Вуркагани

Повість

І.

Історія художника Альоші починається від того дня, коли він залишив спустошені маєтки пана Келіповського в порізаних, поділених новими межами степах і без жодних планів на майбутнє дістався великого міста. Це трапилось на тринадцятому році його життя, саме тоді, коли бажання ще можуть рятуватися фантазією, що своїм невгасимим огнем запікає, затамовує біль від нездійсненних юних поривів. Саме тоді, коли її невгасимий вогонь переходить в печаль і та починає світитися в очах того, хто носить її в своєму серці.

Так було і з Альошею, хоч ми зовсім не знаємо ні його минулого, ні його батьків, ні їхньої вдачі, ні їхнього життя, або знаємо з того дуже мало і то лише саме загальне. Ось ці скупі відомості: десь, колись була велика земельна фабрика, пишна латифундія ясного пана Келіповського, що володів п'ятьма тисячами десятин і десятками економій. В тих економіях вічно кректали строкові робітники з сірим кольором облич, з вузлами замість рук та ніг, з горбами замість спин і з згустками чорної крові, перемішаної з чорноземом у грудях, замість сердець і душ. Там були й стрункі робітниці, гнучкі в своїх таліях, бистрі на працю й червоні від молодого кохання. Та згодом і вони гасили свій огонь, що брався попелом і тяжким перегаром від брутальнихтисків жорстоких і ненаситних у своїй звірячій силі прикажчиків, роз'їзних і пригінчих. Іноді сміливі мандрівники, багаті на щире слово й вогненні заклики, з'являлись то там, то там у цих латифундіях, сіючи буйне зерно. Бувало, що вони, рятуючись від панських псів, втікаючи глухої ночі на нові грунта, заносили в далекі губернії гарячі серця тих вогнекарих дівчат.

В такій економії десь народився в бур'яні Альоша. Це було в час наипишнішої пращ, і там, на полі, й залишився він лежати, загорнутий у лопухи, аж доки його мати, вогнекара дівчина, змогла прийти знову й принести йому свої груди, повні молока й гіркості, їй не тяжко було переховувати свою дитину від чужих очей і негоди. Були там скирти, стайні, воловні. Альоші було тепло спати й рости. Від кізяків ішла гаряча пара, а польовий бур'ян гуляв йому в легенях буйними пахощами.

Так було, доки він виріс і став до роботи. Потому від економії залишилось непривітне згарище, а хутко й воно заросло лободою та густими калачиками. Їсти лишились самі лопуцьки та гіркий какиш у глибоких ровах колишньої економії. В тій дичині й пропадав Альоша.

Тоді один доброзичливий дядько підхопив його одного разу, самітного, посадовив на воза й довіз аж до міста.

— Оце, хлопче, тут тобі станція, — сказав він до Альоші. — Приют.

Потому він одвів Альошу до канцелярії й віддав за-відателю будинку при такому папірці:

"При сем прилагаємо як невозможно його нам більше содержувать бездомного хлопця з якономії потому що він голодує, а пам'ять підходяща і рука добра, також уміє малювать всяку всячину і виліплювать штучки, котрі виходять з глини інтересні на взгляд то може приют його приютить і дасть напрасно образованіє потому що мальчик пам'ятливий аж дивно що вдостоверяється охвіціально.

Уповноважений сільради (такий то)".

Завідатель будинку посміхнувся, перечитавши того папірця, і звернувся до хлопця:

— Куди ж я тебе візьму? У мене повно. Так не можна. Куди ж я візьму?

— Візьміть! Хоч кров із носа, візьміть, — сказав дядько. — Потому що куди ж нам із ним потикатися? Ить воно може пропасти без послєдствія. Воно ж таке, звиніть, як каченя, утле. А шкода. Пастухів у нас і своїх стільки, що...

Альоша мовчазно стояв біля дверей. Сумними очима обводив стіни. По обличчю йому пересувалася тікь, немов у порцеляні хтось скаламутив прозору воду. Він підняв руку й ніяково застромив пальці в бронзову куделю, що вперто буяла йому над тихим чолом. Глянув на дядька, одвернувся й зітхнув:

— Якби в художествене!

