За півдня

Нарис

І

Миколка несміло відчинив двері в майстерню заводу і здивований, наляканий зупинився біля дверей. Те, що він побачив, разом вразило його і приголомшило... Механічна майстерня гулом гула від безлічі різноманітних машин, станків, котрі разом, наче по наказу якоїсь вищої таємної сили, крутились, совались, наповняючи страшенним шумом жарке повітря майстерні, пройняте горілим маслом і димом. Дрібно стукотіли слісарські молотки, верещали стругальні різаки, скиглили терпуги, сичали, мов роздратовані гадюки, приводні реміння, повзучи вгору під саму стелю.

А ген високо під стелею поважно повзав, по прокладених угорі рельсах, здоровенний міст-кран, трясучи своєю ходою всю будівлю майстерні. Кран сей наче те величезне чудовище, про яке розказують у казках, хапав на свій здоровенний гак самі найвеличезні залізні та стальні штуки і переносив їх хутко, легко, немов солому^ понад головами людей і понад машинами туди, куди було треба. Майстерня грюкотіла і стогнала. Тисячі різноманітних згуків родились. Тут умирали і знов родились. І хвилювали і висли ті згуки там високо попід скляною стелею, над головами робітників, котрі, немов ті комахи на розруйнованому жиллі, метушились, лазили проміж станків, допомагаючи їм виповняти свою одноманітну роботу.

Приголомшений, придушений сим незвичайним для нього з'явищем, Миколка стояв на однім місці немов шалений, не знаючи, що йому почати. І може б, довго так простояв, коли б білявенький хлопчик його літ не допоміг йому.

— Тобі чого треба? — швидко запитав він Миколку.

— Я на роботу прийшов,— одмовив той не зразу і нерішуче.

— А чого ж стоїш, гав ловиш? Іди до контори.

— Та я нё знаю куди... і... боюсь...-— одмовив Миколка.

— Боїшся? Ех ти... Ну, ходім, я тебе проведу... Тебе хто бере?

— Дмитро Миронович.

— Ага... сам жидомор — твоя бринить...

Миколка хотів розпитати у нього дещо про Дмитра Мироновича, щоб знати, що він за чоловік, але хлопчик хутко шмигнув за станок.

— Ну ходи мерщій! — гукнув він до Миколки. Той несміливо пішов за ним.

Білявий хлопчик хутко і сміливо пролазив усюди поза купами усякого поділля і поза станками, невважаючи зовсім на те, що усюди — зо всіх боків — крутились шестерні, свердлики, усякі валки і сичали приводні реміння і що кожна із цих речей нарізно щохвилини могла зачепити і покалічити всякого, хто до них наблизиться.

Миколку ж брав острах, і він ішов тихо, обережно, не поспіваючи за ним.

Білявий хлопчик іноді зупинявся і показував Миколці, де було більш небезпечніше місце і де треба було проходити обережно, а потім знов хутко шмигав поза станками.

Миколка, поки вони вийшли на безпечне місце, де вже не було ні шестерень, ні реміння, страшенно стомився. Йому здавалось, що вони за сей час пройшли багато, багато верстов.

— Ось тут контора,— сказав хлопчик,— чекай тут. Майстер, мабуть ще не прийшов.

— А звідси ніхто не прожене?

— Ні, ніхто... Тут завше чекають... Ну прощавай, мені ніколи.

— Прощай!..

— А як тебе звати?

— Мене Миколкою.

— А мене Климом... Я на самосуйці роблю. Побачимось, коли станеш на роботу,— промовив він уже на ходу і зник.

Миколка зостався біля контори чекати майстра. Він мав його власну картку для проходу на завод, самого ж ніколи не бачив, але був чомусь-то певен, що він його пізнає одразу, як тільки той з'явиться у майстерні.

* * *

Великий круглий годинник над конторою показував десяту годину. Миколка чекав уже більше трьох годин. За сей час він встиг придивитись трохи до всього, що діялось навкруги, і йому вже робота майстерні з своїм надзвичайним рухом і гармидером не здавалась чимсь-то таємним і надто незвичайним. Око призвичаїлось, і він Почав розуміти дещо. Він побачив, що цілий рйдок станків крутить один довго-лезний вал, котрий крутила невеличка, закрита коробкою машинка (що звалось мотором, як він потім дізнався), що від кожного станка тяглись до того валу реміння. І коли іреба було, .щоб станок ходив, натягали ремінь на колесо "танка — шків і станок йшов. Коли ж треба було зупинити, і о знімали ремінь або переводили на холостий шків, і станок появ. Хаємність зникла, зосталась машина, котрою можна Оуло керувати по своїй волі.

Окрім того, він побачив, що люди тут, яко люди, мали дуже мале значення. Робила все машина. Машина свердлила, різала залізо завтовшки в добру дриветню, а люди тільки помагали їй — були її прислужниками, її рабами... І вся ся робота біля станків і машин, котра по його розумінню не потрібувала ні знання, ні розуму, здавалась Миколці нецікавою, осоружною і нудною... Йдучи в завод, він гадав, що його там будуть учити, як строїть паровози, робить "лисапеди", і т. п, і він уже в думках уявляв себе добрим самостійним майстром. Майстром, котрий сам все може зробити: і паровоза, і лисапеда, і самовара, а тут ось тобі... ходи біля машини та дивись, як вона шматує залізо, та се ж поденщина...

"І чого вони так стараються? — думав Миколка, дивлячись, як старі, і молоді, і зовсім хлопці-робітники старанно метушились біля своїх станків, а деякі навіть підганяли один другого і лаялись.— Невже їм не надокучила, не обридла отака одноманітна противна робота?"

