Життя Тараса Шевченка

Передмова

М. Глобенко

Книга професора Павла Зайцева "Життя Тараса Шевченка", що виходить у світ заходами Наукового Товариства ім. Шевченка в США і Європі, є плодом багаторічної праці. Професор своїми розвідками здобув собі ім’я видатного шевченкознавця ще перед першою світовою війною. Безперервно продовжуючи свої дослідження, він, зокрема, в 1930-их роках провів велику роботу над "Повним виданням творів Тараса Шевченка" Українського Наукового Інституту в Варшаві як редактор цієї надзвичайно цінної збірки і як автор ряду статей, коментарів до текстів і численних біографічних та бібліографічних приміток.

Складена проф. Павлом Зайцевим велика біографія – "Життя Тараса Шевченка" була запланована як перший том цієї серії. Скінчили її друкувати у Львові 1939 року, саме тоді, коли Галичину зайняли большевики, що відразу сконфіскували видрукувані аркуші. Книгою проф. П. Зайцева користувалися совєтські дослідники, але світу вона там, звичайно, не побачила. На Заході опинилося лише кілька примірників у незброшурованих аркушах. Під час війни видати книжку не було змоги з огляду на німецьку цензуру. Після війни готувалося видання в Баварії, але план не був реалізований, бо валютна реформа 1948 року раптово дуже ускладнила стан українських видавництв. Готуючи книгу до цього видання, автор мав змогу наново переглянути свою розвідку, взявши до уваги також публікації останніх років.

У постійно несприятливих для шевченкознавчої праці обставинах українська наука не могла похвалитися багатьма ґрунтовно написаними розвідками про життя великого поета, хоч біографічних нарисів не бракувало. Найвизначніша дотепер книга Олександра Кониського "Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя", видана 1898– 1901 рр. Науковим Товариством ім. Шевченка у Львові, подавала підсумки відомому на той час біографічному матеріалові. Але багато питань вивчення життя і творчості Шевченка тоді тільки намічалося. Чимало важливих матеріалів стали приступними лише після 1917 року, коли революція відкрила доступ до архівів царської імперії.

Широка шевченкознавча праця в 20-их роках по обидва боки Збруча давала матеріали для вивчення ряду фактів, які раніше не були відомі або лишалися спірними. Багатшали відомості про духовний світ поетів, про його літературні, мистецькі уподобання, про його оточення. Послідовне, крок по кроці, дослідження біографії Шевченка в найтіснішому зв’язку з його творами в праці проф. Павла Зайцева розкриває далеко цікавіший, повноцінніший образ поета, ніж той, що до нього звикли раніше. Без перебільшення маємо підставу твердити, що ця книга, втілюючи багатство всього дотеперішнього вільного дослідження біографії Тараса Шевченка, становить явище великої ваги не лише в українському літературознавстві, а й в історії української культури взагалі.

Особливо важлива поява цієї книги в добу, коли підсовєтські автори під тиском влади ось уже понад двадцять років брутально спотворюють образ великого поета, замовчують і фальшують факти, намагаються кривотлумаченнями цілком обминути значення Шевченка – національного пророка, під впливом ідей якого розвивалася і досі ведеться боротьба за незалежність України, силкуються в своєму фальшивому освітленні подати постать поета самотньою, позбавленою зв’язків із українським громадянством, щоб представити його друзями і, головне, "вчителями" випадкових часом знайомих, а то й ворожих до нього людей з-поміж північних сусідів.

Написана з пієтетом патріота і глибокою любов’ю до поета, дослідженню життя і творів якого проф. присвятив усю свою довгорічну діяльність ученого, ця книга дає зразок справді вільного, неупередженого, об’єктивного вивчення. І саме тому постать поета-пророка України виступає в ній в усій своїй величі й багатстві. Та щаслива обставина, що найвизначніший сучасний шевченкознавець поєднує наукову вимогливість, сувору обґрунтованість аргументації з майстерною, легкою формою викладу, ще більше допоможе його книзі здобути серед українського громадянства місце, на яке вона з цілковитим правом заслуговує.

1814 – 1829 рр. Кріпак

Дитинство Тараса

На степових рубежах просторої землі київської, – на півдні княжої Звенигородщини – поміж високими розлогими горбами, серед порослих зеленими гаями ярів, ховаючи в пишних садках свої білі хатки, широко розкинулося велике й мальовниче село Кирилівка [Так вимовляв і писав слово сам Шевченко, так вимовляла його й місцева людність. Офіційна назва – Кирилівка]. Не знати, коли саме повстала ця передстепова оселя, але вже в 1741 році насельцями 130 кирилівських обійсть були лише самі посполиті – піддані хорунжини княгині Яблоновської, жінки пізнішого великого коронного гетьмана. Потім володів Кирилівкою інший коронний гетьман – гр. Ксаверій Браницький, а в самому кінці XVIII століття перейшла вона на власність російського магната Василя Енґельгардта. Одержавши кілька сіл у тій околиці у спадок по смерті свого рідного дядька – вельможі й всесильного фаворита цариці Катерини II – "найсвітлішого князя Таврії" Григорія Потьомкіна, Енґельгардт, заокруглюючи свої нові маєтності, купив укупі з іншими сусідніми селами також і Кирилівку.

