Вісім чи дев'ять (Сміховинки про Безглуздів)

1. ЧОМУ ЯРЕМКО ГОЛОВАТИЙ СТАВ НАЧАЛЬНИКОМ БЕЗГЛУЗДОВА

Бував я — не жартом кажучи — далеко світами, не одно чудо видав, не одно диво чував, але такого міста, як Безглуздів, та таких славних міщан, такого начальника, як Яремко Головатий, не надибав я ніде. А світ наш великий та широкий і всякими чудами-дивами багатий-пребагатий.

Дивними порядками і чудними звичаями величалося містечко Безглуздів. Кожний чоловік був там дуже-дуже мудрий. Казали, що кожному безглуздівцеві розуму в голову насипано лопатою, що безглуздівці поїли всі розуми всього світу. Зі всіх усюдів заходили до них люди позичити розуму, як у лихваря грошей.

У тому місті, у славнім Безглуздові, умер якось старий начальник. Що ж робити людям у такому клопоті? Треба нового вибрати. Івана не вибрали, бо шкутильгав на одну ногу. Пилипа знов — тому ні, що дивився зизом, і так і Савку, Кіндрата, Дмитра і Федька ні, бо всім їм чогось не доставало. Лиш один не мав жодної хиби: Яремко Головатий, чільна і справді дуже головата людина.

Та чому ж саме його вибрано, а не кого іншого? Бо йому вже в колисці ряба баба Явдоха напророчила, що з його розумом ніхто не зможе змірятися. Старі голомізці та сивовусі говорили:

— Яремко премудра людина; під ним буде лад і порядок. Та так і вибрали його начальником Безглуздова. Послухайте, кілько то розсуду за здорового розуму було в

Головатого вже за молодих літ.

Раз якось вертав він із міста додому. Дивиться — серед дороги лежить здорова груда чистого золота. Тяжко було йому двигати серед спеки і ще до того до горба ту велику груду щирого золота. Сів собі, спочиває, рукавом піт утирає з чола та поглядає на золото. Враз надлетів верхи чоловік і питає його:

Чоловіче, що се таке блищить перед тобою?

— Золото, — каже Яремко.

— Бачу, що тобі тяжко його двигати; заміняй його на мого коня.

— Про мене, — каже Яремко. — Я й так від тягару плечей не чую на собі.

Замінялися і розійшлися. Сидить наш Яремко на коні, як козак і біжить чвалом, як той половик* у діл. Зашпорталася конина об каменисько, злетів із сідла Яремко, в ярузі трохи карка не скрутив.

— А щоб того коня лихий ухопив, а не щоб доброму чоловікові на ньому їздити! — крикнув Яремко.

Жене якийсь чоловік дорогою Коровину, та худу-худу, ребра наскрізь світяться.

— Не заміняв би ти того непотрібного коня на корову? — питає чоловік. — Кінь тебе до гробу зажене, а від корови і молоко, і сметана.

— Про мене, — сказав у одвіт чужинцеві Яремко, взяв воловід у руку і передав коня. А той як сів, як понісся! Лиш закурилося за ним!

Іде Яремко дорогою, йде, аж знемігся неборака. "Попробую, чи добра на молоко", — думає він собі й почав доїти. Та в замореної корови молока бігма. Набридло їй доїння, як хвицьне ногою! Яремкові не молоко, а кров носом потекла.

— Бодай тобі се та те! — крикнув Яремко.

Коли дивиться — а проти нього жене циганчук свиню.

— Не замінив би ти своєї свині за мою корову? — питає вже сам Яремко, щоб лиш вражої корови позбутися.

— Чому ні, — каже циганчук.

Обмінялися воловодами й пішли один сюди, другий туди. Жене наш Яремко вперту свиню, аж йому піт горохом по обличчю котиться, й думає собі: "Зажди, зажди, погана! Коби лиш додому, ковбасу з тебе зроблю, на три сажні довгу".

Аж тут іде стежкою жінка і несе гусака під пахвою. Вона, хи-трушка, сиділа під корчем і була свідком попередньої міньби.

