Відгомін зради

Продав батько останню корову, щоб відправити сина вчитися до міста, аби його нащадок став освіченою людиною. Уже після року навчання студент Андрій Ковалів почав закидати "благородними" словечками: "дамочка", "удовольствіє", "нужно", а ще через рік змінив прізвище, назвався Андрієм Ковальовим.

Батько гордиться сином, сусідам хвалиться:

— Ой, яка то розумна дитина в мене, і все тільки по-вченому говорить, що аж ніяк не второпаю. Не личить йому, каже, на "нєвєжествєнном хахляцьком язикє общаться".

— Та ваш синок навіть не вітається з нами, так свою кирпу гне, наче всі розуми поїв, — гніваються родичі.

— Потрібні мені твої дурні хахли! — обурюється в свою чергу синок. — Я вже і забув про них.

Перестав навідуватися до рідного села покручень Андрій Ковальов. Коли одружувався з дочкою царського чиновника, то батьків на весілля соромився запросити. Даремно мати виходила на битий шлях виглядати сина. Чужою стала їй дитина, що зреклася заради хибного престижу і мови рідної, і роду свого,

Відшуміли хуртовини в степах України, відцвіли буйні весни, уже і Андрія літа зігнули. Тяжко стало на душі, самотньо — від свого берега відійшов, а до чужого так і не пристав. Доньку Єлизавету видав заміж у саму столицю за багатого француза-дипломата. Приїхав якось погостювати, а його з хати випроваджують:

— Папан, — рідна дочка зневажливо кривиться, — знову приперлися дьогтем смердіти, соромите мене перед Європою!

У селі, де народився Андрій Ковалів, здавен мудрі люди казали: "Який голос, такий і відголосок".