручував у пам'яті якийсь відтинок власного життя. Тоді йому здавалося, що доля дуже прихильна до нього. Адже подарувала йому, синові простих хліборобів, досить гострий розум і тверду впевненість у собі. У його свідомості вкотре воскресали всі найважливіші події: закінчив на відмінно сільську школу, успішно склав вступний іспит до Петербурзького інституту шляхів сполучення, здобув повагу та визнання серед старших колеґ, одружився із вродливою подолянкою Уляною Степанівною Качковською.

Проте найбільшою втіхою для Шовгенева, звісно ж, були його діти — двоє синів та маленька непосидюча донечка.

— Цікаво, у кого з нас вдалася Лєночка? — розплющивши очі по черговій такій медитації, запитав він одного разу дружину, яка сиділа навпроти й зосереджено займалася рукоділлям.

— Мені здається, у Лєни твоя вдача — неспокійна та весела вдача степовика.

''Донька православного священика, Уляна Степанівна теж мала в собі неабияку внутрішню силу, але була жінкою доволі стриманою, розважливою та врівноваженою.

— Цікаво, а яка доля чекає нашу Лєночку? — не вгавав Іван Опанасович.

— Дітей із такою вдачею завжди чекає яскрава доля. Поки що важко уявити, ким виросте наша донечка, але впевнена, що їй у житті не доведеться нудьгувати, — відповіла пані Шовгенева.

— Я хочу, аби наша Лєночка стала сильною особистістю, — довершив її слова чоловік.

А п'ятирічна дівчинка тим часом уже солодко засинала у своїй кімнаті й крізь сон безтурботно усміхалася до власної, від усіх прихованої, мрії. Розмова батьків зовсім не цікавила малу. Головне, що матуся пообіцяла повести її завтра до такого театру, де на сцені гратимуть самі діти. Матуся завжди дотримується своїх обіцянок. "Цікаво, що там буде особливого", — думала вона, засинаючи.

Але, на її дитинне розчарування, театр виявився зовсім не таким, яким вона собі його уявляла. Замість величезної зали з важкими мармуровими колонами та парчевими завісами — невеличке приміщення однієї зі старих петербурзьких шкіл мистецтва. Та й не було ніякої вистави, лише — звичайні дитячі виступи. Діти різного віку виходили на невисоку сцену та декламували напам'ять вірші відомих поетів. Із глядацької зали лунали бурхливі оплески, а Оленка сиділа набундючена, навмисне поклавши свої долоні на колінця — аби не аплодувати "акторам". "Я ж нічим не гірша від них", — думала собі мовчки, нічого не кажучи неньці. А коли оголосили антракт, непомітно вислизнула з-під неуважного материного ока й сама вибралася на сцену. Ухопившись рученятами за краї коротенького платтячка, сміливо виструнчилася й почала досить голосно декламувати якогось завченого дитячого віршика. Завершивши свій виступ, так само впевнено, як виходила, вклонилася глядачам і спустилася зі сцени. Зал переповнили щирий сміх і оплески, а Уляна Степанівна навіть не знала, що мусить робити після такого несподіваного доньчиного вибрику. У ясно-карих дитячих очах вигравали вогники першого життєвого тріумфу. Ні — така, справді, ніколи не нудьгуватиме.

Іван Опанасович та Уляна Степанівна розмовляли зі своїми дітьми винятково по-російськи, але між собою — частіше українською, рідною для обох мовою. Тодішній статок професора дозволяв тримати в домі гувернантку, яка навчала його синів і донечку ще й французької та німецької мов.

Оленка була хоч і надміру непосидючою, але водночас сумлінною та допитливою ученицею.

Швидко опанувавши азбуку, відчула неабияке зацікавлення книжками. У домі була чимала бібліотека, тож дівчинка могла вибирати те, що їй до вподоби, і значну частину свого вільного часу присвячувати читанню. З головою поринала у світ казок, у пригоди капітана Геттера та Тома Сойєра, не відриваючись, читала російську та французьку поезію.

Але якось мала улюблениця батьків вирішила: насправді немає нічого складного в тому, аби розставляти знайомі слова в однакової довжини рядки та строфи. Тож почала сама писати вірші. Звісно, її перші спроби були надто наївними та простими, аби називатися бодай поетичними вправами. Але ж мала Шовгенева була не з тих, хто легко здається, тож уперто продовжувала своє дитяче віршування.

