Від феодалізму до неофашизму

В цьому нарисі Юрій Косач вказує значну підтримку створенню УРСР. Редакція УкрЛібу не розділяє думку автора, але "що написано пером"…

Нарис може Вам не сподобатись.

Ми попереджали!

Команда УкрЛібу.

Зіновать, кукіль і будяк

Росте у пшениці.

Тарас Шевченко

І

Антифеодальна революція 1648 року поглиблює українське культурно-національне відродження XVI ст. Процес формації української нації на базі спільності мови, території, економіки, культури, остаточно довершується в XIX ст., в міру розвитку капіталізму в промисловості і сільському господарстві України. Це — три століття, вщерть наснажені драматизмом історичних перетворень, боротьбою антагоністичних суспільних сил, динамізмом народу, що прагне до визволення, до суверенного буття. На тлі заграв, що безугавно осягають Марсове поле східньої Європи — Україну, на тлі закономірного розвитку продукційних сил та залежних від нього суспільних відносин, за ці три століття, кристалізується українська нація як співтворець історії.

Прихильники явного чи замаскованого суб'єктивізму, всілякі "історіософи", розглядають цей складний процес як один-єдиний потік, що бере свій початок з джерел "ірраціонального", як романтичну поему, в якій героєм, що правда, нація, але нація — "вічна і абсолютна категорія", "нація як вияв божого духа", що неначе легендарний Фенікс з'являється з попелища, нація — "позачасова єдність в духові, крові та історичному призначенні", нація — міф. Яка мета цієї метафізики? Заслонити дійсність, об'єктивну правду історії, позбавити суспільство можливості не раз суворої, але реалістичної і правильної оцінки всіх фактів і явищ, що складалися на розвиток нашого народу — від сивої давнини аж до сучасності. Така "міфотворчість" цілковито спотворює всю картину історичного розвитку суспільної і національної свідомості нашого народу, зумовленого насамперед і завжди боротьбою антагоністичних сил внутрі його. Міфотворці, всякою ціною, прагнуть затушкувати дійсність двох річищ українського національного відродження, що відповідають дійсності постійного конфлікту двох основних сил української суспільно-економічної формації — командних верств і народних мас, двом концепціям ідеології, політики, культури — революційній і опортуністичній, народній і "елітарній", "взагалі національній" і дійсно-національній. Фікціями "абсолютної, над-історичної, незмінної, української правди і чину", фікціями уявної, абстрактної України, що начебто існує ізольовано, керована лише "твердою рукою провидіння", серед хаосу випадковості і можливості, прагнуть вони заперечити об'єктивність законів розвитку нації, в усій їх складності, взаємопромкненості і взаємовик-лючності. Бо, як і всюди, так і на Україні, ідеології, а зокрема ті, що в'яжуться з кристалізацією національної свідомості, отже і з прагненням до державно-суверенного буття, постають І утверджуються лише в щільному зв'язку з класовою боротьбою в лоні суспільства.

Для народних мас як для суспільної сили, від якої саме життя вимагає як найбільш послідовної співдії в суспільному поступі, визвольна боротьба і державна суверенність означають здійснення вікових мрій про свободу, соціальну справедливість, побудову нового, гармонійного суспільства, де "врага не буде супостата, а буде син і буде мати..."

Для командних, панівних верств — національне визволення і державність це, на тлі кожночасної історичної специфіки, лиш проблема їхнього — станового, групового чи класового егоїзму, це лиш справа збереження життєвих інтересів панівної верстви експлуататорів. А втім, самі ж міфотворці, ідеологи тієї ідиллічної "містичної спільності", якою начебто є нація, в хвилину щирості (тобто коли сама дійсність розторощує всі їхні містерні схеми "єдиного, надкласового потоку"), стверджують наявність "безугавної боротьби між двома таборами в нації" (Д. Донцов: "Правда прадідів великих", 1952). "Завданням дня не е єднання всіх, а роз'єднання", — проголошує цей же Донцов і покладає всі свої надії мряко біса на "той табір внутрі нації, що складатиметься з людей, яким не доступні ні жалості ні м'якості, які вміють командувати, які є з раси завойовників, меньшістю сильних..." Треба, мовляв, нам (речникам нації як міфу — н. пр.), "відділення від отари (українського народу — н. пр.) і об'єднання людей спільного духа". Так недобитки української, колись командної верстви, мобілізують на чужині свої останні резерви.

Сто років тому, Панько Куліш, не стільки послідовний "захисник ідеалів нації", як послідовний оборонець своего класу, теж накликав "вірнії душі" до "лицарського об'єднання супроти черні, щоб не погибала Україна"... І Куліш і його епігон — Донцов маскували свої дійсні заміри поясненнями, що їм ідеться лише "про поділ нації на два різні психологічні типи". Одначе, психологія тут ніпричому. Спільні психологічні риси можуть бути у всіх класів суспільства, дарма що ті класи займають різні становища. За часів, хоча б і Куліша, задубілість думки, консерватизм і т. п. могли існувати і у поміщика-феодала і у селянина-кріпака. Такі прикмети як патріотизм, жертвенність, організаційний хист, вольовість тощо, хоч і зв'язані подекуди з умовинами суспільного розвитку, не виявляються як лише прикмети окремого "психічного типу", виплеканого в кулішевсько-донцовському Інкубаторі. Якщо ж до того треба аж наполегливих заходів, то це свідчить лиш про те, що "ідеологи українського націоналізму" свідомі цілковитої моральної нікчемності тих, кого вони мобілізують "на оборону духа".

