Вона його любила

Розгорілося, розпалалося майове сонце над святим городом, аж побіліла розпечена блакить, нависла, знемігшись, над землею.

На білі мури, на золоті бані й хрести аж боляче глянути. Лаврська дзвіниця уп’ялася в небо сніговим стовпом, але тільки жаром пашить од її зеленасто-білих стін. Дерева, розкохані попередніми дощами, поспускали своє рясне листя, мов попарені.

Душно, парко й тихо.

Навіть пташки посоловіли, не щебечуть, а тільки зрідка, мов знехотя, перегукуються.

Потомлені прочане туляться по холодках, де їх понабивалося, як бджіл у рою, але немилосердне сонце гонить їх звідти, примушує кочувати з місця на місце, – он тепер загнало їх аж за вівтар Лаври.

Спить народ, де хто примостився, аби хоч голова була в холодку, за ноги вже байдуже.

До вечірні ще далеко, та й спочити треба.

У холодочку стара баба постогнуючи розв’язує спухлу ногу. Молода дівчина, задихавшись і червона, як мак, біжить до неї з жмутком лопушиного листу.

– А де це ти набрала, Одарко?

– А, бачте, бабуню, таки знайшла! Я ж казала!

– Та де ж пак ти знайшла?

– Отам біля криниці Антонія-Хведосія, що ми воду пили… ще я тоді нагледіла проміж хрестами на могилках отакі здорові кущі, ще там дід якийсь спав.

– Тю! І не боялася сама туди йти? – здивувалася молодиця, що досі мовчки лежала на простеленій свитці.

– Оце вигадали, тітко Килино! Що я – маленька? Бігати не вмію? Та й чого боятися? Адже ні лялечки!

– Еге, чого! Часом застука якийсь… мало там отих босяків та старців шляється… або й ченчики оті – бога ради!

– Ну, то хіба не втікла б? Я швидко бігаю!

– Попобігаєш тоді!

Баба обклала спухлу ногу лопушиною, вже їй не так пекло-трудило, і вона од полегкості тільки задоволено покректувала.

Дівчині не було чого робити, й вона сіла навпроти баби, підставила просто під сонце свою чорняву неворячу голову і тільки очима водила навкруги: те ж саме, що й учора, уже набридло, хотілося кудись інде, та ба! Од своїх одбиватись не можна. Аж ось! через цвинтар тихою ходою іде якась пані з такою чудовою парасолькою: поверне в один бік – червона, у другий – синя.

– От парасоля! Дивіться, дивіться, бабуню! – тормосила Одарка бабин рукав.

– Що там таке? – знехотя обізвалася стара.

– Та парасоля ж, кажу! Дивіться-бо швидше, ач, яке воно! Аж міниться, аж очі в себе вбирає! От штука!

Чи баба глянула, чи ні, а молодиця підвелася й собі задивилася на паню.

– А що це, мені ця пані неначе по знаку? Гляньте-но, бабо Оляно: неначе скидається на нашу панночку Лександру. Саме тоді я у дворі була, як вона заміж ішла.

– Нестеменно вона, тільки на виду повніша. – Баба глянула з-під руки.

– А й справді! Сама вона! Ану біжи, Одарко, дожени, бо я ж не здужаю встати.

– Якраз! Так я вам і пішла! – засоромилася дівчина. – Ще здума, що милостині прохаю!

– От, дурне! Біжи ж хоч ти, Килино, перейми: я ж таки любила її панночкою. Коли ще бог приведе побачитись!

– О, ця ще тітка Килина! – нетерпеливилася Одарка, бачачи, як молодиця поправля коробку на голові та підсміхується. – Ото, поки ви чухаєтесь, а пані й одійде далеко!

Але пані, що простувала була до ближніх печер, одразу чогось повернулася й пішла назад.

Не дійшла ще до прочан, а баба вже й гукає:

– Панночко! Пані Лександро-о!

Пані жваво звернулася, поглянула сюди-туди й побачила киваючу голову, вив’язану чорною хусткою.

