Усмішка Медузи
- Покальчук Юрій Володимирович -Видовжені профілі струнких мінаретів біля величавої, приземкуватої мечеті на тлі передсутінкового неба виглядали доволі екзотично. Далі за мечеттю просі прався невеликий зверху окраєць землі з будинками, що викликали у пам’яті невиразні спогади про Кавказ, а за ними виблискувало під останніми променями призахідного сонця широке погідне плесо Босфорської протоки.
Почуття неспокою, з яким Григір прилетів до Туреччини, не минало, і він дратувався власному станові, шукаючи виправдання цьому у перевтомі, колишніх невдачах, або й просто у непевності власного становища.
Він було трохи заспокоївся, коли місцеві письменники привели їх до цього ресторану, і зараз на певний час відволікся думками від довколишнього, занурюючи погляд у краєвид, що відкрився з ресторанного вікна.
Ні про що не думав, вдивлявся удалину, коли в голові забриніли слова мов би з якогось вірша чи пісні —
…я ніколи тебе не забуду, я ніколи тебе не полишу…
Григір силкувався збагнути, звідки і чому саме ці слова спливли раптом в його пам’яті, бо не було до кого йому зараз так озиватися і ніхто так не звертався до нього, то ж звідки такий настрій?
…ти приходиш до мене у шелесті вербового листя, у дзюрчанні струмка під вербами, у подихові вітру, у плескоті морських хвиль…
Чому Стамбул має наводити його на таку лірику, аж ніяк не давалося збагнути.
Хвилюватися, думаючи про Стамбул, він почав, власне, відколи йому запропонували поїхати до Туреччини.
Відтоді неспокій не полишав його, і Григір було подумав, що, може, йому не варто до Туреччини, а краще спочити десь у Карпатах чи на Волині. Але миттю відкинув цю думку. Отож поїхав.
Стамбула Григір ще зовсім не бачив, бо прилетів сполудня, а далі усе закрутилось вже поза його волею. Встиг лиш здивовано помітити, що довгою вулицею, де стояв їхній готель, ходить маленький трамвай зовсім старого зразка. Згодом йому пояснили, що трамвайну лінію з оцими старими вагончиками (такі ще недавно ходили по Львову) у Стамбулі зберегли зумисно як екзотичну згадку про старі часи.
У Туреччині було значно тепліше, ніж в Україні, але подих осені — все ж початок листопада — вчувався й тут, надвечір ставало прохолодніше.
Ресторан «Чапі» був затишний, невеличкий, повний великих вазонів із екзотичними кущами, що додавало приємності оку і особливої атмосфери.
Григір ув’язався в загальну розмову, тим більше, що тема була цікава — приїхали представники письменницьких організацій усіх країн Чорного моря, аби домовитись про двотижневий плавучий семінар, що мав би відбутися наступного року на кораблі із заходом у кілька портів різних чорноморських країн.
Усе починалося завтра, а сьогодні — вечеря, знайомства, спочинок.
Ресторан «Чапі» займав останній поверх зовні цілком непривабливого будинку в провулку, що відходив від великої вулиці Істіклал кадесі. З вікон особливо цікаво було дивитись на Стамбул.
— Вибачте, що вас турбую, — пролунав біля нього ззаду приглушений жіночий голос. — Чи правда, що ви з України?
Непевна англійська мова, дещо хрипкуватий голос. Він озирнувся. Біля нього стояла струнка жінка, вочевидь старшого віку, з уважними глибокими очима і якимось, мов різьбленим з каменю, обличчям, певне, колись дуже гарним.
Суворість виразу вуст і всієї гордовитої постави старшої пані скрашував вираз її очей. Темні, глибокі вони дивились зараз на Григора із запитанням, теплотою і стримуваною, а точніше переборюваною, ніяковістю.
— Так, — сказав Григір. — Так, я з України.
— Я теж, — сказала старша пані.
— Ви? Ви з України? — здивувався Григір. — А що ви тут робите?
— А ви говорите по-українськи? — промовила пані трохи натужно по-українськи, переходячи з англійської.
— Та звичайно ж, — зрадів Григір. — Але … ви … ви що тут робите?..
— Я тут живу. Я вже тут близько п’ятдесяти років. У цьому ресторані я граю на фортепіані вже сорок років. Крім того, я ще викладаю музику…
… музикою звучать у мені всі вигини твою тіла, кохана, небесним світлом озивається кожен дотик до тебе, запах твоєї шкіри, смак сонячних вуст, дотик язиків поймає мене, блискавкою пронизуючи усе моє єство, сплетіння наших тіл — море єднання, я входжу в тебе вперше і завжди, назавжди, хочу розчинитись в тобі, зникнути і народитись знову в одній з тобою істоті, твоя рука на моїм волоссі, очі, в яких я втонув з дитинства, усмішка, в якій промовляє твоє серце, запах вербового листя, надвечір’я під плакучими вербами, тих кілька днів, відколи ми уперше прийшли туди, відколи стало відомо, що мене забирають до війська, воєдино, в один вечір, одну ніч, один день, в якій ми пливемо незупинно, пливемо назустріч одне одному, в якій тонемо і виринаємо, знову бачачи одне одного, вже не очима, а усім, що в нас є, чим ми є, що ми є, все це з нами, все це — ми, кохана, вже немає «я» і «ти», є лиш «ми», я іду на війну, але вона скоро закінчиться, я повернусь, і ми назавжди будемо разом, будемо ми — одна істота з двох тіл, і в нас буде багато дітей, все це теж будемо ми, ми будемо, будемо, будемо…