Її усмішка

В курйозну історію раз я ускочив.

Було це тоді ще, коли так багато співів буяло в моїй душі, коли так бурхливо грала юнацька кровь. Тоді, коли так хотілося когось любити, за кимсь страждати і коли голову вщерть набито було різними теоріями, а в животі тужно бурчав студентський обід.

Тоді це було...

Гарний був час: що — ранку нашвидку схопишся з ліжка, так-сяк зодягнешся, в одну руку схопиш книжки, в другу шматок хліба і біжиш ...

Завжди бігав: голову вниз, руки в кешені і — раз —два, раз-два!.. Бувало, часто підіймеш голову, глянеш навкруги, а ти біс його й зна де за містом.

Про одяг не питайте. Ходив звичайно зодягнений : червоне галіфе, сорочка вишита українська і дерев'яшки на ногах ...

Харашо!

А по весні, забув уже якого року, і добре причепурився. Пригадую, одержав я тоді з "АРА" вбрання,

черевики___Зодягся, глянув у дзеркало — і сам себе

не впізнаю:

Джентльмен, справжній тобі джентльмен !..

Вузенькі рябі штанчата, піджак із круглими полами, на голові бриль. Дай ковінечку в руки — і американець. Не гармоніювали трохи тільки величезні боти на ногах та полотняна сорочка вишита.

Одяг цей і побут трохи був змінив мій: хліба в кешенях не носив, а їв завжди в їдальні, ходив хоч і швидко, зате поважно так і голову вгору. Можливо, Завдяки одежі тій і трапився зі мною цей курйоз, оця історія.

Одного разу, ідучи глухою вуличкою, помітив я, що з вікна одного з будинків, на другому поверсі, на мене пильно дивиться якась дівчина. Чи дівчина, чи, можливо, і дамочка — я, звичайно, тоді не знав. Факт той, що дивилася, і навіть пильно дивилася. Поминувши будинок, я ще раз зиркнув назад: дівчина сиділа в тій самій позі, що й раніше, і, як мені здалося, навіть посміхалася. Та де там — просто сміялася.

"Що за біс? — думаю я.— Це не спроста. Тут щось, того___"

Цілий день той дівчина не виходила мені з голови. Не знаю, як уже я сидів на лекціях, а тільки, як вирвався 3 авдиторії й пообідав, знову подався на ту вуличку.

Де ж той будинок ?. . Ага, он ...

Обсмикався я трохи, поправив бриля на голові, рукавом навіть ботинки тернув, щоб дужче блищали, і пішов так поважно, не поспішаючи.

Іду, а очима тільки зирк — зирк угору до других поверхів. От і будинок той, от і вікно трете від краю...

Невже не вигляне ?..

Пройшов ближче — не виглядаю— Оглянувся — не видко нікого. Я тоді знову назад — вікно таки зачинене. Ще назад — ні гу — гу. Так пройшовся либонь разів із п'ять. Може б, і до вечора ходив, та якийсь "дядя", що сидів коло сусідського будинку, якось із недовір'ям запитав:

— Чіво ви, гражданін, тут шляїтесь?

Нічого йому не відповівши, я хутко повернув із вулички й сердито почвалав до інтернату.

Другого дня мене знову потягло піти тою вуличкою. Ішов і думав:

"І як я раніше її не помітив? Частенько ж ходив сюди і не помічав —"

На цей раз і причепурився вже я краще: поголився, в товариша сорочку ситцеву позичив ... Іду так браво, широко розмахую руками. Ось і будинок скоро. Ближче, ближче... Окації біля вікон... Ще ближче і... о, радість! — вона сидить на вікні й ніби мене піджидаю. Зустрілися поглядами. Іду і не зводжу очей... Вона теж зиркаю 3 — під лоба і... посміхаються. Я зупинився проти неї і не знаю, чи щось треба сказати, чи запитати ___Стало страшенно чомусь ніяково. Нарешті

якось раптово, не знаю для чого, випалив:

— Здрастуйте!..

