Збираючи каміння

ЗБИРАЧІ КАМІННЯ

РОМАН

Це ще не за твоєї пам'яті було, коли нам переказали із сільради, що хата, в якій ми поселилися, куплена незаконно, й тепер де хоч шукай документи на неї. Але ж гроші сплатили, цього то придумати ми не могли; років щось із сім буде; то чо' ж це ми винуваті, як оно скільки голів за той час перебуло, й ніхто так нічого до нас не мав,— а не один хіба, поки ще сільрада була на містечку, у нас побував, деколи й підобідували, як-от голова Дубовий. Батько тоді іще при пам'яті трохи був і з ним можна було побалакати; й хоч би хто що говорив, то такого ми не пам'ятали. От батько й каже мені: "Чуй, Іра, тра щось робити, бо це як взялися, то не одчепляться". А мені вже й мови нема, бо я серце своє з'їла з ними,— і з батьком, таким добреньким, а з дружками його то хіба ні,— і вже й не пам'ятала, чи це батько сам наважився покликати Порохнюка, чи що я дівчатами з артілі передала була, щоб Павлович зайшов. Але біжу з цеї роботи, кажу закрійниці Тоні: "Тоню, що хочте робіть, а мені треба з обіду додоми, бо ґвалт що буде". Тоня тоді ще до мене тако собі,— ну да, бо тягнула за всіх, каже: "Гаврилівно, як вам так треба, то йдіть, ви все одно свою роботу поробите, я за вас не боюся*.

Стій-но, щоб я не забулася; вбігаю в цю хату, а батько вже з Павловичем повсідалися за нашим великим столом, ну да, на кухні, й що хоч роби. Боюся вже й обізватися, не те що там підійти й заглянути до чарок. Й от де той переляканий голос узявся, чого я в собі раніше не пам'ятала, питаюся од печі,— еге, ще піч була: "То що, Павлович?" Знаття б якесь, чи батько довідувався що, я й на таке не спромоглася б, а так бачу, що з нього вже толку не буде, татуня твого, залив собі очі й до мене з трохи дурненьким цим сміхом аж подається: *Дава-но там щось, Іра". Й ці мої перші слова самій сміливості додали, що вже могла підступитися до них обох з якоюсь тарілочкою, перехиляючись через їхні плечі й пробуючи ближче до батька бути, бо не терпіла, як цей Павлович розсядеться за столом; за другим разом то аж навмисне звеселілим голосом промовляю, хоч той страх перед цим щодалі чужішим чоловіком не минав: "Буде що чи ні?"

Мені такі родичі нащо здалися; а то не знала я, що цій дружбі кінець,— й хоч би ігу не показував, як тобі тяжко. То як ви вже тут живете, то що ж; чула цю мову, наче хто під вікном присів та до нас із батьком балакає. Й по-людськи сказати то вже не знає, о ні. Дава-но, Гриша,— кипить йому ближче до діла,— бо ще на роботу тра. А батькові що — наче щось же й сказано, а там йому клопіт великий. Я то домовилася, але хіба не тяжко було потім дізнатися,— як вже сестрі, твоїй тітці Гані, цю хату перепила за півтисячі, бо треба було їхати до дочки, сестри твоєї Бери, помогти дітей глядіти; ти ж тоді щось кивнув головою, ї д ь, та й що я мала робити,— до віку ці Павлові слова пам'ятатиму: "Що, вона за вісімсот старими купила, а це новими вісімсот хоче?" Яке ж тобі діло до цеї хати й до цих грошей? Але ні, йдуть з Петром, твоєї тітки Гані чоловіком,— ти ж не міг забутися,— обдовбують знизу стіни; ну та й — гниле. "П'ятсот дамо,— сказано мені було,— так, щоб на дрова". Ну то більшого й не сподівалася. Правда, дурняла себе, бо могла ж одпродати Аллі Порохнюко-вій, вона тоді мовби й важилася йти од батьків, а там тебе прийняли на навчання в Київ; та й згодом Василь поповозив дядькові у Корсунь гостинців,— ти хоч не кажи мені, що й Василя забувся,— якби не він, то не бачити Любі й того вчилища. Але що ж— "Не їдьте, Ярино, не кидайте хати, бо пошкодуєте". А що там, кажи, шкодувати, бо нема гірш, як удові самій у великій хаті, що й за паливо думай, і цей город на мої плечі.

