В-ван!

В-ВАН!

— Ликвидировали?! — сказал он из снега. — Глядите, нынче меня нету, а завтра вас не будет.

Так и выйдет, что в социализм придет один ваш главный человек!

А. Платонов. Котлован.

Його охайність межувала з хворобливістю. Він те й знав, що чистив себе, машину, все довкола. Був нестомний, мов птах, що переважну частину життя витрачав на чищення свого пір'я. В машині витирав невидимий пил навіть їдучи. В одній руці кермо, в другій — клаптик вологої замші, одне око некліпно — на дорогу, друге визирює кожну порошинку на па­нелі, на сидіннях, на дверцятах. По роботі, перш ніж загнати машину до боксу, довго мив її чорне лискуче тіло, витирав і полірував, а пилососом об­ходив гараж, не минаючи жодного закутка, приска­ливши око, ще раз оглядав машину, гараж, тоді пе­ревдягався в чисте і, розвернувши, закочував лімузин для нічного спочинку.

А сам знав, що спочинку не матиме, що знов прийде оте, гнітитиме, мучитиме, каратиме — і нема рятунку.

Він всіляко відволікав настання страшних хви­лин і годин незаклопотаної самотності, довго зачи­няв і брав на засуви зсередини тяжкі гаражні воро­та, ще й ще перевіряв, чи все вичищене, чи все на місці, чи повсюди панує порядок, як у танкових військах (мабуть, єдина весела примовка, що зали­шилася йому з минулого), тоді розпочинав повільне готування до своєї самітницької вечері. Розстеляв на капоті машини чистий широкий рушничок, нарізав хліба, сала, ковбаски, цибульки, діставав свою вірну алюмінієву, акуратно і вміло обшиту шинельним сук­ном баклагу, збовтував нею над вухом, щоб переко­натися, що там ще є, ставав грудьми до радіатора, булькав трохи до алюмінієвого похідного кухлика, перш ніж випити, довго стояв, мовби прислухався.

Малим він був, як усі. Так і норовив сприснути, зірватися, втекти з хати, з двору, далі від маминої турботливості — в береги, в лози, в шелюги, в гли­нища, до чорта в зуби! Як вони галасали в отих без­межних просторах, за всіма можливими межами ви­тривалості, без повітря в грудях, на самому захваті, одурілі й оглухлі від щастя свободи, забувши про весь світ і навіть про себе самих, безжурно позбув­шись усього, що мали, не пам'ятаючи нічого, не знаючи і не відчуваючи, — тільки ноги, щоб бігти, тільки очі, щоб вбирати ними манливу волю, тільки голос, щоби вплітати його в отой розсваволено-дитячий, майже пташиний клекіт роздолля.

А мама виходили в берег, шукали й не знаходили заблуканого синочка, тужливо прикликали його до себе: "І-іва!.."

Іван чув чи й не чув, але не відгукувався, не ози­вався, втікав ще далі, бо хто б же добровільно зрікся здобутої власними зусиллями свободи. Пустощі, не слухняність — йому й цього було мало, і він вдавав­ся іноді до гри майже жорстокої. Нагаласавшись в лугах-берегах, ховався за хатою в бузині, ждав, поки мама стануть посилати в простори своє стривожене "І-іва!..", не озивався, затаєно кулився в м'яких ям­ках, повикублюваних курями, мучив маму. Любив, а мучив. Чому й навіщо? Хіба він тоді знав. Доро­го б тепер дав, щоб усе оте з минулого повернути навспак або хоч забути — та ні перевернеш, ні забу­деш. Мав би він тоді щоразу відгукуватися на мамин поклик, мала б його маленька, ще ніби й не зіпсова­на душа стрепенутися від того ласкавого, єдиного в світі "І-іва..." і полинути до маминого голосу, до тривоги й любові маминої. Але тоді не стрепенулася й не полинула, а тепер уже пізно.

