В останні хвилини

ПОЗА ЗБІРКАМИ

В ОСТАННІ ХВИЛИНИ

На всі домагання родини професор Сичавицький рішуче хитав головою. Далі зачинився в себе в кабінеті і дуже рідко виходив звідти. А родина мовчки скорилась.

Щовечора всі виходили на балкон і з тугою вдивлялися в вечірні сутіні. Там коли-не-коли ще вчувалася поодинока стрілянина. Далекими зорями згасали маленькі вогники. Пробігали злякані темні постаті. Тріщали десь останки парканів. Нетерпляче іржали коні, одірвані од стійла.

І до півночі реготіли в небі довгі язики пожежі.

З часом усе завмерло. Довгі холодні пустелі слалися навкруги.

Ліси були вирубані, лани голі. Кудись зникли звірі й птахи. З тужливим скавучанням останніми одійшли худі, кудлаті собаки. І тоді запанувала глибока тиша.

Надіходила осінь. Ставали зимними вечори. Кутались усі в теплу одіж і мовчки дрімали під тихий шелест парку.

Вслухалися в просторінь — і жодного звуку не було чути нізвідки. Глибока темінь пустель слалась навкруги.

Пані професорша хвилювалась.

— Я не знаю, що взяв собі в голову старий. Ми тут помремо.

— Се, справді!.. Так не можна далі! — з запалом говорив старший син Василь.

Починали радитись, протестувати. Врешті вирішили послати Василя до професора.

Василь мовчки слухав. Курив люльку, повільно спльовував і вдивлявся кудись далеко гострими чорними очима. На постанову згодився, мовчки хитнув головою.

Рішуче підійшов до кабінету, постукав у двері.

— Тату, я прийшов від усіх.

Професор підняв окуляри, по-дитячи ласкаво дивився.

— Ми не розуміємо тебе. Чому ми тут повинні залишатись?..

— А куди ж ми підемо?

— То хіба мало місця на землі?

— То й тут простір зараз. Бери скільки хочеш.

— Ти жартуєш, тату. Ти не хочеш бачити, що навколо все зруйноване, одні лиш пустелі.

— Ну, куди ж ти хочеш?

— Туди, де збереглося життя, де є люди, творча праця!

— Чудний ти, сину! Ти не хочеш і досі збагнути, що туди пішла осатаніла юрба. Вона, як пошесть, понесла туди отруту руїн. Ти мало напився її?

— Але що ж тут робити, тату? Ми ж помремо!

— Я не бачу причин. Запасів у нас вдосталь. До весни вистачить. А там...

— Ти помиляєшся. З нашими запасами за зиму не перетягнемо. Серед зими помремо з голоду.

— Ти забуваєш,— ми не дикуни. Будь хоч найпростіші органічні речі,— ми здобудемо собі харчі.

— Ах, твоя хемія, хемія!

— Ти не віриш цьому?

— Так. Я вважаю їх не більш як химерні видумки. Твої одвічні мрії.

— Але я берусь усіх вас прохарчувати.

Професор підсунув окуляри й лукаво-весело подивився на Василя.

— В такому разі провина за все падає на тебе, тату!

— Я приймаю!

Василь сердито зиркнув і хутко вийшов, грюкнувши дверима.

Червоним золотом помережився парк. Тільки знизу визирали темно-зелені плями.

Густим павутинням заснувалось бліде небо.

Пані професорша сиділа на балконі, грілася на сонці. Осінні промені ласкають старечу кров, лоскочуть серце спомини. А вони роїлись в голові.

— Ти знаєш, Льолю,— говорила меншій доньці,— я люблю життя, впиваюсь соками... Знаєш, просте життя. От сонце, зелень, бали, радість. Я не розумію, як твій тато може сидіти над колбами, ретортами. Возитись з усякими реактивами. Це просто якісь химери. Задля чого?

Льоля, красива виплекана панна, мовчки вслухалась, і сині очі їй горіли таємною пристрасною радістю. Тихою загадковою усмішкою відповідала.