Це була його мрія. Очі йому на мить зафосфорилися й потухли під віями, що тінню впали на них.

За дверима вже гуділи й верещали десятки голосів нестримних мешканців того будинку.

— Корішок, одступись! — гукнув чийсь смішно загрозливий голос. — Одступись, поки не дризнув, дай загляну...

— Одійди! Я сам.

— Одступись, бо поїду.

— Ти? А дивіться на нього! Він поїде!

— І поїду.

— На кому? Ану, на кому? Може, на мені?

— Одступись!

— Ух, ти ж. Пусти, я його кулупну в карточку.

Голоси покотилися клубком, ударилися в двері, змішалися з тупотінням і шарканням купи тіл, що схопилися, певне, в ручки.

— Що таке?

— Кого?

— Ей!

— Сюди!

— Новий! Привезли нового! Мамалигу!

Дядько труснув бородою — впало дві соломинки.

— Ич, які охвицери! — обернувся він до дверей.

А двері вже відчинилися; допитливі очі побігли павучками по Альоші — від голих потрісканих ніг до чуба, що в ньому нервово борсалась його прозора, хоч і брудна рука.

— Диви! Рудий. Кхе...

— Пс-с. Ти звідки взявся?

Завідувач нахмурив брови, спокійно сказав:

—Ану мені...

Хлопці заштовхали один одного:

— Ти не шуми!

— Чого шумиш?

— Не бачив чоловіка?

І засміялися.

Тоді завідувач спитав у хлопця:

— Як тебе звуть?

— Альоша, — відповів той.

— Так що ж мені робити з тобою, Альошо?

— Не знаю.

— Хм. Ах ти, художник золотоголовий.

Альоша підняв рівну стрілчасту брову.

— Як знаєте.

— Товаришу начальник, майте сочуствія, — сказав дядько. І тут ударив себе об поли й пішов до дверей.

— Значить, я поїду собі. Майте сочуствія.

— Їдьте, — сказав завідатель. — їдьте собі, дядюшко. Нічого не зробиш.

Він узяв Альошу за руку. Так почалося для Альоші нове, небачене і незнайоме.

Жадібно, як воду спрагла земля, всмоктує він очима, вухами, всім тілом прекрасне південне місто. Воно шумить чарівним, незвичним шумом. Вулиці, повні гарячої снаги, переливаються в сонячнім тремтінні, грають велетенськими шибами, киплять у шварканні черевиків, зітхають стомлено під тінню дерев. Візники, підпершись батожилнами, закам'яніли на своїх високих сидіннях. Близько будинку пролітають трамваї, виблискуючи райдугами скла в золотих рамцях. Дзвонять дрібно, тривожно, часто.

"Дзінь-дзінь! Дзінь-дзінь!" — відгукується до них Альошине серце, налите вщерть незнаною радістю життя. Він одбігає од воріт, кидається в широкі розгони вулиць і, віддавшись їхній владі, ходить по місту, мов стуманілий. Все дивує його. Ідуть панелями розкішні жінки; від їхньої одежі віє незрима весна найкращими своїми пахощами. Які чудові гаманці на їхніх білих руках! Вони стають іноді на розі, підносять до сяючих очей ті гаманці й відчиняють їх. Тоді перед Альошею блискають казкові люстерка. Жінки виймають легкі, як вітерець, хустинки і витирають ними злегенька свої криваві губи. Але потому вони проводять хутко-хутко, майже неспіймано, якоюсь золотою свічечкою, і губи їм ще виразніше наливаються кров'ю. Вони проходять, лишаючи за собою солодкі пахощі великодня. Бачить Альоша, як струнко хитаються єдвабні спини та горять на сонці блискучі черевички. Потому він стає перед великим чорним казаном. Казан кипить біля панелі, випускаючи в вічі прохожим міцний і в'їдливий дух смоли. Забруднені руки двигають залізними киями, мішаючи в казані чорну смоляну кашу. їхні плечі парують грізним потом, і жили надимаються на скронях, мов гадюки на воді перед грозою. Жінки обходять їх, закриваючи від диму обличчя. А йому хочеться схопити цеглину, вмочити її в чорну киплячку й пустити їм услід. Обличчя робітників суворо посміхаються до нього, і чийсь твердий лікоть відпихає його вбік.