Ясне, тепле сонце приємно дивилось у майстерню через скляну стелю на блискучі машини і станки, на людей, котрі зі страху бути голодними працювали безперестану і, здавалось, говорило людям: "Раби праці і голоду. Покиньте ви свою нудну нецікаву роботу і йдіть до мене в обійми. Йдіть до мене — я вас обгорну теплом, я вас напою ласкою, я вас навчу шукати щастя справжнього, дійсного щастя, а не того, котре ви даремно шукаєте в праці. Ідіть же, ідіть до мене, раби робітники!.."

І робітники-раби наче почували сей невідомий поклик сонця, іноді з жадобою поглядали на його золоте, ясне проміння і тяглися до нього думками, тяглися душею, тяглись всею своєю істотою, всім почуттям... Але праця, тяжка праця стискала їх своїми міцними кайданами і не пускала від себе.

* * *

— Ох і гарно ж як надворі...— говорив один хлопчик другому, йдучи знадвору в майстерню,— сонячно, весело... так би, здається, ліг та й лежав увесь день під сонцем...

— Еге!.. Піди ляж, "жидомор" тебе ляже...— одмовив другий, і обидва зникли за станками.

— А що, брат, припіка сонечко! — говорив уже старенький чоловік молодшому, гострячи різак на точилі.

— Здорово, брат, піджарює,— одмовив той.

— Тепер би де-небудь у садку, у затінку по чарочці,— ловко!..

— Хе-хе. Та ще холодненької, скажеш?

— Хо-хо. То чудова штука!..

— Та ще закусити яєчнею?

— Фю-фю! Не ти б казав, не я б слухав... Хо-хо-хо!.. Ха-ха-ха...— засміялись вони весело і розійшлись по своїх місцях... /

* * *

Миколку, що слухав сі балачки і бачив, як грало золоте проміння весняного сонця на всьому в майстерні, теж потягло на сонце, на волю, на чисте повітря, де немає сього оглашенного лескоту, шуму, сморіду і духоти... І він уже хотів вийти з майстерні, але в сей час з'явився майстер Дмитро Миронович, або, як його всі величали,— "жидомор".

Се був невеличкий на зріст чоловічок, літ під сорок, трохи горбатий, з сивіючим уже волоссям і ріденькою русявою борідкою. Він ішов з другого кінця майстерні тихо, поважно, гостро поглядаючи на робітників... Майстерові, зустрічаючи його, знімали шапки і кланялись, а він тільки інколи нехотя, наче згорда, кивав у відповідь їм головою.

Миколка, побачивши майстра, зостався зовсім не задоволений ним. Він, дякуючи тому, що про нього так багато всі говорили, що всі його так страшенно боялись, гадав, що се чоловік величезного зросту, з довжелезною чорною бородою, з здоровенними злими баньками і голосом, як у доброго бугая... А тут ось тобі... Він так був захоплений думкою порівняння одного з другим, що навіть не помітив, як майстер підійшов до нього.

— Ти хто такий? — запитав він Миколку неприємним скрипучим голосом.

— Я? Миколка!.-— одмовив той трясучись.

— Та ще роззява і дурень, додай!..— сказав він сердито.— Говориш з старшим себе, а стоїш у шапці!

Миколка хутко зняв шапку, сам собі промовив: — і справді жидомор.

— А ще хвалили тебе як путнього!

Буркнув майстер сердито, подивившись на картку, і пішов по східцях на другий поверх, де була контора.

Микола лишився чекати. Він, бачачи незадоволеність ним майстра, гадав, що його вже не візьмуть на завод,

І чомусь-то, мимоволі, радів сьому випадку. Але через декілька часу його покликали до контори, дали прийомний квиток і одіслали до лікаря на огляд. Він був прийнятий на завод, але зосталось пройти ще одне митарство.

II

Біля лікарні, котра була на самому кінці заводського двору, коли прийшов туди Миколка, уже чекало прийому лікаря декілька десятків робітників. Було, між іншим, декілька жінок з дітьми. Хворих, котрі прийшли за допомогою лікаря, проміж чекавшими було не більше половини, останні ж були нові робітники, котрим він був потрібен не яко лікар, а яко печать до пачпорта... Приложе лікар до "прийомної" свою руку, будеш робити, будеш мати шматок хліба, не приложе, йди голодувати, а може, і старцювати. Підприємцям-капіталістам не потрібне хоре тіло, вони купують тільки свіже і міцне.

Прийом тільки що почався. Приймали спершу хорих, котрих фершал викликав по черзі, як вони були записані. Всі сі хорі люди товклись у прийомній лікарні, у сінцях і на ґанку. Хто здоровіший — стояв, а хорі сиділи на лавках, на східцях і прямо на підлозі. Було тут жарко, душно, із лікарні несло якимись вонючими ліками. Миколка поблукав проміж хорими деякий час, але побачивши, що до них — не хорих — ще далеко, пішов геть на подвір'я. Всі, що чекали тільки лікарського огляду, були тут. Вони купчились за лікарнею у холодку, курили і вели балачки. Хоч більшістю вони були не знаємі проміж себе, але се не завважадо їм ні крихти. Доля рівняла всіх. У всіх них були одні потреби, одні печалі і одні бажання, і через те вони розуміли один другого і не почували себе чужими... Чекаючі сиділи і лежали купками і поодинці прямо на землі. Миколка підійшов до одної купки, у котрій йшла дуже жива балачка. Там посеред купки, чоловіка в п'ятнадцять, лежав худий як шкилет робітник літ під сорок з пожовклим, зморщеним лицем і говорив хрипучим, густим басом другому молодшому з лицем послушника з монастиря.

— Ти думаєш, вони не розуміють, що ти їсти хочеш? Ого, ще як, брат, розуміють.