— Чоловічку добрий, куди ти женеш порося?

— Додому.

— Слухай! То крадене, як тебе ймуть, буде біда.

— Я не крав. Я із циганом обмінявся.

— Все одно. Біда буде, але я тобі поможу. Заміняйся зі мною за сього гусака, то й позбудешся напасті.

"Гуска свині не рівня. Та що робити, коли крадене", — подумав Головатий і згодився замінити свинку на гусака.

Несе наш Яремко гусака. От уже й село недалеко. Аж тут чує гусак — десь далеко гуси жалібненько ґеґекають. Жаль стало, бідному, витяг шию і тяжко зажурився.

Але Яремкові се і не в голову, йде, втішний, собі дорогою, ще й пісеньку приспівує. Аж тут його в потилицю засвербіло, він підняв руку, гусак випав з-під пахви, злопотів крилами й фурр... понісся до свого гусячого товариства.

Вернув наш Яремко голіруч до села. І коли людям оповів про свою мандрівку і про свою пригоду, то всі пізнали, що не з Грицем справа. Всі його величали, прозивали головачем, бо пізнали, що він ополоник між ложками. Тому-то його постановили начальником славного-преславного містечка Без-глуздова.

Половик — яструб

2. ПЕРША РАДА НАЧАЛЬНИКА ЯРЕМКА ГОЛОВАТОГО

Недалеко Безглуздова пишався колись великий і гордий замок. Там проживали раніш вельможі-лицарі. Гордий замок давно розпався в розвалини. Стояла ще тільки висока вежа, гейби свідок славної бувальщини. Та й ще останки мурів лишилися, а ті мури обороняли замок.

Не знали славутні міщани, не знав і їхній головатий начальник, що почати з тим стародавнім муром, бо не було в нього хісна ні за комарову сльозу. Одні радили, щоби мур розвалити і з каміння поставити нову корчму. Другі знов горлали, щоби каміння продати і за готові гроші збудувати ґуральню, як ось зробили їхні сусіди темносвітки.

Та Яремко Головатий думав не тої. Розум свій мав, під чужу кормигу, чужий ярем своїх в'язів не хилив, ціпка була його воля. Скорше можна було його зломити, ніж зігнути.

Якось у неділю скликав Головатий цілу славутну громаду на раду, пішов із нею до тих високих окопів, став на румовище, сперся на начальницьку палицю та й почав говорити.

— Панове громадо, — роздалося майданом і гуділо сильніше, ніж із порожньої бочки, — погляньте, подивіться на ті стародавні мури! Бачите там буйну траву?

— Бачимо! — гукнула ціла громада.

— Щороку росте вона вище пояса, — продовжував він із повагою, та що нам за хосен із неї? Марно в'яне вона та сохне. Чи ж се не гріх, не шкода?

— Велика шкода, непростимий гріх! — загуділа громада.

— Добре було б, щоб ми тою травою покористувалися, щоб ми її щороку косили і сіно продавали, — радив старший присяжний Клим Кривов'язий.

— Незла рада, — каже другий. — Але, але ж бо... бо... хто ж зможе вилізти на такий високий мур?

— Зіб'ємо драбинку, — каже сміливий Герасим.

— Говоріть здорові! — відізвався на те сердитим уже голосом начальник Головатий. — Кажуть люди, що нога ногу підпирає, але мені годі діждатися від вас підпори-підмоги! Якби не моя голова, то хоч западайся, славний Безглуздове! Мені блисла золота гадка! На нашій толоці від спеки вся трава вигоріла. Подивишся на неї, то лиш зжалься, милий Боже: гола, як долоня. Зробімо із сих окопів громадське пасовисько.

— Мудра думка! — гукнула громада, у пояс кланяючись перед Яремком Головатим.

— Але як худобину вигнати на той високий мур? — каже старий Кость Лопух. — Пане начальнику, ви — голова міста, виженіть ви перші свою корову на те пасовисько.

Пригнали Яремкову корову. Та як же, небогу, висадити на той мур?

