Жовтогаряче сонце в чорному квадраті (збірка)

ЩАСЛИВИЙ

Світлані КОСТИК

1

Я лежав на ліжку. Простирадло хрустіло від кожного мого руху. Боліла права нога. Я дивився в стелю, ніби намагався запам'ятати кожну тріщинку. Це була гра з самим собою. Таким чином я хотів забути про біль.

І раптом я все згадав. Учора мені відрізали праву ногу. Лікар розвів руками і сказав: "Хлопче, краще відрізати ногу, ніж ти маєш померти". Він не розумів, що для двадцятилітнього юнака краще померти, ніж бути без ноги.

Але чому нога болить, якщо її нема? Я чув про вираз "фантомний біль", але аж тепер зрозумів, що це таке.

Мені хотілося горілки. Я, мабуть, видудлив би з горла цілу пляшку. Але в той же час я розумів, що ніхто мені випити не дасть.

Ось так маю тихесенько божеволіти сам-на-сам?

2

Прийшла медсестричка, гарненьке біляве дівчатко, трошки старше за мене. Я глянув на її голі коліна, і вона зашарілася.

Дівчатко витягнуло з-під ліжка посудину, в яку я налюрив мало не дві літри сечі, що гостро пахла. Мені стало незручно і, мабуть, тепер почервонів я.

— Щось тобі принести? – сумно запитала вона.

Я хотів з'язвити, щоби мені повернули відрізану ногу, але стримався. Медсестричка ж не винна, що зі мною таке трапилося. Взагалі ніхто не винен – ні продажні генерали, які кинули нас, мов гарматне м'ясо, у бійню, ні ті, хто поцілив мені в ногу, ні Порошенко, якого мені було нудно слухати, ні Путін, якого я готовий був задушити власними руками, ні сам Господь Бог. У всьому був винен тільки я і моя дурна голова, що полізла в це пекло.

3

Коли я думав про хлопців, які назавжди залишилися лежати у тій клятій лугандонській землі, біль вщухав. Але той фантомний біль відрізаної ноги не йшов у жодне порівняння з душевним болем. Я знав, що вже ніколи не побачу своїх хлопців ні на цьому, ні на тому світі. Вони вже точно в раю, бо святіших за них нікого не було. А мені – прямий шлях до пекла, бо я залишився живий.

Я й не зчувся, як на очі виступили сльози. Мені стало соромно. Я жалів себе, свою відрізану ногу, без якої не уявляв собі подальшого життя.

Про хлопців я вже не думав, і нога, якої не було, знову нагадала про себе.

Не вистачало ще, щоб медсестричка побачила мої сльози. Я рішуче стер їх з обличчя. Зробив це вчасно, бо вона якраз повернулась. Мала суворо глянула на мене, ніби чекала, що я її про щось попрошу. А мені потрібна була лише моя відрізана нога.

4

Нас у палаті четверо. Ми – герої. Одному, як і мені, відрізали ногу, але ліву. А пацан біля стінки залишився без двох рук і тупо дивиться у стелю, не кажучи й слова. Ми взагалі не розмовляємо між собою. Нас привезли сюди з різних місць, і до цього ми не були знайомі. Здається, ми наговорилися вже в попередньому житті.

Говорить лише Грицько, забинтований, здається, по самі вуха. Не знаю, як він може маніпулювати мобільним телефоном, та ще й губами, носом і язиком набирати потрібні номери. Він телефонує зранку до ночі всім знайомим дівчатам, яким зізнається в коханні.

Медсестричка сердита на нього, але усміхається. Грицько і її не полишає в спокої:

— Ти би розбинтувала мені одне місце, — каже він їй, — я ж там не поранений.

— Дурний, — червоніє мала і вибігає з палати.

5

Заходить лікар. Це високий дядько з сивими вусами на лисій голові. Він багато побачив у своєму житті безногих і безруких, так що по-філософськи ставиться до цього.

