Вітряк

Це було 1814 року. Як відомо, зранений під Москвою лев перебігав Европу, рясно зрошуючи її дороги своєю густою, кармазиновою кров'ю. За ним невтомно гналися ловці, і радість близької перемоги мерехтіла в їх очах. Бо ж, хто знає історію, ситуація лева була без виходу: три армії перейшли Рен і натискали зі сходу та з півночі, ведені мстивим Шварценбергом, Блюхером і Бернадотом, з південного сходу наступав Бельгард, з півдня анґльо-еспанці з Велінґтоном форсували Гаронну2. Лев надаремно метався в пастці.

Ми хочемо згадати епізодик, що без сумніву згубився б, коли б довелося прирівняти його до тих далекосяглих, вагітних майбутнім подій, і ніякого значіння не мав ані для тогочасної кампанії, ані для віденського конгресу, що вирішив на довгий час долю народів. Наша історійка тиха, проста та безбарвна, як багато інших людських епізодів.

Одного березневого дня, недалеко за Фер Шампенуаз, по паризькому шляху, де останки національного ополчення мужньо ставили опір цілій богемській армії, вершник показався на узгір'ях, пустельних і посумнілих. В долині лежала рівнина, що безпосередньо доторкала високорівні3 Ст. Дені, щоб лагідно перейти в горби Монмартру. Там був уже Париж. А тут око займало лиш сині смуги лісів, що торочили обрій, де-не-де ловило в блідому весняному сонці грайливий блиск. Це спішно машерували на Париж союзні кольони і вилискували багнетами. Безлисті чагарники збігали в долину, здовж чорної ріллі, і тільки один вітряк, розпроставши латяті крила, панував над цією безлюдною околицею. Вершник ударив коня острогами.

Від самого світанку ескадровий ад'ютант Бутенко з охтирського полку гусарів, що бились у складі шлеської армії під наказами Блюхера, блукав по цих високорівнях. Як це сталось, так гаразд і не знаємо, але чи ж неможливо було в цій скаженій погоні, що насправжки могла бути єдиною запорукою перемоги, відбитись від своїх і опинитись нараз самому серед непривітньої, ворожої ночі? Не маємо ніяких підстав підозрівати Бутенка в тому, що він не піддався субординації або що гірше: утікав із гарячіших місць. Ох-тирець був добре вихований мамою в дусі, гідному громадянина та вояка, що пам'ятає про обов'язок, мав за собою Люцен і Ляйпціґ, не враховуючи вже недавніх: Монмірайлю, Вошану, Краону, де виявив неабияку відвагу. Тож не маємо ніяких причин винуватити Бутенка в якомусь негідному вчинку. Могло тільки статись те, що наш земляк, кохаючись, як і всі ми, в добрій їжі, гарячій і приготовленій на час, затужив саме за нею, — бо куховарам полку попросту не було змоги розкладатись обозом під час тих спішних переходів, і він звернув убік пошукати якогось житла і впроситись на баранячу ногу або нехудого півня, який не брав участи у війні і міг сповняти свою миролюбиву місію — ситити гостей, дарма що непроханих.

Так чи інакше — ад'ютант Бутенко заблукав, їхав спрокволу (бо кінь його таки добре пристав1) і дрімав, похилившись на луку сідла, може, вже стративши надію найти свій полк та якусь гостинну обережу. А тому, що їхав по ріллі, кінь спотикався, і від такого стусана прокинувшись, Бутенко знечев'я взрів вітряк, що ще далеченько маячив на обрію. Ясно, що бравий гусарин не міг сподіватись, щоб там, згрібши з засік муки, дебела французька мельничиха приладила йому наших традиційних вареників, якими особливо славилась Бутенкова дідизна — співуча Полтавщина. Але щось таки могло там найтись і відпочити можна було напевно — охтирець дав коневі острогів, щоб скоріше добитись до того вітряка, на вигляд доволі гостинного.

1 Приставати — втомлюватись, вибитись із сил.

За нецілої півгодини, незважаючи на втому, дебелий мерин довіз його до вітряка, що виріс справді потужною будівлею. Бутенко зійшов із сідла, закинув поводи на частокіл, і кінь його потягнувся за якимись клаптями соломи. Вершник поправив і обтягнув свій пишний мундир, шаблю та торбу біля неї, з вишитою гарно літерою "А", і подався до млина — старосвітського, кріпкого, що, видно, встоювався вже не одним навалам і тепер ліниво та зо спокоєм фільософа махав своїми крилами.

У кухні не було нікого, ні душі, хоч, видно, тут ще недавно жили та снідали: у ватрані1 тліло, хатня споруда була чепурна й чиста, підлога з цегол підметена, і кицька пружила свій хребет, зіскочивши з ослону. Бутенко зиркнув по столі, по полицях: око втішилось. На столі стояв дзбан із вином, біля нього хліб, і цього поки що було досить. Бутенко перехилив дзбан і відломив шматок хліба — після цього стало йому краще. Він сів на ослінчик, відложив гусарську шапку зо шликом2 і ментик3, відкинув шаблю та їв, граючись водночас із кицькою, що терлась об його чоботи та муркотіла. На соняшні плями, кинені вікном, звідкись вийшла курка з цілим виводком курчаток, вогонь у ватрані від вітряного зідху спалахнув веселіше, і Бутенко серед цієї ідилії почув себе добре, зовсім добре. Правда, сніданок цей був занадто скромний, щоб він почував себе зовсім задоволеним, але надія на інші смашні речі, які без сумніву мусять бути в цій господі, просто крилила його. Треба було тільки пошукати господарів, щоб увічливо поговорити з ними про обід, неодмінно ввічливо, бо Бутенка змалечку навчили ввічливости і саме тут, у Франції, що до неї наш охтирець ніколи не мав серця, треба було її виявити.

