В космічній безвісті
- Бережний Василь Павлович -І
Це було так несподівано, що Софі здригнулась: за прозорою стіною Операторської рухались страхітливі потвори. Відсахнулась, притуливши руки до грудей, але одразу ж полегшено зітхнула: стіни ж із найміцнішого стеліту! Потвори йшли тлумом, хилитаючи чудернацькими головами, тягнучи зубчасті хвости; деякі безхвості, а інші, здається, безголові, хоча, як може функціонувати організм без голови? Коли страховиддя зникли з очей, тільки тоді Софі подумала: а де вони взялися тут, на космічному кораблі? Не синтезувалися ж із вакууму? І вона, Старша операторка Допоміжного екіпажу, нічого про це не знає, анічогісінько!
Підійшла до панелі зв’язку, натиснула одну з численних кнопок. «Уїлфул, певне, знає, — подумала. — По його ж борту… Але чому він сам не інформує? Дивно…»
На молочному тлі екрана з’явилась гола, як бубон, голова Уїлфула.
— Що сталось? — запитала Софі. — Чому не інформуєш про свій бортовий пост?
— Нічого не сталося.
— А потвори?
— Потвори? — перепитав юнак. — Пройшли на Озерну палубу. І я зараз до них приєднаюся.
— Ти… до них… — здивувалась Софі. — Що відбувається?
— Приїжджай на Озерну — дізнаєшся. Я буду там!
Екран посірів, потьмянів і згас — наче на Софі дивилося велике сліпе око. Вимкнувся! Безпрецедентний випадок…
Софі трохи постояла, розмірковуючи, потім окинула оком осцилографи й вийшла з операторської.
«Що це з ним сталося? — думала, зійшовши на зовнішній ескалатор, який рухався з найбільшою швидкістю. — Дивно… Був такий пунктуальний, старанний, а це кидає пост!»
Крізь прозорий купол, який звідси, знизу, здається лише рискою, тонкою лінією, що відділяє чорноту космосу від оцієї теплої, пройнятої світлом атмосфери, видно розсипища далеких сонць, волокна туманностей. Якщо дивитися на них, то ніякого руху не помітиш. Софі на мить здалося, що й ескалатор стоїть і їхній гігантський корабель непорушно завис у просторі. Але ноги відчували вібрацію, а відірвавши погляд від зірок, вона побачила, як мимо пропливають надпалубні будови — прозорі призми оранжерей, круглі бункери, куби майстерень, складів, естакади, переплетіння ажурних форм. І враз її охопило відчуття руху — прекрасне відчуття, що єднає тебе з Всесвітом.
II
Березовий гай біля озера повнився гамором. Звучала вересклива музика, яку часом заглушували ще верескливіші голоси юнацького збіговиська. Хлопці купчилися невеликими гуртами, про щось енергійно сперечались; деякі бавилися в воді, а інші лежали на піску під кварцовим сяйвом. Тут і там валялися потворні голови й хвости. «Муляжі… — подумала Софі. — Он воно що… Та тут, мабуть, увесь Допоміжний екіпаж… Вони все покидали й розважаються! Що за поведінка?»
Уїлфул одразу помітив її й рушив навстріч, легко ступаючи по жовтому піску. Був роздягнений, як і всі, розмахував руками і гукав ще здаля:
— Іди, іди! Приєднуйся до нас!
Софі зупинилася там, де густа, як щітка, зелена трава перепинила шлях піску.
— Ну, чого ти? — вигукнув Уїлфул. — Відкинь усякі вагання й радій разом з нами!
— А з якого це приводу ви так радієте?
— Ось дізнаєшся, то теж пристанеш до нас. Ходімо, я поінформую тебе.
— Кажи, — холодно промовила Софі, не рушаючи з місця.
— Ти знаєш, що таке карнавал? — запитав Уїлфул, все ще не облишаючи грайливого тону. — Чула такий термін?
Софі мовчала — напружувала пам’ять і ніяк не могла пригадати.
— Ну от, — сказав юнак, — слабо вивчала історію Землі чи, може, блоки пам’яті підводять. А ми оце натрапили на таке явище, переглядаючи стародавню кінохроніку. Це дуже оригінально — карнавал! Певного дня люди надягали на себе маски, кумедні костюми й з піснями, танцями ходили по вулицях. Весело! Гарно!
Здивування не зникло з очей Софі.
— Мало чого не було в нетрях земних століть, — обізвалася лагідно. — А який стосунок це має до нас… до нашого «Кентавра»?
— Безпосередній. Ми створюємо Товариство друзів карнавалу — ДеКа. Обов’язки нам набридли остаточно. Роки, десятиліття, століття — одне й те ж, одне й те ж. Та ти й по собі знаєш, невтомна Операторко! Ну от протягом якого часу ти виконуєш ці свої обов’язки?
— Понад п’ятсот земних років.
— Епоха! Вічність! — вигукнув юнак. — Пора кидати.
— Як ти можеш так мислити? — скинула на нього поглядом Софі. — Саме тому й не можна покинути.
— Може, я не точно сформулював свою думку… Я хотів сказати, що свої завдання ми вже давно виконали і тепер маємо всі підстави…
— Ніяких підстав! — перебила Софі. — Наше завдання — увесь час забезпечувати рух «Кентавра».
— А хіба ми не забезпечили? Енергоблоки працюють у заданому режимі, біосфера… Поглянь, яка досконалість! — Уїлфул зробив паузу, ніби даючи можливість окинути зором голубу гладінь води, біло-зелений гай. — Між іншим, а ти замислювалась над тим, куди й чого прямує «Кентавр»? Ми в польоті вже півтисячі земних років — і що змінилося в космосі? Анічогісінько. Силові поля характеризуються тими самими величинами. А далекі зорі так і лишаються далекими.