Коли Івана Опанасовича призначили професором Київської політехніки, Оленці вже минав десятий рік.

— Тату, а це правда, що ти, я, мама, Андрій і Сергій скоро назавжди поїдемо з Петербурга? —розпитувало дівча, розглядаючи приготовані батьками валізки — поки що вони були порожніми.

— Лєночко, ніхто не каже про те, що ми їдемо назавжди, тільки — на деякий час. Але я впевнений: тобі сподобається місто, у якому ми будемо жити, — заспокоював професор свою доньку.

І він не помилився. Адже Київ справді вразив дівчину. Коли вона вперше побачила величні зелені пагорби над Дніпром, золоті бані Печерської Лаври, таємничу Софію та Андріївський узвіз із бароковою церквою нагорі, — їй просто перехопило подих.

— Яка краса! — вигукнула, стоячи на одній із пе-черських гір. — Серед такої краси не шкода і вмерти!

Ті доньчині слова чомусь одразу схвилювали професора.

— Не кажи так, Лєночко. Серед краси потрібно жити, а не вмирати.

— Так, тату. Мені подобається Київ і я хочу жити тут... вічно! — вигукнула Оленка — аби її почули навіть Дніпрові хвилі, що ген унизу весело гралися з промінчиками серпневого сонця.

На початку двадцятого століття Київ був не таким великим, як тепер. Власне, Києвом називалося переважно старе місто. А вже Шулявка, з розташованою на ній Політехнікою, вважалася тоді передмістям. Там, у передмісті, у великому будинку для професорських родин оселилася по приїзді до Києва родина Івана Опанасовича.

У вересні батьки віддали Оленку до третього класу Київської жіночої гімназії Дучинської, де у неї одразу ж з'явилося чимало добрих приятельок. А оскільки учениці гімназії спілкувалися рідною для Лєни російською мовою, вона вирішила, що Київ — це так само російське місто, як і Петербург. І, можливо, вважала б так далі... якби одного разу, повертаючись після занять додому, не побачила посеред площі натовп.

Це були переважно молоді люди. Усі вони щось вигукували, гомоніли між собою, але їхня мова не нагадувала російську. Радше це була мова Оленчиних батьків і та, яку дівчинка не раз чула під час відпочинку на Харківщині. Численні жовто-блакитні прапори здіймалися над натовпом, наче один великий священний німб. Тоді залунала якась піднесена й бадьора пісня, схожа на марш. Дівчинці кортіло підійти до тих людей ближче й розпитати про все. Але — не наважувалася. Боялася, що вони її не зрозуміють і проженуть геть.

А вже коли прийшла додому, дізналася важливу новину — про те, що розпочалася революція. Що в Києві скоро запанує українська влада, а її батько, професор Іван Опанасович Шовгенев, стане українським міністром. Не розуміючи до ладу, що це означає, Оленка все ж зраділа, адже у всіх домашніх того дня був святковий настрій.

Повільно спливав час. Оленка виросла, стала чарівною стрункою панночкою. Мала густе волосся кольору темної бронзи, ледь завихрене у веселі кучері. Обличчя її, хоч і мало дещо неправильні риси: коротенький курносий ніс та тоненькі вуста, —випромінювало якусь особливу внутрішню красу та силу. Дзвінкий Оленчин сміх сповнював радістю всіх, хто був поруч із нею, а її великі світло-карі очі світилися запалом і щирістю. У дівчинки склалося своє оточення — подружки-гімназистки та викладачі, а у вільний від навчання час вона спілкувалася з сусідськими дітьми та братом Сергієм. Тож не було їй жодного діла до батькових урядових справ. А тим паче — до того, що мати тепер принципово почала розмовляти з усіма по-українськи.

Але якось, сидячи вдома за книжками, дівчинка почула, як хтось стукає у двері їхнього помешкання.

— Уляно, відчини! — гукнув до дружини господар.

До вітальні увійшов високий та стрункий чоловік. Він був ще достатньо молодим, але худе й виснажене обличчя робило його дідом.

— Тут живуть українці? — раптом запитав по-російськи.

— Так, тут живуть українці, — гордо відповіла йому пані Шовгенева своєю рідною мовою.

Почувши такі слова, знесилений та безпорадний, незваний гість підійшов до крісла.