Тоді якось, знаю, все од емтеесу було — лісники, агрономи; іту то Порохнюк за ким — за начальством. Що вони там з головним інженером вирішували, то я знать не могла, але ж од людей не дуже й сховаєш, сюд-туд та й перекажуть. Й от не виходили в мене з голови Павлові слова: "То що, вони ж там трохи жили, я знаю?" Але не ти сидів у цій хаті, вгощався не ти, що тепер не знаєш? Думала, що здурію од сорому: через п'ятнадцять років почали діло мать. Незаконно куплена хата. По документах не проведено. Іду беру в Т£>оя-нів; оформляють через суд — а що там казати. Гроші ж то ми за хату внесли, але як тоді таке робилося, що не знали, хто буде цим головою, то, може, й забулися десь оформити. А цей, бач, не поліігувався взнати.

Ти за діда Максима питаєш,— не знаю. Мені десь у село не дуже й хотілося; я за батькового офіцерства побувала й на Далекому Сході, і на Кавказі, й хоч там важко бувало, бо й ця Лена мала на руках, але мені там чогось подобалося й люди такі цікаві: де ж ти знаєш,— думаєш, з України мало людей там Жило? Ми оно на Далекому Сході у хазяїв українців зразу жили. А це батько закомандував: їдьмо додому. Він якраз демобілізо-вується, й ми вертаємося з Німеччини на Україну. А в Польщі вже чутки інші,— там на станціях селяни підходили щось виміняти; ми трохи з собою якоїсь одежі везли, кажуть, запасайтеся, бо на Україні важко. "Давай щось будемо робити",— це вже батько заметушився. Беремо цього барахла трохи, вимінюємо півкабана, засолюємо в чемодані та й уже спокійніші. А вертаться ж куди — знов до матері. Пожили трохи в батьків, але, бачу, тато твій місця собі не знаходить — що сало кінчається чи хороба його знає; та й це раз приїжджає з Житомира й хвалиться, що направляють у Кодню завідувати молокопунк-том. Ну да, пораділи: офіцер, таких на селі треба було.

Знала б я, що нас із тією молочарнею жде, то й не їхала б. Бо хіба не довелося через стільки років просити в матері, твоєї баби Марини,— ти ж чогось на похорон уторік не приїхав. Ці батьки тлінні ходили, а за вітчима вже й думать боялася. Мамо, Що хочте робіть, а нам треба грошей. Продають корову, на тобі ці фоші, аби відкупилися. А чим віддавати? Батькові то вже менш усього, ну й мені його розумом жити скільки,— як ним кидало часом без пам'яті, а він собі сам то ради й не Дасть. Приїжджає раз вітчим, хоч він то рідко бував у Кодні, а в мене й півдня не посидить. "Побудьте трохи".— "Що я тут буду робити?" Біжком до Гані, то ж рідніша дочка. І щось на Мене таке находить: відчиняю цю шафу й вивалюю на підлогу, Що там було, якісь відрізи, хустки, кофти: "Беріть, продавайте там, щоб за корову вернути".— "Що вона робить?"— витріщився вітчим до батька. "А я знаю",— дивляться на мене, як на чорта. Вітчим покрутився та й до Шні вйо; й так ми залишилися матері винні, бідна ця мати була, скільки їй довелося й так зазнати, а це на тобі й ще.