– Бабо Оляно! Невже це ви? Живенькі-здоровенькі! Звідки це ви узялися?

– Здоровенькі були, моя панієчко! От уже не сподівалася, що побачу вас коли! З дому, з дому, моя ластівочко, з Осиковатої просто! Ще торік обіцялася сходити і к святим угодникам, та ось, мабуть, бог за лінощі карає: стерла ногу, щось прикинулося, то й мушу сидіти, поки одтухне, а то й вечірні не вистою.

Пані зраділа, що побачила людей з свого села, в якому не була ще з часів свого одруження; привіталася й присіла коло баби на розстеленій Одаркою свиті. Одарка мала повну втіху і з парасолі й з брилика пані з такими гарними квітками й стрічками.

Баба любенько розмовляла з панією.

Сусіди й собі попрокидалися й присунулися ближче.

Інші й дивувалися, що ось така пишна, гарно вбрата пані та така приступна та приязна до селян.

Вдарили до вечірні.

Густий, повний вщерть гук дзвону поплив, покотився униз. Ще не замовкла луна, що обізвалася по всіх кутках, як настиг другий і, перебиваючи дрібні відгуки та метушню прочан, поплив наздогін замираючій десь далеко луні.

За третім разом дзвін забив частіше, і його дуже гудіння вже не переривалося, тільки, коливаючись густими міцними хвилями, струшувало тишу й сон цілоденної спеки.

Немов розбуджений дзвоном, зашелестів вітрець.

Народ підіймався й сунув до церкви.

Сонце стояло якраз проти святої брами і било цілими снопами гарячих променів у сутінок її склепіння.

Баба через спухлу ногу не пішла, Килина дуже цікавилася розмовою, а Одарка боялася одлучитись од своїх, і через це всі троє зосталися коло пані Лександри.

Уже довідалися вони, де вона з чоловіком живе, і як живе, як і коли саме помер її батько, і про всі подробиці, які їм кортіло знати.

Тепер пані запрохувала їх до себе в гості, але вони чогось соромлялися та тільки дякували за ласку.

Не всилувавши, пані сама зосталася коло їх, і тепер вони мусили розказувати їй про все на селі – про всякі події останніх років, про всіх знайомих, живих і вмерлих, і тих, що повиростали не на її очах.

– Ну, а як там Тодоська проживає?

– Тодоська, кажете? Чия?

– А ота Тодоська – красуня… батька її, здається, Пилипом звали.

– Ага-га! Моргуненкова, Пилипова! Так, так.

– Та вона ж либонь ще при вас із Охрімом побралася, пам’ятаєте?

– Пригадую, аякже!

– Нічого, добре живе: два сини має, хазяйствечко.

– Гладка, що їй робиться! Свекір помер, свекруху виперла до діверя (їхній Максим оженився з Мотрею Іванівною – може, пам’ятаєте? – таке собі конопастеньке дівча, у вас свині пасло), то от вони й узяли стару Софію до себе, а Тодоська тепер сама собі голова! – підхопила Килина.

– Ну, а як Охрім?

– Та й він, хвалити бога, нічого: там такий огрядний, з себе повний, червоний на виду, – лагідненько почала баба.

– Бо п’є мало! – гостро увірвала Килина.

– Хіба, – здивувалася пані, – Охрім п’є? Такий смирняка?

– Атож, – різала Килина, – там щоярмарку, щосвята такий з марнопольки лізе, що аж вилискує, аж з чуба курить.

– Та ну-бо, Килино! – спиняла баба.

– Чого там "ну-бо"? Хіба неправда? Ну, хай не щонеділі, а все ж часто-густо.

– Не осуружуйся, моя дитино, чого там! – втихомирювала баба.

Пані схотілося жартома погасити зростаючу суперечку.

– А чом же Тодоська його качалкою не почастує? Адже така була козир-дівка, хлопці голіруч і не приступай!

– Де ви бачили! Вона ж його любить! Там так любить, – похитувала головою баба. – Там так тяжко любить, що аж усе село на їх дивується.