— Ну! Ви і повмираєте нерозумними, — каже Яремко. Обкрутив вужище* коло шиї корови, перекинув його через

мур і приказав, щоб парубки з другого боку тягли щосили. Бо ж він знав, що де сила і охота, там і скора робота.

Молода, ціпка сила в парубоцький руках! Тягнуть вони, силуються, почервоніли, як розлючені індики. Бідна корова висить на вужищу, ногами дриґає... Вкінці роззявила рота і висолопила язика. Так туго вужище зашморгнуло шиїю, що хоч до неба кричи, дихнути годі, а як годі дихнути, то треба гинути...

— Почув язик смачну травичку, тому так висунувся! — кричали втішно мудрі міщани.

А корова вже наверху... Всі в руки плещуть, витинають гопки.

Таких мук зазнала кожна корова із Безглуздова, по оборах не лишилося ні одної коровини. А безглуздівцям байдуже, що на замчище злітає галич та об'їдає м'ясо худоби, їм і не в голові, що працею їхніх господинь годуються ворони; їм і невтямки, що на розвалинах біліють кості їх товару...

Бужище — мотузка

3. ДРУГА РАДА

НАЧАЛЬНИКА

ГОЛОВАТОГО

З того часу мирно та любо проживали собі міщани у Без-глуздові. І чисто було у містечку, як у дзеркалі. Ніде ні сліду: ні бруду, ні сміття. І не знати вже, чи то від надто великої парноти, чи від іншого, а таки чогось у кожній безглуздів-ській хаті загніздилася така сила блощиць, що хоч громадь граблями. Всі стіни, ліжка, припічки, а навіть челюсті аж кишіли від тої погані. Де було не поглянь, всюди від них аж чорніє.

Заворушилося у містечку. Безглуздівці не можуть спати. Горе та біда! І що його робити із тою поганню! Нещастя та й тільки! От про ті клопоти прочув якийсь мудрагель-пройдисвіт та й подумав собі: "На тих овечках довга вовна, піду та підстрижу". Набрав із дороги повний міх пилу-пороху, позавивав його у папірчики і гайда навправці до Безглуздова. Перед корчмою розклав свій крам і кричить на все горло:

— Купуйте, людоньки, тиріяку!

Надбіг розцікавлений Головатий, зараз питає його, що то таке, той тиріяк.

— Тиріяк, — каже крамар, — то порошок із дуже далекого краю, із Африки чи із Паприки, він творить чуда-дива, від нього кожна блощиця заразісіньки гине.

— Тебе до нас сам Пан Біг наслав, — сказав урадуваний Яремко і розіслав усіх десятників містом, аби люди сходилися і купували тиріяку, бо тиріяк поробить амінь усім блощицям.

Збіглося ціле містечко. Обступили люди крамаря, наче мурашки мід. За мить і знаку не було із тиріяку. Крамар-хитрун набив мошонку грішми, поклонився громаді й потікся, куди очі понесли.

За добру хвилину прибігає до начальника Яремка один, другий, третій, десятий і ну ж його випитувати, що з тим порошком робити, щоби позбутися блощиць..

— Або ж я знаю? — каже він, задумавшись. — Пожену за крамаром і поспитаю.

Осідлали коня, і начальник дмухнув, як вихор, наздогін. Аж на третьому селі наздогнав крамаря.

— Паноньку, любий, скажіть, будь ласка, що робити з порошком, щоби блощиць позбутися?

— І треба ж було за такою дурницею так мучити коня! Як кого вкусить блощиця, то нехай схопить її зараз пучками, нехай їй отворить пащеку та нехай накладе їй на кутні зуби того порошку. Тоді вже, певно, кусати не буде.

— Спасибі вам, добродію, — крикнув Яремко й чимдуж почвалав додому, щоб подати громаді рецепту на блощиці.

Що за радість рознеслася по цілім місті! Всі довідалися від Яремка, як треба вживати того порошку. Та чи помогло, про те я вже не знаю.

4. ЯК БЕЗГЛУЗДІВЦІ БУДУВАЛИ РАТУШУ

Серед містечка Безглуздова стояв старий крислатий дуб.