Вуглинка

Глава 1. Місто майстрів

Усі жителі Коріндона впевнені – якби дракони з легенд існували насправді, вони б жили тут! Бо жоден дракон не встоїть перед затишком печер серед скель на березі моря. І навіть лускате ледащо зможе зібрати справжню скарбницю за тиждень, адже коштовності тут усюди.

Хочете смарагди або рубіни? Копальні навколо міста не так давно видали на-гора ювілейний сотий сундук з камінням. Для намиста потрібен сапфір? Річка Блакить, яка впадає в Блискуче море, відома на всю країну своїми берегами, де щодня серед піску знаходять сині корунди. Після кожного шторму на морському узбережжі знаходять шматочки бурштину. Аметисти, топази, аквамарини –дорогоцінне каміння на будь-який смак добувають поряд з містом. Що вже говорити про алмази? Блиск коріндонських діамантів прикрасив не одну корону, і кожна красуня мріє про каблучку з цим камінчиком.

Завдяки ним місто стало перлиною Оксамитового шляху. Торгові обози з хутром, тканинами, спеціями, кавою, чаєм та парфумами завжди зупиняються в місті, обмінюючи частину товарів на коштовне каміння. Бо кожен купець знає – немає каменів кращих за коріндонські!

Втім, без обробки ці дорогоцінні мінерали не коштували б і половини своєї вартості. Тому майстри-ювеліри по праву вважаються головним скарбом міста! Тут є багато шкіл ювелірної справи, і навіть університет, де лишень для вивчення способів огранювання смарагдів виділено цілий семестр! Випускники університету отримують звання Магістр ювелірних наук, і заробити його ой як непросто. Однак роки навчання того варті, бо тільки магістри мають право огранювати алмази, перетворюючи їх у коштовні діаманти.

Майстер Райден Емерісон отримав звання магістра два роки тому і працював у невеличкій майстерні поряд з кав'ярнею "Кавова сова". Старенька майстерня, яка дісталася йому від дідуся, була заставлена чудернацькими механізмами, які конструював старший Емерісон разом з онуком, коли той був ще малим хлопчиком, повна старих книг по ювелірній справі, і дуже затишна. Тож недивно, що Райден проводив в ній купу часу, працюючи до пізньої ночі.

Частенько до нього в гості навідувалася Тріша, хазяйка кав'ярні. Кава, якою вона пригощала майстра, часто мала незвичний смак, оскільки Тріша полюбляла експериментувати з рецептами. Ранкова роса, розтерті в порошок морські кольорові камінці, зерна кардамону, мускат, яблуневий цвіт, зібраний на повний місяць – все це знаходило місце в Трішиній каві. І, відверто кажучи, горнятко такої кави (завжди смачної!) інколи надихало майстра на створення невеличких казкових прикрас.

Втім, всі вироби на вітрині майстерні мали досить солідний вигляд – ніяких тобі ельфів на смарагдовому дереві або драконів з рубінів. Тільки золоті каблучки з невеликими, але майстерно ограненими діамантами, золоті ланцюжки, блискучі сережки з сапфірами – стандартний набір респектабельного майстра.

Розпорядок дня ювеліра останні два роки лишався незмінним. Горнятко ранкової кави на веранді "Кавової сови", перегляд пошти, огранка камінців, обід, робота, вечірні теревені с Трішею, і знову робота, поки вистачає сил і натхнення. Зазвичай на огранку одного каменю вистачало півдня, зрідка день-два, якщо камінь був величенький і були потрібні роздуми на кращий вид огранки.

Але одного дня все змінилося.

Глава 2. Кур'єрська пошта

– Пане Емерісон! Пане Емерісон! – до кав'ярні заскочив жвавий хлопець, злякавши пару господинь, які зробили зупинку на ранкову каву на шляху до ринку. На ньому була форма кур'єрів копальні "Руда і каміння", а в руках декілька пакунків.

Тріша, зайнята полюванням на сонячного зайчика, якого по рецепту треба було додати до кави під час помолу зерен, махнула в сторону розгорнутої газети, яка стирчала над невеличким столом:

– Он де твій пан Емерісон, по вуха у ранкових новинах!

І справді, за газетою "Ювелір сьогодні" знайшовся Райден. Він поринув у розгромну статтю відомого магістра Лідмора Стужвільсона. На днях той як раз закінчив оздоблення церемоніальної діадеми для кронпринцеси Євгенії, і факт праці на такого замовника підніс його авторитет до небес. Схоже було, що його жорстка рецензія на новий спосіб обробки аквамаринів перекреслила і перспективи технології, і репутацію новатора.

На стіл перед читачем грюкнули три пакети, розплескавши вже холодну каву.

– Пане, щотижнева пошта від копальні! – донеслося вже від порогу кав'ярні, і кур'єр зник з поля зору, наче і не було його.

– І куди так квапиться? – здивувався майстер, складаючи газету. – Навіть накладну на підпис не дав.

– Що, нові камінчики на обробку? – запитала Тріша, докірливо подивившись на недопиту вистиглу каву і поставивши нове горнятко зі свіжим запашним напоєм. – Ось, сонячна кава, новий рецепт, спробуй!

– Так, позавчора відправив запит на нову партію… Ммм, смакота! – і після добрячого ковтка майстер почав розгортати пакунки.

– От так чудасія! – засміялася Тріша, побачивши ошелешене обличчя Райдена. – Тепер у Коріндоні навіть вугілля треба огранювати?

З розв'язаного шовкового мішечка на стіл і справді випала вуглинка розміром з волоський горіх. Кострубата, чорна, як крукове перо, і трохи блискуча. Серед коштовного каміння вона виглядала, як чийсь невдалий жарт, яким вона напевно і була.

