Вогнище чужої слави

Богдан Сушинський

Вогнище чужої сиа&и

і

Густий сивий туман розвіювався, і поміж сніговими барханами його проглядалася смуга крицево-блакитного плеса. Озеро вже прокинулося і стиха перемовлялося зі степом приглушеними голосами птахів, шерхотом невидимого звідси, з прибережного узвишшя, очерету, лагідним, наче голубине туркотіння, плюскотом прибою.

Бігти далі не хотілося. Ні, втоми Оснач не відчував, просто йому раптом забаглося спуститись пологим схилом до причалу і хоча б кілька хвилин постояти там або посидіти на днищі старого перевернутого човна. Улоговина, що завершувалася порослою очеретами затокою, прибережні пагорби, поміж якими ховалася від степових вітрів рибальська хатина із старими зіпрілими сітями та всіляким причандаллям; приземкуватий лабаз, старезний, обліплений човнами причал — все це утворювало якийсь дивний, незнаний досі світ, який Радомир Оснач, як і кожен городянин, схильний був ідеалізувати.

Оснач зійшов стежиною до озера, роздягнувся і вже збирався увійти в воду, коли раптом побачив Крижаня.

— А я гадав, що це ти взяв човна,— глухо проказав старий рибалка, зупиняючись по той бік причалу. — Оце стою, виглядаю тебе з туману.

— Ви хіба не прив'язали його?

— На березі лежав. Ось тут, біля верби. Був і нема. Й на озері нібито не видно. Ану глянь молодими очима.

— Хто ж міг узяти? Ніколи такого не траплялося.

Старий вже мав років під сімдесят. Але й зараз, на схилі віку, він був ще кремезним і міцним. Учора пополудні, коли Радо-мир приїхав сюди, стояла спека, проте рибалка вдягнув коротку бризентову куртку з каптуром. Старий незворушно пояснив, що має три таких куртки і носить їх навіть улітку. Тільки влітку одягає просто на тіло, щоб рятуватися водночас і від спеки, і від "радикулітних" озерних вітрів. А каптур ще й замінює картуза, бо аж до перших снігів іншого головного убору старий не визнає. Ось і зараз велика, старанно виголена голова його жовтавіла над відкинутим широким каптуром, наче над скафандром, до якого не встигли пригвинтити шолом.

— Не варто перейматися. Хтось із рибалок позичив, швидко поверне,— пробував Оснач заспокоїти старого.

— Що значить: "позичив"?! — долинув до нього голос обуреного Крижаня, коли він випірнув з холоднющої глибини. — Рибалка в рибалки ніколи без дозволу човна не візьме — звичаю не знаєш! Найпослідуще це діло: виходити на рибалку у краденому човні!

— Ну, шторму, здається, не було. Знести хвилею не могло.

— Який шторм, який шторм?! — нервово походжав старий біля причалу. — А човна нема.

Радомир уже збирався виходити з води, коли раптом помітив, що звідкись іздалеку, з гущавини плавнів, піднімається в небо цівка диму. Він придивився. Так, дим. Горить очерет? Хтось розклав вогнище? А може, якась закохана парочка вирішила влаштувати собі робінзонівський рай в очеретяному курені або просто хлопці "позичили" човна для риболовлі і тепер мудрують над юшкою?

Коли він сказав Криженеві про вогнище (диму рибалка не помітив, недобачав уже) і махнув рукою, визначаючи напрямок, старий одразу ж вирішив:

— Та це ж на Чорній Скелі! Острів так називається. Там, під скелею, рибальська хатинка. Древня, як саме це озеро, але стоїть. Видно, хтось у ній зараз розкошує. А добувся туди моїм човном. Га, хіба не може бути такого? Піду до Дмитра Чортория, нехай позичить свого,— проказав старий, спідлоба стежачи, як журналіст обливається холодною озерною водою. Йому подобався цей велетень. — Мотор у Дмитра новий, за двадцять хвилин будемо біля Чорної Скелі.

З човном усе владналося досить швидко, можна було вирушати в плавні. Оснач одягнув джинси і тонкий светр, а Крижань піддів під свою штормівку ватяний жилет, і, швидко поснідавши напеченими господинею млинцями, вони подалися до причалу.

Рибалка вже заходився відв'язувати човна, коли Оснач раптом почув:

— І куди це ми збираємося, хут-то-ряни?

Озирнувся і побачив на стежці, що вела до причалу, вчителя місцевої школи Маркіяна Маркіяновича Вандевуру. Одягнений він був так, ніби збирався на прийом до міністра освіти: між полами модного бежевого плаща проглядалися чорний костюм-трійка, біла сорочка і чорний галстук. А на голові по-парубоцькому сидів чорний, майже "ковбойського" крою капелюх. Втім, у цьому ж одязі Радомир бачив Вандевуру ще вчора, коли знайомився з ним.

— Та так, вирішили пройтися озером, помилуватися плавнями,— відповів Оснач, витримавши певну паузу. Оскільки рибалка говорити про зникнення свого човна не бажав, то і він теж вирішив промовчати. — А що привело сюди в таку ранню пору вас?

Він уже знав, що родом Вандевура звідси, з Рибані, одначе повернувся до села тільки чотири роки тому. У п'ятдесяті роки він закінчив Одеський університет і вступив до аспірантури, в якій навчався спочатку в Одесі, а потім у Києві, проте щось там у нього з наукою не вийшло, кандидатської не захистив. Та й взагалі сталося так, що на якомусь відтинку життя фортуна, як він сам казав: "підступно зрадила" його. Отож від великих мрій довелося відмовитись і працювати лаборантом у педінституті, потім викладачем у технікумі, а зрештою Вандевура кинув сім'ю і подався в мандри. Два роки вчителював у сільській школі десь на Поділлі, а згодом прибився до Рибані, мабуть, щоб осісти тут назавжди.