1 Ватран — вогник, піч.

2 Шлик — суконна кругла шапка з загнутим хутряним обідком.

* Ментик — короткий гусарський верхній одяг з хутряною облямівкою на рукавах.

* Ступаки (ступанш) — вид грубого взуття.

Нараз, двері над сходами відчинились, і в них станула з'ява — прегарненька селюшка в деревляних ступанцях у білому фартусі і такому самому чепці, майстерному, спокусливому. Обоє так і застигли. Аж по довгій хвилині Бутенко підвівся і, як пристоїть кавалерові, чемно брязнув острогами.

Він у зовсім поправній французькій мові дуже чемно — так як би ця селюшка була якоюсь маркізою — прохав вибачення за свою інвазію1, але виявив свою глибоку надію, що йому цього не візьмуть за зле, вважаючи на загальний нелад у відносинах, спричинених війною, яка (ох, на жаль) не завжди дозволяє утримати рівень куртуазії2.

Селюшка не була занадто несмілива. Вона спочатку навіть досить грізно дивилась на нашого кавалера, неприязно і, мабуть, мала готовий випал кількох неприємних для Бутенка та його роду речень, але його чемність видно зробила своє: вона зійшла, стукаючи немилосерно ступаками по сходах, надолину і засміялась:

— Гаразд, гаразд, добре, що ви не прусак, батько мій не любить прусаків гірше чорта. Але як ви сюди попали? Ми на відшибі від походу.

— Панянко, — сказав полтавець, — мені самому трудно сказати. Мій кінь налякався ядра, що пролетіло зараз біля мене в час баталії, поніс, і годі було його завернути. Від ночі я блукаю по цій околиці, стративши орієнтацію. Гадаю, що це околиця Саннуа?

— Саннуа? Та це добрих чотири години їзди. Наша околиця Ґарж, а до Саннуа, власне, поїхав ще вчора батько купувати зерно, але битва, видно, перешкодила йому вернутись. Як гадаєте, там небезпечно?

— О ні, панянко, — запевнив її Бутенко, — пруський король, а тим більше імператор Олександер не є якісь новітні гунни, щоб зрівнювати міста з землею і винищувати спокійних мешканців.

— Ах, дякую вам, добрий молодий офіцире, — скрикнула мель-никівна, — ви мені додаєте надії. І тому будьте гостем...

Бутенко ніколи не давався просити, а крім того, та панна мель-никівна, що не уступала в нічому парижанці, свіжа і щебетлива, мов провісний ранок, відчинила шафу і добула звідти прерізні запаси, які зовсім не вказували на те, що підпаризьким мірошникам жилось кепсько. Бутенко забув умить про війну, про полк і наступ на Париж.

1 Інвазія — вторгнення.

2 Куртуазія (франц.) — чемність, галантність у поведінці.

Він заїдав, аж лящало за вухами, а панянка сиділа на окрайці ослону, зложивши руки під фартухом, і дивилась на молодого гусарина, який зовсім не був поганий, а навпаки, повновидий і чорнявий, нічим не зрадив добродійного полтавського підсоння, яке викохує незрівнянні зразки краси обох полів. Бутенко не був якийсь особливий красунь, але і не був гидкий, у всякому разі його обличчя було приємне, їжак на голові премилий, вусик над повними губами тонкий і чорний, очі карі з іскорками, що нагадують молоду і шумливу, немов провісна повідь, шляхетну кров.

— Мене звуть Фер'нанда, — сказала мірошниківна, вислухавши зозульку, що виковувала години, — а вас, молодий пане?

— Никифор, — соромливо чомусь сказав Бутенко.

— Никифор — це гарно. А скажіть, як вам подобається ваше вояцьке ремесло?

— Не дуже, — просто сказав Бутенко, — я волію спокійне життя. Я маю хутір, сад, дім, в мене є коло чого ходити.

— В вашому краю? — замислено спитала Фернанда.

— Ну а де ж? — увічливо посміхнувся Бутенко, заїдаючи шинку й попиваючи вино, від чого його щоки і ніс почав міцно вилискувати.

— То ви багатий, а крім того, — додала Фернанда, повертаючи до війни, — це неприємно забивати людей. Ви не можете змінити свого життя?

— Коли б це можна було, — зітхнув охтирець, згадавши рідний дімок, левади й ставки батьківські, що їх справді покинув у миргородському повіті.

— Змінити можна завжди все, коли хочеться, — енергійно заявила мірошниківна, — війна нам також не служить. Старший брат загинув уже чотири роки в Еспанії, тепер взяли найменшого, що не мав п'ятнадцяти років, і його ранили під Монтеро. Тепер батько старий, сам нездужає працювати.

— То вам би здався наречений, — посміхнувся Бутенко. Фернанда соромливо спустила очі.

— Чому би й ні?

І щоб вийти якось із прикрого становища, вона запросила Бу-тенка подивитись на вітряк. Із горішнього вікна, мовляв, видно цілу околицю.

Бутенко смашно попоївши і попивши, радий був би десь прикор-нути й задати трохи храпака, але дівчині тяжко було відмовити. Постукуючи шаблею, що докучала при боці, подзвонюючи острогами, наш герой за Фернандою подався нагору. Сходи були вузесенькі та, стрімкі як нещастя, вели просто до неба, і треба було підтримувати за стан гостинну господиню, що Бутенко зробив із приємністю. А за таке добродійство належиться вдячність: годі було заплатити чимось іншим, як цілунком, який Фернанда і дала бравому нашому гусаринові. За ним пішов другий, і третій, і четвертий, і невідомо, кілько їх там було.