Потомок ліфляндських баронів, російської армії "генерал-аншеф и разных орденов кавалер", а потім "действительный тайный советник" і сенатор, пан Василь Енґельгардт у 1820-их–30-их рр. лише на одній Звенигородщині володів цілим містечком і 12 селами з 8.5 тисячами кріпаків-українців, але простора площа цих його маєтків тільки невеличким клином увіходила в величезну територію, що була власністю його рідної сестри – Олександри графині Браницької. Територія т. зв. Браниччини займала значні частини Білоцерківщини, Канівщини, Уманщини, Чигиринщини й обіймала 300 000 десятин. Більшість цих земельних просторів графиня Олександра дістала або у спадок, або як посаг од свого "найсвітлішого" дядька, як його рідна небога й найулюбленіша коханка, коли Потьомкін, за згодою цариці Катерини II, видав її заміж за польського коронного гетьмана – підстаркуватого графа Ксаверія Браницького, одного з творців Тарговицької конфедерації. Брат її, сенатор Василь Енґельгардт, покинувши службу, оселився у 20-их рр. XIX ст. в містечку Вільшаній – адміністраційному центрі свого "невеличкого" звенигородського маєтку: доживаючи тут свого віку, він мав змогу ліпше керувати господарством своїх катеринославських та херсонських латифундій – загарбаних колись Потьомкіним запорозьких земель, бо звідси було до них найближче: інші маєтки Енґельгардта були в Ярославській, Смоленській та Чернігівській губерніях [У всіх своїх маєтках він мав приблизно 160 000 десятин із 50 000 "душ обоего пола"]. Від резиденції ліфляндського володаря українських кріпацьких "душ" до його Кирилівки було всього 6 верст.

25 лютого ст. ст. (10 березня н. ст.) 1814 року в одного з Енґельгардтових кріпаків, Грицька Грушівського-Шевченка, і дружини його Катерини народився син Тарас, майбутній великий поет України. Народився він у сусідньому селі Моринцях, звідки походила його мати, теж Енґельгардтова кріпачка, але в 1816 році Грицько Шевченко повернувся з родиною до своєї рідної Кирилівки, де жив і його батько, а Тарасів дід – Іван. У цій Кирилівці й проминуло все дитинство нашого поета, і з нею були зв’язані всі перші його життєві враження.

Убога й тісна була хата Шевченків, убоге й тісне було і життя цієї родини, як зрештою й переважної більшості їх односельців та й взагалі мало не всіх Енґельгардтових підданих. Уже в 1795 році значна частина кирилівчан складалася з безземельних "наймитів", "ремісників", "підсусідків" та "чорноробів", і що далі, то швидше відбувався серед них цей процес зубожіння. Як по всій Україні, так особливо в цій густо заселеній околиці невпинно зростало число "піших" кріпаків, тобто таких, що не мали ні волів, ні коней і оберталися на безплатних робітників, працюючи на панських ланах, ґуральнях, кузнях та млинах лише за самі харчі. Увесь "рід" Тарасової матері – моринецькі Бойки [Бойки – карпато-українське плем’я, що так само, як гуцули та лемки, зберегло багато окремих племінних прикмет. Маючи нахил до торгівлі, бойки покидали свою батьківщину та осідали на різних українських землях. Останніми часами дослідники історії Бойківщини ствердили поширення таких прізвищ, як Бойко, Бойчук, Бойченко, майже по всій Україні. Прізвище матері Шевченка вказує на те, що у нього була примішка крови карпатських верховинців] – складався з самих піших "халупників" та "найманців". Коли батько Тарасів не потрапив іще до цієї найубогішої верстви невільників, то завдячував це своєму розумові, великій працьовитості та життєвій спритності: був письменний і, як кажуть селяни, "з бувальців". Навчившись стельмашества, підробляв на життя цим ремеслом, а в відповідні пори року ще й фурманував або й чумакував, возячи різний крам то до Києва, то до степового Єлисавету, а то й до самого моря – до далекого "Одесу". Тільки невпинною тяжкою працею Грицько й Катерина Шевченки могли сяк-так утримати себе й дітей, що їх у 1818 році мали вони вже шестеро. Тарас прийшов на світ третій із черги: перед ним – брат Микита й сестра Катерина, по ньому – Йосип, Ярина й сліпенька Марія. Коли пізніше, згадуючи життя своєї родини, поет писав:

…неволя,

Робота тяжкая… Ніколи

І помолитись не дадуть,

то нічого не перебільшував: у світлі документальних історичних даних тодішнє життя кирилівських селян встає в нашій уяві, як справжнє пекло, яким воно уявлялося й Шевченкові:

Мені аж страшно, як згадаю

Оту хатину край села.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Мене там мати повила

І, повиваючи, співала,

Свою нудьгу переливала

В свою дитину; в тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло…

Спадкового користування орною землею кирилівчани не знали: управа маєтку визначала її кожному кріпакові тільки під посіви, виділеного для своїх потреб лісу вони теж не мали: за кожну деревину, за кожний віз хмизу треба було панові відробити. За формально-правними приписами кожний кріпак мав відбути три дні панщини на тиждень, фактично ж ця норма давно перестала існувати: заступили, її норми виконаної праці – зв’язаних снопів, звезених возів, мір змолоченого зерна тощо, а норми ті були перебільшені, понад фактичну денну робочу спроможність селянина облічувані.