Вовки

вовки

Повість

Подвір'я Уласа Волоса тепер обминають не тільки вночі, а навіть і вдень. Доки на пофарбованих віконницях чорніли прогоничі, чомусь думали, що Улас Волос і на цей раз перекупить суд і знову, як раніше, його подзьобане віспою обличчя в рудій бороді визиратиме через пліт.

Такої думки був, напевне, і сам Волос, коли упевнено говорив до синів напередодні суду:

— Панів — і то купував.

Але подвір'я, де колись худоба перетирала все на порох, давно вже заросло лободою, і тільки самі здичавілі кішки, тепер ховалися там, як у хащах. На місці вікон тепер, не блимаючи, дивилися до вулиці розвернуті дупла і крізь них з пронизливим писком сновигали стрижі; солом'яні дахи, задрані весняними вітрами, світили вже дерев'яними ребрами, а Власа Волоса з його синами все ще не було.

Пробували довідатись про це у Домки, та тільки Домка на всі розпитки про батька відповідала одним лише словом: "Не питайте". І слідом за цим її вродливе обличчя вкривалося глибоким смутком молодої матері, що не знаходила собі втіхи ще з того часу, як вона знепритомлена впала поруч з ліжком своєї дитини, а на підлозі, захлинаючись у хрипах, бились у корчах укриті навіки соромом її брати Левко й Артем. У гострих шапках, вони були схожі на вовків, загризених старим, уже сивим ватажком, що стояв над ними на задніх лапах, як стояв тоді над своїми синами в морозяній парі Волос Улас.

І тому такій лаконічній Домчиній відповіді ніхто не дивувався, бо всі знали, через кого на кладовищі прибавилася ще одна маленька могилка.

Про цю могилку говорили не тільки в Левандарівці, а й далеко на хуторах, бо Власа Волоса знали ще коли він був прасолом, потім орендарем у Ванди, а далі й хазяїном. Він же їздив до Києва обирати гетьмана 19 але більше до вподоби йому був тоді Керенський2.

— Я чув, що він за землю нічого не розсуждає,— говорив Волос на сходці,— земля буде на місцях, а тут ось одна собача душа бунтує народ. Так я думаю, щоб у нас цього не було, зробити йому обчеством наказаніє,

— Вибити його ковіньками та й пустить,— порадив старий Кліщ.

"Собача душа" —Максим Молочай — не звертав на них уваги, бо говорив в той час із селянами, а до Кліща тільки посміхнувся:

— Що, дідусю, справи неважні: чуть, у газетах пишуть, що фронт уже розпустили!

Старий Кліщ спочатку без слів потряс бородою, потім уже крикнув:

— Дураки таку газету пишуть. І за чим та власть смот-рить? Бити б вас, сучих синів, та нікому.

Для Власа Волоса це була підтримка, і він додав:

— Стукнути по голові раз та другий, щоб пам'ятав і газети, і землю, отак! — І слідом за цим перший огрів ковінькою Максима, що стояв біля ґанку.

— Ось тобі земля!

Максим від несподіванки лупнув очима.

— Ти чого б'єшся, чортів куркуль! — і підсадив Волоса кулаком у живіт.

За Волоса заступився старий Кліщ, за Кліща — Тиндик, а за Тиндика — Волос, і Максим Молочай опинився на землі раніше, ніж встигли заступитись і за нього.

Тоді Волос крикнув:

— Що ж то ви проти закону робите? Ну, ще по одному разу дайте йому та й розходьтеся.

Це було ще тоді, коли Волос володів хутором біля Трьох озер та дубовим лісом на Кінських Шпилях.

Хутір Улас Волос придбав у збіднілого поміщика Ванди за рік до війни під векселі. Хутко на місці альтанки звівся в небо журавель над новим колодязем, на веранді запищали сотні курчат, а восени бляшаний дах укрився, мов разками намиста, сушеними яблуками. Ставши хазяїном сотні десятин поля біля Трьох озер і лісу на Кінських Шпилях, Улас Волос завів на подвір'ї собак, які своєю люттю поступалися хіба тільки перед хазяйськими синами. Зустрітися на лимані з Уласовими синами можна було побажати тільки своїм ворогам. З рушницями за плечима вони падали на голови рибалок чи пастухів не тільки вдень, а навіть і вночі. Вони не штрафували, а мовчки відбирали невід чи худобу і так само мовчки били їх хазяїв, аж доки ті не втікали. Сини — Левко й Артем— були гордістю Уласа.

— Хазяї будуть,— хвалився він усюди.— Ото ще Полкан та Рябко у мене такі люті барбоси, а у Ванди лежебоками були.

Про пана Ванду Улас Волос згадувати не любив.

Коли надійшов час викупати видані за маєток векселі, пана Ванду знайшли в степу з розбитою головою.

Наїздив потім із міста до Волоса слідчий. Кожного разу сам Волос відвозив його на гладких арденах на станцію, і за підозрою в убивстві пана Ванди був заарештований Волосів пастух, що часто виявляв своє незадоволення з хазяйських харчів, якими годували наймитів. Але на допиті пастух більше ніж треба згадував свого хазяїна та його синів, що в ту.пам'ятну ніч їздили чомусь у степ, тоді Влас Волос сам уже поїхав до слідчого. Перед цим закололи порося і збили вершкового масла.

У слідчого після цього не було вже сумніву щодо психічного стану пастуха. Зі всього було видно, що людина не зовсім здорова на голову.

— У нього і батько був такий,— доводив Волос.

Справу пана Ванди, за невиявленням убивці, було припинено. З такою звісткою Волос повернувся додому, де з тривогою чекали на нього сини.