І чемно вклонився ... Взагалі все це трапилося так несподівано, що я й сам цього не сподівався. Став проти вікна мов укопаний і не знаю, що далі робити. Почував, що я тисячу разів змінився на виду, що я стрешенно, мабуть, комічний...

Звичайно, це все тяглося якихсь десять, п'ятнадцять секунд, але мені здалися вони за цілі години.

Не знаю, як дівчина себе почувала, одначе на моє. привітання вона відповіла. Що саме, а відповіла. Це мене підбадьорило. Я знову підвів очі і хотів тільки щось промовити, як раптом вікно зачинилося, а перед моїми очима забілів якийсь папірчик. Папірчик покружляв трохи в повітрі і впав на тротуар.

"Невже записку кинула ?"— подумав я відразу і, піднявши папірчика, пробіг по ньому очима. Там було написано:

"Вісім годин увечері. Комсомольський сквер". От і покумекайте: самої чистої марки роман накльовувався. І не вірилося ...

Якийсь харпак (цеб — то я), сіряк — і така записка . ..

Добіг я до якогось скверика, став коло дерева і ну читати знову записку.

Ні, тут щось инакше, щось инакше, голубочко ! ..— аж крикнув я.

Чи не Керзонова рука до пролетарського студентства простягається ?

Якийсь дядько, що йшов собі алеє.ю, раптом зупинився й вирячив на мене очі.

— Що говориш, синку? Керзон знову починає пакостить ?

— Який Керзон?!?

— Та ви ж сказали___Може, знову ультиматум?

— Нічого я не казав...

Бачу — ще хтось зупинився, за ним іще хтось. Чую :

— Що, ограбили ? .. Ракаліп напала ? .. Мене вже злість заїла:

— Кого ограбили?!. Чого вам треба від мене?..

А тут іще підходять, ще підходять... Цілий натовп зібрався коло мене. Тут не знаю на яку ступити від радости, думаю бігти в інтернат приготуватися до побачення — і пробратися не моясна ...

Нарешті рішуче ступаю в бік і хочу протискатися на простір. Навіть тітку якусь штовхнув у бік... І тілько-но вибрався з натовпу, як раптом збокл почулося несамовите жіноче галасання:

— Ой рятуйте, людочки, гроші витягли!.. І зараз же декілька голосів хором:

— Ловіть! Держіть! Злодій!..

А далі хоп мене хтось за шиворот:

— Куди ? Ич, гад вонючий!.. Тікати!.. Я й отетерів:

— Що таке?!. В чому справа?..

А кругом — людей, людей ... Крик, галас ... Жіночий плач___І чийсь кулачище мені під носа:

— Де гроші ? Віддавай !..

— Які гроші?! ?

— Та що ти з ним церемонишся! Бий його, сукиного сина!

Отут уже не в жарт я перелякався. Стою, дрижу і лупаю очима. Сам був свідком, як отако когось схопили і мало до смерти не забили. На моє щастя, десь узявся міліціонер. Заспокоїв трохи публіку, став мене допитувати.

Що ти в біса робитимеш ?.. Що вже йому не говорив, чим не виправдувався —— не допомогло. Виходило, що я витяг у баби гроші. А вона ж, чортова лялька, вчепилася мені нігтями в руку і ніяк не відчепишся ___

Всилу витяг мене міліціонер із натовпу і потяг у район. Ніколи, братці, в ньому не був — отже довелося. До вечора сиділося ще так-сяк, а коли смеркло, то ледве не збожеволів. Та ще, як на зло, годинник над головою:

— Тік — так... Тік — так ...

Нервуюся, що — хвилини поглядаю на нього, лаюся...

От уже й вісім скоро. Це вона збирається там... Через хвилин десять вийде з дому, а о восьмій уже буде чекати ...

— От чорт!.. От!..

Пробило вісім. Я несамовито схоплююся й просто кричу на чергового, вимагаю, щоб випустив. А він хоч би що:

— Будете бушувати — і до ранку не випущу...

Що ти йому скажеш ? На нього не вір___Схопився я за голову, сів у куточку і мовчу вже. Годин ЗО три, мабуть, так просидів. Потім прийшов начальник і таки випустив.