– Еге, маєте собі, панієчко, – перехопила Килина, – там той бідний Охрім аж не тямиться.

– Ні з чого й п’є, як з того кохання! Надто вже його Тодоська любить!

Пані здивувалася й просила бабів, щоб довели їй до ладу, як це воно так виходить.

– Та от, бачте, серце-панієчко, – узялася до доладного викладу баба, – вона любить, але то так, що він ніби вже не смій ні на кого глянути, ні де піти, ані слова сам за себе вимовити: усе на її підказах. Копійки без неї не витратить, у всьому рахунок подай, без поради з нею в хазяйстві ані ступни, немов він не хазяїн у свому дворищі.

– І то все, маєте собі, не лайкою, не сваркою, а ти ми – тьху, прости господи! – любощами так його оповила.

– Вже ж, певне, воно не обійшлося абияк, присяй богу! – не втерпіла Килина. – Уже ж або обпоїла, або підкурила чимсь. А тільки він з її волі ніяк не вийде мов тая дитина, за спідницю держиться, зовсім свого глузду рішився!

– Та вгамуйся, молодице, що тобі сталося! – аж розсердилася баба на цокотуху. – Не торохти, будь ласка, не перебаранчай!

Молодиця одвернулася й запишалася. Баба, згубивши кінця, й собі замовкла.

– Так-так, – перервала мовчанку пані Лександра, – він, здається, і парубком не дуже розумний був.

– Ні, нічого: за батька ніхто його дурнем не взивав, він і до школи три роки ходив, і псавтиря було читає над умершими, ще хлопцем бувши, а потім того й апостола; як вийде насеред церкви читати, то голосок той аж у баню б’є, аж у бабинці ляскотить! І з себе вдався: ставний, чорнявий, на виду, як мак, процвітав парубок! А що вже смирняка, а що слухняний!

– І тепер на криласі читає?

– Тепер не те-е-е! Де ви бачили? Щоб ото Тодоська пустила його на видовисько людям? Зроду того не буде! Адже якби наперекір і вийшов читати, то, мабуть би, і там усе його смикала та підштовхувала…

– Бо сама неписьменна, то їй і заздро! – увернула Одарка. Баба тільки рукою махнула на онуку: не перебаранчай, мовляв.

–…а там такий зробивсь несміливий, мовчазний, аж жаль бере: чолов’яга, як мур, як мак цвіте, ще краще, ніж парубком був, а якийсь приголомшений, мов тая тума. Ото тільки часами, як вирветься, та як закурить – тільки держись, шапко! П’є та й б’ється, й плаче! Отак часом і кількоро день. А вона, маєте собі, якась чудна, чи то вже хитра, святий її зна: де б лаяти, вмовляти, як інші жінки, або відтягати від сорому додому, – ні! Ото він п’є, а вона й собі удає, що п’яна, частує, примовляє, приохочує. Він кричить – вона підспівує, він гуля, а вона й діти на сусіду покине й хазяйствечко, та й воловодиться з п’яним (сама твереза), бавить його, як малу дитину, приставля усячини, аж поки той сам не запроситься додому.

Прийде (за її ж таки поміччю) та як візьметься її клясти, що, мовляв, спутала ти мене, зчарувала! Вона сміється, очима грає. Він кричить, гука – вона не лякається. Вдариться тільки Охрім об поли руками (що ти вдієш з отакою?) та як заплаче! Отоді вже Тодоська як визвіриться! Почне йому викладати на очі усе-усе: і як вона йому робить-годить, і як вірно кохає, а що він, безсумлінний, безсоромний, того і в голову не кладе! Та як він, сирота нещасна, безглузда, на світі житиме, як вона ось помре, наглою смертю, присягай богу, помре, бо він її до того призводить! То він ще трохи посилкується бунтувати, часом і вдарить, а тоді й прити-и-хне! Як головешка у помийниці! Отоді вже вона бере його, зачиняє, щоб проспавсь.

Спить Охрім і день, і другий, аж опухне весь.