— Не швендяй під нотами! Забирайся...

Він одбігає на другий бік і задирає голову на високі риштовання, що обперізують буру нову кам'яницю. З го-ловокрутної височини падає стук цегли, дзвін залізного ланцюга і перегукування людей, що там ворушаться — між ребрами дощок і сволоків. Йому стає так весело, що хочеться підбігти до риштовання й подертися туди, нагору, хоч будуть лаятися, а може, і скинуть...

— Та не швендяй, ти! Бісеня. Вб'є... — кричать йому знову.

І в цю мить його увагу приковує нова зворушлива картина. Пройшла, далеко обминаючи панель, огрядна пані. Разок прозоро-жовтого намиста, великого, як гавині крашанки, тремтить їй на гладкій спітнілій шиї. А поруч неї — біленький, скупаний у молоці, кудлатий собачка з червоною биндою попід черево. І ось на нього наскакує якийсь вуличний пес — чорний брудний волоцюга. Він хоче йому дати тирси, цьому молочному. Підбіг, вишкірив на нього свої великі, як гвіздки, зуби й показав вогкий, кривавий рот. Альоша рвонувся в захопленні до цього хороброго псюги. Але пані скрикнула перелякано і схопила на руки свого кудлатенького. Той заскавчав їй ніжно в обличчя. Відтак вони зникли за рогом. А псюга, впустивши похмуру голову на тротуар, став лизати гарячий асфальт.

Альоша поклав на зуби два пальці: дружньо свиснув. Собака підійшов, стомлено підвів на нього мокрі меланхолійні очі.

— Ковтни! — сказав Альоша. Він кинув йому шматочок чорної шкуринки. — Ти здорово їх налякав. — Потім він узяв його вухо, подране в щоденній гризні, і стиснув його між пальцями. Пес доброзичливо скривився і пішов за Альошею.

— Я не знаю, як на тебе казали до цього часу, — говорив Альоша, — а я на тебе казатиму Чорний. Але я не можу тебе взяти в будинок — там немає місця. Я сам ще недавно тут і нікого не знаю. Якщо траплятиметься, я даватиму тобі шкуринки, іноді в мене бувають. Тепер я шукаю рудої глини. Тут нелегко її дістанеш. Хлопці казали піти на скелі, до моря, там десь є. Так, мабуть, я й зроблю.

Чорний ішов поруч, звісивши голову, й іноді тикався мордою до Альошиної кишені.

— Що ти нюхаєш? А, знаю... Там, мабуть, залишилися крихти! Але їх зовсім небагато.

Він вивернув кишеню, і кілька крихот упало на каміння. Чорний одним рухом язика підхопив їх. Та що ж, тільки роздратував себе.

Вони підійшли до будинку.

На розхряпаних вікнах сиділи хлопці й співали. Їхні голоси, високі, неодностайні, різали вухо дзвінким і гострим склом.

— О! о! Оно-но! — крикнули йому назустріч.

— Іде. Руда мамалига. Іде!

— Знайшов глини?

Вони покотилися з реготу. Альоша затиснув губи і раптом став.

— Пішов, — сказав він глухо до Чорного. — Тут ще може тобі влетіти по хряпах.

Потім увійшов у будинок і ліг на свій матрац. Кров поволі стікала йому від серця. Він відчув у грудях холодний тиск і порожнечу.

Чого вони?

— Знайшов глини? — питали його криком, а один цвіркнув йому слиною в обличчя.

— Теж хундожник знайшовся.

— Хундожник, і-гі-гі-гі, — заіржав другий, підлесливо догоджаючи тому здоровому, що кинув це слово з невимовним презирством.

— До зава лащиться, — писнув він далі і з цими словами закинув нижчий кінець убогого матраца на Альошину голову.

— Нєт, брось ці штучки.