Спочатку він іде до хлопця, в якого нема двох рук, хоча найважчим вважається Грицько. Безрукому вже потрібна не медична, а психологічна допомога. Як до цього тупо він дивився в стелю, так само тупо тепер споглядає лікаря. Той тихо, мало не пошепки, щось йому говорить, але з погляду безрукого видно, що він мало що розуміє.

З Грицьком простіше і водночас складніше. Він розуміє, що йому ще довго тут доведеться лікуватись, а, головне, він не може обходитись без сторонньої допомоги. Навіть свого хлопчика зі штанців не витягне сам.

Нарешті черга доходить до нас, безногих, і лікар каже, аби я завтра починав трохи ходити на милицях.

6

Милиці стоять тут же, біля ліжка. І я не уявляю, як зможу піти без однієї ноги. В пам'яті зринають невиразні образи безногих, яких я бачив у своєму житті. Я думаю собі, що якщо вони змогли ходити без однієї чи навіть без двох ніг, то мені й сам Бог велів.

Мама, тато й молодша сестричка ще не знають, що я тут. Коли мене поранило, вщент розбило мобільний телефон. Напам'ять їхніх номерів я не знав. Вчора лікар обіцяв, що дізнається про це, але сьогодні змовчав. Значить, результатів ще не було.

Втім, один номер телефону я знаю напам'ять. Це Світланка, з якою ми ходили. Потім посварились, бо я побачив, як вона обіймалась з іншим хлопцем. Вона, мабуть, і не знає, що я побував на війні. Тим більше їй і не треба знати, що я, безногий, гнию в цій лікарні.

7

Вночі санітар міцно притискає мене до ліжка, бо я кричу уві сні й розмахую руками. Якби не він, я би вже впав. У нього дужі руки і сумний погляд згорьованого життям чоловіка. Мені здається, що я чимось нагадую йому його сина. Я відчуваю, що він жаліє мене. Але я йому про це ніколи не скажу і він не дасть відповідей на мої запитання.

Мені щось вколюють, і я засинаю знову. Коли прокидаюсь, за вікном уже співають пташки. Дебела тітка, яка нагадує мені покійну бабусю, розносить сніданок. Я не пам'ятаю, що мені снилось, але страшенно болить голова і хочеться в туалет. Я не соромлюсь і роблю свою справу в пластмасову пляшку з відрізаним верхом, а наша годувальниця намагається не дивитися в мій бік. Вона, мов маленьку дитинку, годує з ложки Грицька, а потім безрукого, сумирно витираючи їм роти рушником.

8

Моє ходіння на милицях виявилося й не таким важким, як я собі уявляв. Правда, мене хилитало з боку в бік, але лікар і медсестричка не давали впасти. Я намагався дивитися малій на груди, аби не бачити свого обрубка ноги, бо можна було збожеволіти. Здається, вона це розуміла і милостиво дозволяла мені вивчати її груди. Принаймні, я не бачив, аби вона копилила свої пухкенькі губки, як це робила зазвичай.

Я дуже швидко змучився. Якби не лікар і медсестричка, я, мабуть, не зміг би доповзти до свого ліжка. Лікар бідкається, що це він у всьому винен, бо не треба було відразу давати таке велике навантаження. А я з острахом думаю, що на цьому моє життя закінчується, бо якщо я не зможу сам ходити, то мені ніхто не зарадить.

Мала сумно витирає мені піт й уважно заглядає в очі.

9

Я навчився прокидатись за якусь мить до того, як починали співати пташки. Для мене це стало дивовижним відкриттям. Ніби всередині спрацьовував невидимий будильник, я розплющував очі – і починали співати пташки. Здавалося, без мене вони не сміли розпочинати свій ранковий концерт.

Медсестричка все більше упадала за мною. Це стало видно неозброєним оком. Якби я був з ногою, можливо, це тішило б моє самолюбство, а так я думав, що вона просто мене жаліє.