Тому й ставав Іван отак щовечора: грудьми до радіатора, спиною до дверей, до світу, до всіх його голосів і покликів, а перед очима в темній глибині гаража за чорним лискучо-залізним тілом машини — страшні темнощі, хаос, клубочіння примар і жахів.

Але темнощі, хоч і перед очима, все ж були дале­ко, а ось тут, одразу за плечима — широкі ворота у світ, звідки ще може прилетіти, прилинути до Івана поклик і заклик. Хай навіть один-єдиний звук, і він почує його крізь усі відстані, перепони й перешкоди, почує з землі і з неба, завжди й звідусіль, почує і...

Але мовчало все для Івана: земля і небо, простори й відстані, світи і зорі — хоч як він вслухався, хоч як ждав, хоч який тепер був терплячий і покірливий.

З алюмінієвим кухликом у руці він щоразу довго стояв, прислухаючись до того, чого не почує вже ніколи, тоді набирав повні груди повітря і одним ковтком опорожняв посудинку. Пекучий напій бив у груди, в голову, глушив усі змисли, і тепер Іван уже був майже радий, що нічого не зможе почути.

Чому він тоді не слухав маминого голосу, не ози­вався, не вертався додому і втікав далі й далі, у яко­мусь здичавінні, несамовитості, майже маячні?

А як вони тоді бігали, металися на луках, як га­ласали, як дуріли! Тепер так і не вміють. Тепер все мопеди, мотоцикли, "Москвичі". А тоді навіть вело­сипед був тільки у старшого піонервожатого Грицька Вареника. Вареник запам'ятався велосипедом і тим, як муштрував їх, щоб знали всіх "вождів". Нар­ком важкої промисловості, нарком харчової промис­ловості, нарком фінансів, нарком внутрішніх справ, нарком зовнішніх справ... Хто? Хто? Хто? Знати, як таблицю множення, як рідного батька, як власне дихання. Вдень і вночі, на землі й під водою. "Вождів" багато, імена такі, що й не вимовиш, а Вареник дов­бав, як сорока в маслак: Анастас Іванович, В’ячеслав Михайлович, Лаврентій Павлович... Не вивчив — ворожий підспівувач, прихвостень, готовий ворог народу. Вони одуріло повторювали слідом за Варе­ником, щоб одігнати підозри від своїх дитячих душ і від нього, але нічого не помогло. Вареник затуркотів слідом за ворогами народу, щез навіки разом із своїм велосипедом.

Про Вареника Іван міг би згодом попитати у Стар­шого, але не наважився цього зробити, бо це було б однаково, що зізнатися у своїх зв'язках із ворогом народу. Бог з ним, із Вареником. Але куди подівся тоді його велосипед?

І, може, саме Вареників велосипед або тільки спогад про нього штовхнув Івана до техніки, і він став трактористом, комбайнером, а тоді вже й шо­фером півторатонки, яку їхній колгосп одержав пер­шим у районі.

Охайність у Івана була змалку, від мами і від батька-столяра (нічого на світі не бачив Іван чистішого, ніж стружки з-під батькового рубанка!), але коли став механізатором, то вже тут шикування було не чис­тотою, а замурзаністю, запацьореністю. Просто з трактора, весь у мастилі, в диму і поросі гримів до сільбуду, розлякував святково повбираних дівчат: "Р-розійдись!". "М-ми ж-желєзним коньом все поля об-бойдьом, убер-рьом і посєєм і вспашем..."

Коли почалася війна, Івана забрали до армії ра­зом із полуторкою.

