В сутінках

Адміністратор цукроварні, присадкуватий Ігнат Соломонович, і завполітосвітою заводського комсомольського осередку, чубатий Андрій, приїхали в нове підшефне село Бобрик читать лекції. Одна мусила бути по агрономії, друга про міжнародне становище,— обидві з діапозитивами¹.

Коли біля хати-читальні спинилась на всім скаку пара вороних, сонце спускалось в рожевуватий туман над далекими хребтами сільських хат. З брички злізли запилені шефи, поторсали замок біля запертих дверей, обійшли читальню кругом, постояли нерішуче.

— Ей, хлопчику! — Хлопчик сидів і порпався в пилу між коліями, як горобець.— Ти що, на дощ куряву збив?.. Піди та поклич завідуючого читальнею або кого з сільради, та хутенько.

Хлопчик підсмикнув штанці і стрімголов залопотів гарбузами через город.

— Січас…

Андрій зняв карбідовий чарівний ліхтар, коробки з діапозитивами і розставляв все на ґанку.

— Що, Ігнате Соломоновичу, озброїмось терпінням…

— Хе-хе, Андруша, озброїмось, якщо хвате…

Ігнат Соломонович тільки вчора видужав, десь там у нього розлилась була жовч, а від того ще й сьогодні білки стомлених очей по кутках трохи жовті. Він зморено розіслав брезентовий плащ на ґанку і ліг горілиць. Флегматичний зроду, умів він бути спокійним завжди, і зараз ось почекає хвилину-дві, сяде на бричку і чкурне назад. А поки що уставивсь очима в хащі хмелю над ґанком, довгий ніс його поводив ніздрями як крилами і заспокоївсь.

— Я чекаю.

Андрій розтягнувся на шпориші і мовчки розглядав тези.

— А знаєш, сьогодні неділя і людей мусить бути багато.

— Подивимось… А от як їх зібрать?

— Пхе, їрунда, зберемо, ось прийде завхач.

— М-м-м…— Ігнат Соломонович ловив мух,— иш, чорт… гідра контрреволюції, ти жигать, ось тобі…— ловив, а задушить було ліньки, і він пускав назад.

Андрій взявся далі за тези. Над дерев’яною, наново побіленою церквою з писком крутились щурі.

Минуло кілька хвилин.

З реготом з гарбузів вилетіла юрба хлоп’ят.

— Нема, нема…

— Тю, кого нема?

— Завідуючого нема, ми пішли, а він поїхав до міста ще вчора… А сільрада заперта…

— Гм… Ігнат Соломонович, чуєш? І що ми будемо робить?

— Хе-хе.. Хлопці, а як у вас збирають людей? Ну, на збори, на сходку, чи що?

Хлопці терлись і не знали, як у них збирають людей.

— Ну, як от у вас, наприклад, лекція чи що там, ну мітинг?..

— А хтозна…

— От їй-бо, та бувають же у вас збори…

Ігнат Соломонович аж упрів, а хлопці все-таки не знали, як у їх збирають людей.

— От їй-бо, та ніде нікого з дорослих… Де хоч ваші люди?

Тут хлопці знали і кинулись наперебій.

— Всі на полі… жнива… ну, так сьогодні ж неділя, треба…

— Треба… А культуру не треба? Андрію, хіба ми дурно приїхали? Скликать!

— Звісно, скликать,— і гарячий Андрій кинувсь був вперед та спинивсь і почухав потилицю — куди? Сільрада замкнена. От закавика. На ґанку черідкою виставились ліхтар та коробки з діапозитивами, оглянув їх і сів безпорадний.

На щастя підвернувсь вертлявий хлопчисько. І бувають же такі розбитні діти.

— Дядю, у нас як на збори, так дзвонять… Дзвоном скликають…

— А-а-а… Андрію, чуєш? Розкопать.

— Пр-равильно, веди до дзвонаря.

— До дзвонаря… до дзвонаря…

І ціла валка дітвори з Андрієм посередині зникла в хмарі збитого пилу, як череда.

Ігнат Соломолович умостився і терпляче ждав на ефект.

Поки Андрій гукав у двері сторожки, пронирливі, запобігливі хлоп’ята відхилили незамкнені чомусь важкі двері на дзвіницю і вже ганяли по бантинах горобців.

Старий дзвонар, він же й сторож, зрештою виліз. Був це кривий ченець Павлін. Як зачув, чого від нього хочуть, замотав злякано головою в дрібненьких кісках, продираючи заспані очі і шмаркаючи сизим носом.

— Як? Та то ж ґвалт… Що ви?..

Андрій вибачливо розводив руками.

Раптом дзвонар, як ошпарений, рвонувсь до дзвіниці — зобачив хлопців.

— Що? Що ви робите, сук-кини сини? Що ви робите? Пр-р-риб’ю.

І за хвилю його милиця та лайка стугоніла по сходах. Хлопці метнулись аж на самий верх.

Андрій вибіг з огради, став на вигоні перед церквою, задрав голову і стежив за оказією.

Там заверещало не своїм голосом,— одного насів, значить. Двоє з’явились і перелякано забігали, як миші, аж зверху на помості, плутались у віжках під дзвонами.

Один побачив внизу Андрія, згадав, чого зліз, схопив віжку від найбільшого дзвона, що в нього дзвонять раз на рік і то на велике свято, розгойдав і… Раптом, як на Великдень, в розгон в найбільший дзвін:

— Бов.

Надвечірню тишу тіпонуло за петельки…

— Бов-в-в! — як з гармати.

Ігнат Соломонович здригнувся, коли вдарив дзвін, а коли вгледів, як летіли ошалілі громадяни села Бобрика — на полудрабках², охляп³ на конях, а, крім вершника з люшнею⁴, ще був або хомут⁵ перекручений догори розмотаною супонею⁶, або сідьолка збоку,— як мчали на возах і пішки старі й малі, баби й діди, покинувши печене й варене, з дому й з поля. Один промчав з косою й з мантачкою⁷ замиленим конем, на коні були наритники⁸ і не було обротьки⁹, вчепившись в холку.