Зараз, перш ніж відповісти, Вандевура взяв Оснача попідруку і, вибачившись перед Крижанем, відвів його вбік.

— Розумієте, журналісте-газетярю, стався неприємний випадок. Я знаю, що ви приїхали сюди з приводу тієї сумнівної історійки з Захаром Шаблюком і вчора цікавилися автором листа — Гринею Козаруком, якого, на жаль, не було в школі. Так-от я поговорив з матір'ю хлопця, то вона спокійнісінько заявила, що зараз він на острові, в плавнях. Ось так. Ви не знаєте, що б це могло означати?

— Ви запитуєте про це в мене?

— Розмірковую. Вголос. Думаю, що він просто злякався...

Знаєте, хлопчина є хлопчина. Писати листа до редакції — це одна справа, а пояснювати журналістові, що ти в тому писанні намудрував — це зовсім інше. — У Вандевури була досить приємна, інтелігентна манера розмови. Говорив він спокійно, лагідно, супроводжуючи мову вишуканими аристократичними жестами.

"Оце і є справжній учитель, справжній сільський інтелігент,— відзначив про себе Оснач. — Може, це й добре, що в місті йому не пощастило. На селі такі люди потрібні зараз більше, ніж у столицях".

— Я над'їхав о десятій, а заняття в школі почалися о пів на дев'яту. І на першому уроці його вже не було. Оскільки про мій приїзд він не знав, то версію, пробачте, доведеться змінити,— якомога ввічливіше виклав свої міркування Оснач. — У плавнях Гри-ньо спинився не через страх перед журналістом.

— Ну та, зрештою, не в цьому суть, не в цьому суть. Ми з вами розуміємо, чого можна чекати від хлопчини, який занадто захоплюється книжками про подорожі, війну і всіляких там коман-досів-диверсантів. Знаєте, я навіть спеціально цікавився в бібліотеці. Повірте старому педагогові: читацька картка може багато дечого розповісти про людину, особливо про підлітка.

— Вірю.

Оснач озирнувся на старого рибалку. Той уже закінчив огляд човна і тепер зіштовхував його з7 воду. Радомир подумав, що зникнення Гриня теж може бути якось пов'язане зі зникненням Кри-жаяевого човна, але тоді виходить, що човна взято ще вчора...

— І все ж таки, чому Гриньо Козарук замість того, щоб сидіти на уроках, подався в плавні? До речі, він там, здається, й ночував? Конфлікт у класі?

— Можливо, й ночував,— ввічливо всміхнувся Вандевура.— Ну а щодо конфлікту... Не пригадую. Однак, усе може бути. Преса, журналісте-газетярю, велика сила, проте невихованість у нашому суспільстві поки що сильніша за будь-які заклики і волання громадськості.

— На цю проблему існують різні погляди,— тактовно зауважив Оснач.

— Ясна річ, ясна річ. А той лист... Хоча б мене як класного керівника ви могли б?..

— Розумію. Директора з ним я уже познайомив. Зараз познайомлю і вас. Якщо я правильно зрозумів, суто шкільних проблем автор листа не торкається. Просить розібратися в справах давно минулих днів, повернути своєму ровеснику із сорок четвертого, Захару Шаблюку, добре ім'я. Тільки і всього.

— Але про вчителя і колишнього завуча Полянського теж, мабуть, пише? — й уперше Радомир вловив в усмішці вчителя щось кричущо-невчительське. Презирливо-зверхнє, холодне.

— Про Полянського? Ні, про завуча ні слова. Почекайте кілька хвилин, я принесу листа.

— "Товариші журналісти,— вголос читав Вандевура. — Під час війни у нас сталася трагічна подія. На нашому озері, в плавнях, є трясовина, а посеред неї — острів. Там переховувалися якісь моряки-десантники (ми не знаємо, скільки їх було), і карателі змусили п'ятнадцятилітнього Захара Шаблюка повести їх на цей острів.

Але Захар не хотів бути зрадником і завів їх у трясовину. Навмисне завів. Щоб загинули разом з ним.

Тепер ми боремося за те, щоб його ім'я було присвоєно піонерській дружині нашої школи. Чи хоча б загонові.

Скажіть, хіба Захар не заслуговує на це?

І все було б гаразд, проте в селі є людина, яка розпускає чутки, що нібито Захар Шаблюк — звичайнісінький фашистський прислужник. Що це він сам викликався провести ворогів, але збився з броду й загинув разом з кількома фашистами. Знає, що неправда, а розпускає. І пише. Але хіба в листі все розповіси? Дуже просимо: приїдьте хто-небуть, допоможіть нам розібратися в цій історії.

Слідопити Рибанської середньої школи: Григорій Козарук, Віктор Кочут, Ольга Досвітня".

— Хто ця людина, про яку пишуть учні? Хто розпускає чутки?

— Якщо ви досі не знаєте цього,— холодно відповів Вандевура,— то поцікавтеся в Гриня. Тоді в нього буде змога розповісти вам і про Полянського. Хоча завуч Полянський — це окремий сюжет.

Оснач відчув, що за цими словами криється якась давня кривда Вандевури, проте з'ясовувати не став. Усьому свій час.

Вандевурі вже було за п'ятдесят, одначе виглядав він значно молодшим. А чіткі, майже аристократичні риси худорлявого обличчя його, напевне, й послужили основою образу того героя, якого Маркіян Маркіянович наполегливо грав на своїй життєвій сцені. І не дивно, що вчора, під час їхнього знайомства, Вандевура так вразив Оснача. Глухе рибальське село, бездоріжжя, досить-таки занедбана школа, і раптом...