Її теж звали Світлана, як і мою дівчину, з якою я розлучився напередодні свого від'їзду на війну. Якось я забувся і назвав її Світлячок, як казав до своєї дівчини в минулому житті. Вона знітилась, зашарілась, але усміхнулась. Натомість я був злий сам на себе. Спогади про колишнє кохання брали гору наді мною, і жодна медсестричка не могла заволодіти моїм серцем.

10

Лікар виконав свою обіцянку. Не знаю, як йому це вдалося, але одного ранку він приніс номер мобільного телефону моєї мами. Я зателефонував, і перше, що сказав: "Мамо, я живий…".

Мабуть, ми двоє плакали з нею. Я не соромився своїх сліз. Потім Свєтка казала, що вона при цьому ревіла, як корова, і навіть у лікаря стояли сльози в очах. Я всього цього не помічав і не пам'ятав. Про що ми потім говорили з мамою, теж не знаю.

Після обіду Свєтка принесла мені мобілку. Це був доволі пошарпаний апарат, але ще дієздатний.

— Це мій старий телефон, — сказала вона. – Я ним уже не користуюсь. Купила тобі стартовий пакет. Не весь час ти ж будеш користуватися телефоном лікаря.

Я хотів їй подякувати, але в мене нічого не вийшло. Вона це зрозуміла по-своєму і хутко вийшла із палати. Я ледве стримався, аби не зателефонувати своєму довоєнному Світлячкові.

11

Вночі помер Грицько. Напередодні увечері я ще здивувався, що він не телефонував своїм дівчатам і не зізнавався їм у коханні. А вночі Грицько почав стогнати, потім захрипів. Поки я зрозумів, що це може означати, поки щосили кликав лікарів, поки ті прибігли, — було вже пізно.

Ще добру годину Грицько лежав з нами. В палаті увімкнули світло. Ми лежали мовчки, приголомшені цією смертю. Кожному з нас на війні вистачило побачити цих смертей на декілька життів уперед. Але завжди найстрашнішими є несподівані смерті. Коли знаєш, що людина помре, то якось і готуєшся до цього й ставишся по-філософськи.

Грицько був найбільшим оптимістом серед нас і вірив у своє швидке одужання. З'ясувалося, що якраз оптимісти і найшвидше помирають.

Санітари винесли Грицька із палати. Я не пам'ятаю, чи того ранку співали пташки.

12

Святе місце порожнім не буває. Ближче до обіду в палату привели новачка. Порівняно з нами, він був щасливчиком. Йому гранатою, мов бритвою, лише відрізало два пальці на лівій руці. Здається, він не розумів свого щастя, бо за весь час перебування в нашій палаті я не побачив жодного разу, аби на його обличчі сяяла усмішка.

Повертався до життя безрукий. Ми взнали, що його звати Богдан. Він із Львівщини. Каже, що до війни працював водієм. У нас час тепер поділений надвоє: до війни і після війни. Ще не знати, чи відведений нам час після війни буде довшим, ніж до війни.

Я нарешті телефоную Світлячку. Відчуваю, що вона зраділа моєму дзвінку. Мабуть, це на краще, що Світлячок навіть не здогадується, що я побував на війні. Звісно, про свою відрізану ногу я теж не кажу.

13

Цигарками мене завжди вгощає санітар Василь. Він кидає курити, а тому віддає мені цілі пачки, аби не спокушали його. Цей процес триває довго. Принаймні, поки мене не випишуть із лікарні, я забезпечений цигарками.

Я вже ходжу більш-менш нормально. Підстрибую, мов заєць, на своїх милицях. Поволі звик до відсутності правої ноги. Тепер я знаю, що людина звикає до всього. Не лише до смерті, а й до власного життя.

Василь каже, що краще би його син теж потрапив на війну. А то зв'язався з якоюсь бандою, п'є горілку, наркоманить.