Отож, ідеться тут про щось зовсім інше. Ідеться про реорганізацію класової свідомості табору, що ще леліє мрії зрубаної голови про роль гегемона в житті нації. Раціоналіст М. Костомаров, що блискуче розшифровував патетичну мову своїх сучасників — міфотворців типу Куліша, лаконічно стверджував: "ці люди, говорячи про свободу і вітчизну, бажають лише влади вищого класу" ("Современник", 17, 1858).

Продовж усього нашого історичного шляху існують і діють у нас дві антагоністичні сили, два "табори", але ажніяк як психологічні категорії, але економічно-соціальні і врешті політичні, поскільки політика е концентрованим висловом економіки. Реакційні сили нашого національного відродження тобто панівна верства, не задля якоїсь своєї "вибраності" — морально-етичної чи психічної, а підстьобувана постійною жагою зберегти своє командне становище експлуататора, витворює "ідеї" та "ідеали" і то подвійного порядку: для себе, як класу "в собі", для "втаємничених, "обраних" і — з метою як найретельнішого ідеологічного роззброєння народних мас, — для "громадськості", "для народу", "для національного організму". Ця друга "ідеологія" дається у вигляді "національно-державного ідеалу", "національної містики", "державнотворчої місії" і т.п.

І дарма що економічно-суспільні формації, протягом історії, докорінно зміняються, незмінними залишаються закони, тенденції і методи, якими послуговуються верстви гнобителів і експлуататорів народу, на те, щоб затримати поступ і запевнити собі панування.

Ось, напр., дещо про "абсолютну", "надісторичну", "правду прадідів великих", яка має всі ознаки релятивності. Володарям нашого сивого середньовіччя, "мужам большим і нарочитим" нашої панівної верстви либонь не бракувало ні "духа раси завойовників", ні "вміння командувати", а також медоточивих фраз на тему "національної містики", звичайно, в перекладі на термінологію нинішніх ідеологів націоналізму. Проте Ізяславові Ярославичу це все не перешкодило відмовитись від озброєння патріотичних киян для відсічі половецького вторгнення, привести в Київ польське військо і жорстоко розправитись з повсталими народ-німи масами. Спекулянт і лихвар Свято полк Ізяславич, на своє щастя, не дожив до вибуху гніву безсоромно ним пригнічуваної і грабованої misera plebs. Зате Володимир Мономах, цей "братолюбець і добрий страда-лець за руськую землю", як його називає літопис, не вагаючись, поголовно вирізав опозиційне населення Мінська і Володимира на Волині, не залишаючи "ні челядини ні скотини". Данило Галицький, приборкуючи волинські городи, "сидящіе за татари" (тобто повсталі проти феодалізму), узяв штурмом Звягель, спалив його до тла, а горстку недорізаних мешканців віддав у неволю. Практика такої ж "державнотворчостІ" не чужа і пізнішим часам. її реалізував, наприклад, Іван Брюховецький, демагог і макіавеліст, що розпинався "за матку милую — отчизну". Безуспішно поборюючи революційну народну стихію, він умовляв Москву інтервеніювати на Україні: міста, — дораджував він, — які будуть "взяті государевими ратными людьми, надобно выжечь и высечь и всячески разорить, а также села около них, чтобы и впредь в сих городах и селах жителей не было..." Гетьмани Многогрішний, Самойлович, Мазепа і ін. придушували антифеодальні повстання на Україні, 1670-71, 1682, 1687, 1690, 1693-96, 1702-03, 1707-08 pp. Особливою жорстокістю визначався гетьман І. Мазепа, що пацифікуючи земляків, які "добром на старшину не жичили", з допомогою власних охочекомонних та московських "ратных людей", стинав, вішав, перебивав руки і ноги. Чим не ідеал "войовника, якому не доступні ні жалості ні м'якості", представника "суворого, ієрархічного ладу", що, мабуть в ім'я "єдності в крові і духові", приводить на рідну землю інтервентів, вигублює своїх єдинокровних братів вогнем та мечем?

"Правда прадідів великих" або, точніше висловлюючись, "правда" панівної верстви в віках нашої історії як і "правда" наших сучасників-ідеологів "модерного українства" — облудний міф. Ціль його — не патріотичні заходи до здійснення свободи вітчизни і запевнення їй всебічного розвитку в суверенному бутті, а панування і влада над народом. Цей народ, в очах вчорашніх і нинішніх "державотворців", за термінологією чільного національного "історіософа" — Д. Донцова, був завжди лише "колективом гелотів", "чередою", "отарою", "громадою плебеїв, сліпих рабів, півскотів", "голотою", "свинопасами" і т. п. Це і є справжній зміст "всеохопної філософії націоналізму", це І є справжній зміст "національно-державного ідеалу" української реакції.

В основі "державницької доктрини" української реакції лежить концепція "державнотворчої місії", яку здійснятиме "творча меньшість" на тлі "нетворчої більшості" — народу.