В автобаті його й знайшов Старшой. Прийшов з їхніми командирами на стрільбище. Ніхто його й не помітив. Іван теж не звернув уваги. Стріляв він, як Бог. Не цілячись — усі кулі в яблучко. Навчився ще малим із двостволки. Мамин брат, Іванів дядько, в районі завідував Тсовіахімом. Щось так само незро­зуміле, як ото тепер ДТСААФ. Він приїздив до їхньо­го села на качок. Була в нього і рушниця, і дрібно­каліберна гвинтівка тульського заводу, і навіть наган! Івана брав з собою замість собаки, щоб той зносив до дядька убитих качок. З досвітку до смерку бігав Іван за дядьком по плавнях, плавав за впольовани­ми качками по озерах, знаходив їх в очеретах і оситнягах, приносив, чіпляв дядькові до пояса вниз голів­ками, канючив: "Дя-а! Дайте стрельнути!" Іноді дядько змилостивлювався, давав Іванові рушницю, буркотів: "Стріляй та бігом, а то мені ніколи!".

Іван бахкав, не цілячись, приклад боляче бив йому в худеньке плече, шріт порскав кудись зовсім не туди, де летіли качки, дядько відбирав рушницю, покрек­тував: "Не буде баба дівкою! Не вдався ти в мене, плем'яшу..."

Ось тоді й навчився Іван стріляти, ніким не вче­ний, круглооко вицілював качок, мовби й не ціля­чись, стріляв перш, ніж встигав подумати, і очі в нього, тяжкі й меткі, як руді миші, так зблискували і до пострілу, й опісля, що навіть тсовіахімівському дядькові ставало лячно, він мерщій відбирав у Івана рушницю і бурмотів: "І в кого ти такий удався, плем'яш? Не полюєш, а смертовбивствуєш..."

А Іван одним пострілом міг скосити цілої півдю­жини.

Чужий старший лейтенант, який прийшов тоді до них на стрільбище, недовго й дивився. Сліпий би побачив, що всі заганяють свої кулі "в молоко", один тільки Іван гатить у яблучко.

Старший лейтенант щось сказав їхньому комба­ту, тоді кивнув пальцем Іванові, і коли той, приско­чивши, клацнув закаблуками і рвонув товсту доло­ню до пілотки, неголосно звелів:

— Підеш зі мною.

— А машина? — дурнувато спитав Іван, для яко­го полуторка й далі залишалася колгоспним май­ном, що його повинен був пильнувати.

— Підеш! — повторив старший лейтенант і відвер­нувся, показуючи Іванові спину, перехрещену ко­мандирськими новенькими ременями. Все на стар­шому лейтенанті було новеньке, чепурне, ідеально припасоване, сам він, невеличкий, якийсь ніби цяць­ковий, зовсім не пасував ні до війни, ні до фронту, ні до чорних брудних вибухів бомб і снарядів, під якими Іванові вже довелося побувати. Іван ішов за незнайомим маленьким командиром і відчував себе надто великим, незграбним, брудним, неоковирним. Згадав, що забув на стрільбищі свою гвинтівку, спо­лошився:

— Товаришу старший лейтенант, а моя гвинтівка?

— Одержиш ППШ, — кинув той, не озираючись.

Іван похолов: ППШ був у них тільки в команди­ра автобату.

Ще до вечора Іван став власником: новісінької тривісної машини з критим кузовом (а там ціле ба­гатство: ліжко, стіл, стільці, навіть бурий, як бичача кров, сталевий сейф), новісінького "комсоставівського" обмундирування, автомата, цілого арсеналу боєприпасів, а також припасів продовольчих, де були не тільки м'ясні консерви, згущене молоко, меди й чаї, а навіть шоколад у плитках завбільшки з долоню.

— І щоб мені чистота й порядок! — сказав стар­ший лейтенант. Говорив тихо, але так лиховісно, що й мертвий здригнеться.

Іванова душа металася між захватами й страха­ми, як його мишачі очі. Один день, а все твоє жит­тя — навпіл. Ще зранку в автобаті, де вони з висоти своїх машин королювали над нещасною піхотою, а по обіді — вже зовсім в іншому світі, і що тепер той автобат з його потрощеною технікою супроти цього штабного благополуччя, цього багатства, блиску й могуття! Старший лейтенант був тихий, але й страш­ний і, мабуть, не самому Іванові, а всім, хто його бачив.