Пані професорша говорила далі:

— Мої рідні з давніх-давен графи. Любили веселе життя. І в цій самій віллі скільки було балів!.. Приїздили сусіди і з міста. Все співало, кружляло, як табун метеликів. І як одружились, те ж саме. Твій тато в кабінеті,— а я з гостями. І тобі, Льолю, раджу так. Треба просто дивитись. Ми не знаємо, що "там" буде. А тут, раз живеш,— повинна дощенту використати життя!

Льоля млосно потягувалась, загадково посміхаючись.

— Я знаю, мамуню.

Стара мрійливо дивилась у далечінь.

— І ось тепер... Якийсь острах, голод, злидні, смерть. Ай, ай!.. Я з такою брудною огидою цього сподіваюсь. І коли подумаю, що се станеться,— я, стара, втекла б куди вгодно. Тільки не знаю, куди і як се зробити.

— Сього не буде, мамуню.

— Ти думаєш?..

— Я вам кажу напевне.

— А чому так? Віктор?

— Ні, ні. Але взагалі сього не буде. Ми врятуємось. Пані професорша недовірливо подивилася.

— Хто зна... Мо й так.

Льоля м'якою, граціозною ходою пішла в кімнату.

Одного разу вранці служниця сповістила, що склепи 1 хтось обікрав. Кинулися всі, побігли на місце. Двері відімкнені. Свіжі сліди ніг помітні на помості. Всі харчові запаси були винесені. Одночасно помітили, що й коней не стало. На конях, певне, й вивезли. Повертались мовчки, похнюпившись, тихо зітхаючи. Але ніхто не сказав жодного слова. У вітальні сіли, незрозуміло дивлячись одне на одного.

— Отже, зостається тільки те, що в коморі. Тільки й запасів,— тихо зауважила Віра, старша дочка.

— Але сього вже ніхто не потягне,— палко зауважив Микола,— я сам буду вартувати.

Але і йому ніхто не відповів.

З панією професоршею, коли довідалась про крадіжку, стався нервовий припадок. її поклали в ліжко й увесь час ходили коло неї з компресами. А вона тихо, як маленька дитина, стогнала й скаржилась.

Поодинцю повтікали слуги. Кожен з них при нагоді забрав з собою найбільш цінні речі. Довгий час перед ґанком лежали собаки. Тужними голодними очима прохали їсти. Але їм ніхто нічого не давав, і вони кудись втекли. Зостався лиш молодий

1 Тут: комори.

сенбернар Дідро, найбільш закоханий у Миколу, меншого сина, мрійного, з білим пушистим чубом юнака.

— Ну що, Дідро, ти не покинеш мене?

— Ур-р! — гарчав той.

— Будемо разом, голубчику, голодати.

Дідро захоплено махав хвостом, кліпав великими ласкавими очима й привітно скавучав.

Господарство перейшло до Віри. Вона заклопотано-стомлено ходила з низкою ключів. І дві сухі, гострі зморшки лягли коло рота. А очі дивилися холодно, глибоко. Наче шукали зайвих харчів, розкиданих по покоях вілли.

Пані професорша незабаром померла. Ясна усмішка лягла в неї на обличчі. Наче збиралась кудись на врочистий бал.

Хоронили її в тихий сонячний день. Обережно спустили в яму труну. Поволі насипали могилу.

Професор підняв на лоба окуляри, тихо-жалібно плакав. Протирав очі рукавом. І тоді було схоже, що він з захопленням сміється. А сльози плутались у сірій бороді. Опускав руки і довго шморгав носом.

Василь стояв з піднятою головою, дивився холодно, насуплено. Час від часу запускав руку в кишеню, наче хотів запалити люльку.

Віра нахилялась над могилою, губила сльози. Заклопотано, уважно слідкувала, як засипають труну,— не порушити б тіла мамуні.

Микола втопив мрійні теплі очі кудись далеко. А вони купались у великих прозорих краплинках.

Лише Льоля дивилась спокійно, задумливо, загадково. І, співчуваючи, нудно скавучав Дідро.

Сього вечора професор не пішов до себе в кабінет, зостався в гурті. Сидів і байдуже стукав пальцями об стіл. Гадали всі, над чим думає старий? Чи жалкує, що присвятив себе цілком хемії? Чи боляче стало, що хемія не врятувала життя мамуні?