Хоч і пізно було, однак я ще забіг у вбиральню, там таки, в міліції, обмився гарно під краном і аж тоді вже що духу гайнув до комсомольського скверу. Звичайно, її там не було... (А може, і зовсім не приходила?). Оббігав я всі куточки, всім особам жіночого роду в обличчя заглянув... Якась дівчина щось була й сказала на це, та я не розібрав.

Нарешті, набігавшись добре, сів я на лавочці й Задумався. Довго думав, а потім і кажу — таки сам до себе:

— Та й дурний же я, їй — богу! Аж свистить — такий дурний ...

Схопився з місця й подався до інтернату. Одначе на півдорозі роздумався:

"А що, як вона та жде мене? Там, коло двору... Зматаюся на всякий випадок".

Дві верстви здалися за п'ять кроків: не йшов, а летів. От і вуличка. Ніде ні чи — чирк. Тільки де —не-де по вікнах мигтів вогник.

Світилося і в неї у вікні.

їй — бо, я не помилився: вона сидить і жде мене ... Жде — яка радість! Ходила — ходила, а тепер сидить і сумую — • ■ Так, їй — бо, так !..

Але як її викликати ?.. Га ?.. Хіба кахикнути ? Ні — ні — ні!.. це некультурно!.. Але як же, як ?..

Пройшовся разів п'ять до рогу вулиці — і це не допомагало. Нарешті мені прийшло таке на думку: написати записку, прив'язати її до камінчика й кинути у вікно.

— Добре, їй-богу, добре!.. Це буде культурніше. Написав записку, невеличку, але теплу, і, згорнувши, хотів уже кидати, як ураз роздумав:

"А що, коли вона не сама в кімнаті?.. Може ж таке бути ?.."

Схилився я до окації й замислився:

"Не везе... Одне слово — не везе".

Може б, і довго знову думав, коли б не маленький випадок: на окації зацвірінькала якась пташка. Я мимоволі глянув угору:

"Тю, чогось же я думаю ?.."

Через хвилину я вже був на окації. Перед моїми очима була невеличка кімната, чистенька, гарно прибрана. На столі лампа, а коло столу сидить вона і щось читає. Лице в неї спокійне, очі втомлені і трохи примружені : здається, от — от стуляться. 1 більш... ні душі в кімнаті. Забилося серце часто —часто... По всьому тілі немов пролізли мурашки. Зробилося раптом ніяково і навіть страшно. Потім потроху почав заспокоюватися. Став роздумувати, як краще зробити: чи звідціля, з окації, записку кинути, чи з землі ? Чи, може, просто гукнути ...

В цей час із-за рогу раптом почулися чиїсь кроки. Я, як сидів на гілляці, так і прикипів до неї:

"От, чорт!.. невже йде хто ?.. Увесь вечір нікого не було — і на тобі!.."

А кроки наближалися й наближалися. Здавалося, що то їде гарба з снопами і риплять немазані колеса.

Я взагалі не люблю чобіт на рипах, а в ту хвилину я їх проклинав. І вкупі з ними проклинав і того чудака, що йшов по вулиці:

"Що, як побачить, гад, і зніме бучу V.. Знову доведеться побувати в районі..."

І тут трапилося: чортові рипи зацікавили і її. Вона відірвалася від книжки й хутко підійшла до вікна. Від несподіванки я інстинктивно ворухнувся — і піді мною тріснув сучок...

Далі все змішалося в одну купл : що раніше було, що опісля — не доберу. Знаю тільки, що вона несамовито крикнула, а я хутко поліз донизу. Власно не поліз, а кинувся ... Може б, і без печінок зостався, та на щастя хтось підхопив. Переді мною був якийсь

суб'єкт___Він схопив мене за петельки і почав кудись

тягти. Я спершу ввічливо щось став йому доводити, але він не зважав на це і все-таки тяг. Я став огинатися й нарешті боронитися. Та не так було це просто: суб'єкт загилив УІЄНІ у влхо, і мені потьмарилося в очах...

Коли я трохи очуняв, то був уже в якомусь довгому коридорі.