Довго ми хіба в того Січкаря побули,— батько то з ним якось мову знаходив; ну, обом розуму не позичати, а я таких лК)дей не те що побоювалася, а якось не лягало серце, бо за Цього діда багато чого розказували, що страх брав. Й досі ніхто не знає, де він борони й плуги позакопував. Перебираймося в ту маленьку хатинку, де тепер аптека,— не плутай, сину, тоді ще цеї теперішньої аптеки не було, — вже ж наче самі поживемо. Коли серед ночі Євка вперлася з клумаками. "Я цю хату купила,— каже,— мені де-небудь, аби переспати; я осьо в кухоньці буду, а ви в кімнаті". Довго ще сміялися, хто знав: бач, придбала хату з молочарем. А що ж, як рік такий був. Й от небагато часу минає, біжить Антося сліпенька. "Йдіть бігом, бо Роза перебирається". Як ми за одну ніч попереносили своє добро в цю, вже нашу тепер, хату,— ну да, це то правда — її тепер вже немає, але ж я хіба винувата, як ти тоді мені не сказав нічого,— сама не знаю. Шкода Рози, але ж у самої душа не на місці,— скільки вже поневірятися на цьому містечку. Омельчук, що не зайдемо, усе втішає "Да, нам спеціалісти потрібні". А як до діла, то й мовчок Наче ж Розі першій пообіцяли, а тепер — не знають, побачать осьо. Хде Омельчук на річні курси голів колгоспу, стає Баранівський. Цей довго не думав: "Беріть-но бігом вселяйтесь. Мені треба, щоб люди трималися місця". Щось він Розі пообіцяв; от тільки вернути їй за ремонт, бо вона собі вже й кімнатчину вибілила, якось буде.

Не взнати стало нашої хати. Щось трохи зверху було соломою вшито; ми верха всього бляхою перекрили; стоїть наша хатка, біленька, чепурна. Почали на містечку хвалити, що от це хата, а то лопухами позаростала. Овсієнчиха тільки місця собі не знаходила, не раз попід вікнами пробіжить нагинці,— вони переселилися до костьолу, навпроти пошти, чоловікові як ветеринару колгосп нову хату дав. "Вьі по блату купили, а теперь меня обсуждают",— не знала вже, як допекти. То хто ж тобі винен? Город лопухами заріс — не пролізти. Коли дивлюся — й погріб є: у війну там, кажуть, якийсь чемергес гнали.

А що довго нам за цю хату згадували, то так. Ветеринар жив у другій половині з жінкою — чи це я вже казала? — дають йому коло пошти; це он тепер понабудовували квартир,— чув, ти в селі давно не був та й не знаєш; а ветеринар-ша ще бігала, заглядала у вікна: "Бач, цим дали заплатити, а ми жили як у казенній*.

Як це Баранівський каже вселяйтеся; а ще ж не заплачено. Батько тоді: "їдь в Яроповичі, хай дають гроші". Наших там трохи було. Приїхала, а вітчим з двору — до лісника за дерево домовлятися на хату для нас. Давайте ці гроші, якраз три тисячі на старі. Розі одвернули за те, що одну кімнатину впорядкувала; насилу воно все вговталося.

А ти кажеш, час минає швидко, й справді ж Стою раз на кухні проти цього вже осілого трохи вікна й буцімто показую всенькому світові ці дрібненько пошамрані папірці, й нема віри, що замість них допіру лежали в руці моєю працею зароблені гроші. Але як вони всі аж не можуть, щоб не розказати за цього батька; ну пащо мені така мука! Де він там у Вертики-ївці по хлівах живе й нема відома, що їсть. То ти ж самий собі таку долю вибрав, а я де тих сил наберуся. Вже були б з цією вєртикиївською жінкою розійшлись у хвіртці; ні ж, скільки вам та скільки. А мені це як починається за гроші, ґвалт би кричала — так не люблю торгуватися. Скільки дадуть: хіба я коли ціни встановлювала, як інші? Що гарно пошила, то я проти цього не заперечу сама, а от ціну не складу своїй праці,— вже вибачайте. Десь ця сила візьметься на двоє слів, та й назначу, аби одчіпного,— стільки, не буде багато? Бачу, що й тій людині гора з пліч, й з такою втіхою до неї, що як матиму час, то й ще пошию.