Купуючи хутір, Волос, звичайно, ніколи не гадав, що він може позбутися його так же легко, як і придбав, тому Максим Молочай якраз найдужче й відчув Волосову ковіньку, коли на сходці повів розмову про землю ще на початку революції. Не раз потім у довгі безсонні ночі Волос у думках знову брав ковіньку, виважував її на руці, відшукував на Максимовому виску живчик під чубом і вправно опускав на нього найважчий кінець своєї палиці. Залишалося тільки знайти другу нагоду, щоб проробити це вже навсправжки.

"Тепер би я без промаху,— закінчував свої міркування він,— щоб уже й кінець їхній революції".

Улас Волос не міг погодитись з думкою, що з кожним днем ставала настирливішою: про непереможну силу революції, яка може стерти його разом з синами з землі. При? стати на таку думку — значило б добровільно-позбутися і лісу, і поля, і млина, і худоби. А це все одно що поховати себе живцем. Вступати в одверту боротьбу Волос, завжди обережний, хитрий, і тепер не насмілювався, але Кліща, що допомагав бандитам, підтримував чим тільки міг. "Все це вітром навіяло, вітром і звіє",— запевняв він його. Волос і себе тішив цією думкою. Вірив у свою силу і господарську міць, яка, може, буде орудувати сама Радянською владою, а не навпаки, бо ж у кого хліб, той і хазяїн. "Так що з голоду перші вони почнуть пухнути". При слові "вони" Волос завжди кивав у бік слободи.

— Відберуть,— хвилювався Кліщ.-— Все відберуть, як будемо мовчати.

— З собою не заберуть, а плани в мене. А хто буде ліс рубати,— говорив він уже до синів,— того на записку.

Така філософія, можливо, і остаточно переконала б і заспокоїла Волоса, коли б не Максим Молочай. Після ковіньок, якими його частували на сходці, він не тільки не покаявся, а, навпаки, став головою земельної комісії. Він же й викликав удруге вже Волоса в земвідділ. От чому зараз так непевно почував себе Волос перед зеленим столом. Спроба досить виразно підморгнути до голови каене-су *, що не цурався інколи чарки, па цей раз скінчилася несподіваним конфузом.

— Ви до мене підморгуєте? — запитав його голова. Волос зніяковів, подряпав побите віспою обличчя й засопів:

— Мушка влетіла.

— А ви проганяйте, проганяйте цих мух, а то вони тільки контрреволюцію розводять.

Волос ображено пересмикнув плечима.

— Який же я контрреволюціонер, коли я ще до війни боровся з поміщиками.

— Наприклад? — запитав Максим Молочай.— Скуповували у них землю, а тих, хто дійсно боровся, частували ковіньками!

— Скуповував! А де подівся пан Ванда? Воно, конєшно, в степу свідків не було. А'що тебе відчухрав...

— То ви дасте пояснення судді... Зараз ідеться про землю. У вас троє їдців: двоє синів та ви, так?

— А дочка ще з дитиною.

— Вона вже замужем.

— Не знаю, ми її заміж не видавали.— І він роздратовано війнув бородою.— Все одно батькові доведеться годувати, та ще, може, й з комісаром.

— Я вас закликаю до порядку,— підвищив голос Максим.— Прошу без образ!

Волос був задоволений, що його слово попало, мов запороха, в око, і теж підвів голову:

— Це для мене образа, а для тебе честь, та ще й яки. Не бійсь, до своїх комунців, бач, не пішов свататись, а до земельки поліз.

* Комітет незаможних селян.

Максим Молочай, голова комісії, уже опанував себе, з іронією подивився на тестя, що спересердя був червоний, як кав'яр-.

— Землю ми відвоювали у вас не сватанням, а багнета* ми. Нам Жовтнева революція дала на неї право, тому лишки від вас забираються, а вам залишимо по нормі. Скільки там припадає, товаришу Боровик?

— Одинадцять десятин! — відказав голова каенесу. Улас Волос зблід: "Це так говорить із ним Максим Молочай, його зять? Залишає норму!"

— Що, іще мало? — здивувався Боровик.— Я думав, зовсім на викидку. Дякуйте товаришеві Молочаю, що забув ковіньку.

"Я подякую потім,— відповів Улас Волос, і то більше зеленими очима, аніж уголос,— потім за все подякую".

— йому слід дякувати Максимові,— вже вголос до себе говорив Улас Волос, ідучи по вулиці.— Ще колись віддячимо.

Ще вчора він мав сто поля і двадцять лісу. Цього вже було досить, щоб під його ходою вгинався шлях, а не плутався під ногами, як зараз, коли "із власного короваю кинули окраєць, мов жебракові під церквою,— рипів зубами Волос.— Ясно, це все він, собача душа! Не міг би ото я при його власті?.." Тепер він бачив, що зять не піде ні на який зговір.

Максим Молочай, голова земельної комісії, став йому зятем якраз у той час, коли Улас Волос остаточно умовився з Зубківським, що той зараз же після петрівки засилає до Домки старостів. Уламати старого Зубківського було нелегко. Він хоч і був уже позбавлений своїх маєтностей, проте все ще зберігав свій шляхетський гонор. І це найбільше дратувало Волоса і в той же час заохочувало породичатися хоч тепер із старовинним, колись шляхетським родом Зубківських. Надавала Волосові сміливості і нікчемність молодого Зубківського. З виглядом юродивого він і в двадцять п'ять років усе ще бавився голубами, тоді як вродлива Домка заступала вже в господарстві покійницю матір.

— А генеральських дочок хоч би і хотів, так немає,— намовляв Зубківського Волос,— а я вже так і поклав — отой байрак, що біля Кирикової Січки, нехай іде за дочкою.

— Разом з комуною, чи що? — запитав іронічно Зубків-ський.

— Та то вітром навіяло, вітром і звіє.