– Що за дурниці! – обурився ювелір, розглядаючи вуглинку з усіх боків. – Зараз же напишу листа власнику копальні, щоб більш прискіпливо наймав робітників! Ось так-так, недарма ж той кур'єр не став чекати, поки я відкрию пошту!

Він почав читати супроводжуючий лист до замовлення. Звичайно, там ні слова не йшлося про те непорозуміння, яке тепер лежало на краю стола.

– Слухай, щось ця вуглинка на вугілля не схожа. Пальців не бруднить, на дотик не така. Ой, а це що? – І Тріша, яка тримала в руках камінчик, дістала з-під сапфірів клаптик паперу. Судячи по плямам, до цього часу він був приклеєний до мішечка.

– "Сподіваємося на вашу майстерність і уяву!", – голосно прочитала вона напис на папірці. – То може це не жарт, а замовлення?

Райден більш пильно обдивився вуглинку і зітхнув:

– Припустимо, це якийсь напівкоштовний камінь. І що з того? По-перше, немає адреси замовника, по-друге, немає вказівок, що з нього має вийти. По-третє, не маю уяви, що це за камінь і як з ним працювати. І взагалі, напевно, це якась помилка, бо на цій копальні зроду-віку добували лише сапфіри, а вони чорними не бувають.

– Може, кур'єр переплутав адресу? Може, це якесь важливе замовлення, і майстер чекає на каміння, а воно тут? – захвилювалася дівчина.

– Ну тоді зараз віднесу камінці до майстерні, і сходжу до колег, запитаю. Я знаю, з ким ще співпрацює ця копальня, – ювелір знизав плечима і з деяким смутком поглянув на сапфіри. Вони з докором демонстрували йому необроблені поверхні, і сама думка про те, що не вдається одразу ж стати до роботи, трохи бентежила. Але слово не горобець.

– Так і знала, що сонячні зайчики можуть навіть тебе збити з робочого настрою! Назву нову каву "Авантюрин"! – засяяла Тріша.

– Все, подруго, більше на мені нові рецепти не випробовуй! – засміявся хлопець. – Раптом я оговтаюсь вже на палубі корабля, що йде в навколосвітню подорож?

Глава 3. Як образити магістра?

– Навіщо я взагалі вплутався в цю авантюру?

Вже два майстра, адресу яких знав Райден, відмовилися обговорювати навіть ймовірність того, що їм могли замовити огранку чогось ще, окрім благородних коштовних каменів. Залишився ще один, і настрій розмовляти з ним з кожним кроком зменшувався в геометричній прогресії. Вуглина лежала в кишені, як тягар на серці, а душу тягло до сапфірів, які чекали на обробку новеньким шліфувальним інструментом. Радувало лише те, що це був одногрупник Райдена, з яким той навчався в університеті. Між іншим, Дідрік був одним з найкращих студентів в групі, і з ним хоча б можна було б порадитися.

– Ага, то це ти так пожартував? – радісно заволав знайомий, як тільки побачив шовковий мішечок. – Я так і знав! Я все чекав, хто ж зізнається! Ну заходь, заходь, жартівник!

– Та ні, навпаки! Я думав, що то ти мені так привіт передав! Або що кур'єр помилково віддав, а я не встиг у нього запитати, що це. Він так хутко вибіг з кав'ярні, що я навіть не розписався у доставці.

Дідрік раптово спохмурнів:

– Слухай, в якості невдалого жарту отой кругляк ще якось витерпіти можна. Але якщо ти вирішив, що це замовлення для мене, то це навіть якось образливо!

Напевно, обличчя Райдена можна було використовувати як малюнок в енциклопедії на сторінці "Подив", тому Дідрік зглянувся, і продовжив:

– Ми з тобою хто?

– Ювеліри, – невпевнено відповів хлопець.

– Е ні, друже, ми не просто ювеліри, ми магістри! Ти бачив магістра, який би став працювати… з цим?

– А що не так? Якесь напівдорогоцінне каміння, треба глянути у довідник, – Райден придивився до вуглинки уважніше. – Не пам'ятаю, на що це схоже, але ж це не простий камінь.

– Яка різниця? Я можу тобі по пам'яті назвати з десяток різновидів чорного обробного каміння, і жоден, – жоден, чуєш? – не входить в Велику сімку благородних каменів! Так що моя тобі порада – жбурни ту каменюку в річку, і забудь.

– Як так, викинути? Це ж все ж таки коштовний камінь, просто… не такий благородний, – здивування ювеліра не мало меж.

– Ну я ж викинув, – знизав плечима Дідрік. – Я того кур'єра загнав за хмари, коли оте побачив серед своїх сапфірів.

– Так, стоп. Виходить, кур'єр все ж таки спочатку віддав його тобі? – Райден помахав шовковим мішечком з камінцем. – А ти…

– А я, як тільки побачив… оце, ткнув назад лантух тому поганцю. Він там щось белькотів, що камінь може бути цінним, але, ти ж сам його бачиш. Де там цінне? Буду я ще слухати якесь хлопчисько, теж мені, гемолог знайшовся, – і Дідрік роздратовано гмикнув.

– Стій, а лист з адресою замовника чи хоч би ім'я замовника було? Може, просто повернули б власнику, – відверто кажучи, перспектива обробки такого кам'яного непорозуміння Райдена теж мало приваблювала. От рубіни або смарагди – це інша справа.

– Та не було там нічого. Ні адреси нема, ні ім'я. Слухай, чого ти собі нерви псуєш? Підпису про отримання пакунка немає, ні мого, ні твого. Теоретично, ти нічого не отримував. Так що просто викинь. Не хочеш викинути, віддай комусь цей непотріб, навіщо свій час витрачати?

Так, робота з синіми корундами вабила Райдена до майстерні.