А професор задумливо хитав головою, механічно постукуючи пальцями. Якось самі собою почалися балачки. Професор підсунув окуляри, м'яко посміхався:

— Да, мама була цікава людина. Любила тонке, шляхетне Життя. І сама була в ліпшім розумінні аристократкою. А проте і вас усіх любила. Особливо Колю. Пригадую, один раз на пікніку забули Колю. Згадали тільки вже дома. Що тоді стара перехвилювалася! Підняла всіх на ноги,— цілу ніч шукали.

А він собі любісінько спить, як карапуз, під копицею. Тільки вранці знайшли.

— Так, я ледве пригадую, як сон, цю пригоду,— мрійно говорив Микола.

— Да, багато цікавого було. Але я якось осторонь стояв. Все ніколи було.

— А шкода, тату,— говорив Микола,— Ти рідко з нами бував. І тоді ти такий хороший. І нам тепло, радісно — наче свято. Власне, ти наш тільки гість.

— Се звичайна річ, Колю. Хто вступив у той таємний храм,— не зможе повернутись звідти. Там глибокі містерії, а тут будні, порожнеча.

— Але нам-то як тяжко від того.

— Не знаю, Колю, не знаю. І не розумію. Розійшлися пізно, з тихим сумом на серці.

Один раз на тиждень приїздив до Льолі Віктор, син колишнього фабриканта. З усіх маєтків збереглись у нього лиш садиба з будинком.

— А ви залишилися тут? Нікуди не збираєтесь тікати? — питала Віра.

— Ні,— холодно відповів той.

— Отже, будемо разом зимувати. Тато теж рішуче запротестував. І ми вирішили залишитись, що б не було.

Віктор мовчав. З тонким, різко окресленим обличчям, дивився холодно, спокійно. Але поводився чемно й витримдно. Уникав гурту і ввесь час проводив у товаристві Льолі.

Привіз одного разу осінніх троянд. Коротко пояснив:

— Останні. Так пишно розквітли. Льоля розхвилювалась.

— Яка розкіш! Що може бути ліпшого останньої квітки? Що може бути яскравіш і тонше радості в часі вмирання?!

Жадібно вдихала пахощі. Тиснула до обличчя і тихо цілувала.

І була цілий день тепла, розчулено-схвильована.

Грудним стриманим голосом стиха гомонів Віктор.

Гуляли по парку. Ходили довго алеєю, повільно шелестіли густою багряною лускою осені.

Дивилася Віра. На хвилю забула все довкола. З тугою заздрила двом спарованим. Не повернуться ніколи,— підуть далеко, далеко, в країну казки.

Грали на роялі. Льоля співала.

— А-а, а-а,— тривожно-радісним голосом розсипалась. Вороже вслухалися насуплені кімнати, стиха ворчали. Вилітали звуки, купалися в радісно-тоскних проміннях. Кружляли з падаючим листям. А далі розсипалися на дріб'язки в холоднім, міцнім повітрі.

Проводжала тепло й розчулено. Мокрими широкими чоловічками здивовано вдивлялась. Стискувала гаряче руку.

— Приїздіть частіше. Якби ви знали, як нудно... Віктор хмуро бурмотів, чемно розкланювався.

Довго злякано-широкими очима вдивлялася Льоля крізь шибку. Зникав Віктор, а вона нерухомо стояла й дивилась.

Осипались дерева. Синіми бризками вкривалися голі віти. А на далекий простір розляглися голі пустелі, сірим попелом укриті.

І зливалася річка з рудим небом.

Міцніли морозом ранки. Тужавіли калюжі, і тоненький лід жалібно хрумтів під ногами.

Віра стурбовано бігала з ключами, напружено ворушила губами. Все гадала, як прохарчуватись.

А харчів з кожним днем ставало менше. Підмітали спорожнілі засіки в коморі. Мішали порох борошна з картоплею. їли мовчки якісь липкі коржі.

Ходили голодні, з посоловілими очима.

Були п'яні й снували солодкі мрії.

Але в дні, коли приїздив Віктор, готували більш смачні страви.