Злочинці з паралельного світу

- Малик Галина -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Увага! Ви читаєте фрагмент тексту. Повний текст твору вилучено за запитом правовласників!

Розділ 1. Три прибульця

Надворі лив дощ.

Уже зовсім мокрий, безпритульний пес Рекс нарешті знайшов не закладене цеглою вікно підвалу. Він протиснувся у вузький отвір. У підвалі було темно. "Мабуть, бліх повно… — подумав Рекс і обтрусився. — Зате хоч тепло".

Очі звикли до темряви. Рекс почав шукати місце, де б можна було лягти і трохи поспати.

Уже другий день йому не щастило.

Вчора якийсь хлопчисько боляче поцілив йому каменем у голову. Від сирості нила скалічена нога. Її ще влітку переїхав якийсь "крутяк" на "Мерседесі". І з позавчора йому нічого не вдалося знайти на смітниках.

"Невже люди перестали їсти м’ясо?" — сумно думав Рекс, вмощуючись на якомусь дранті в кутку підвалу.

Рекс почав було дрімати, як раптом йому вчувся шерех. Пес різко підняв голову — на нього дивилися блискучі очі.

Шерсть на Рексовому загривку наїжачилася, і він загарчав.

Навпроти нього сиділи три пси — такі ж чорні, волохаті, великі, як і він сам. Різниця була лише в тому, що Рекс був брудний та худий, а вони — чистенькі та вгодовані.

— Здоров! — мовив середній пес.

Рекс пробурчав у відповідь щось нерозбірливе.

— Мене звати Пол, — продовжив незнайомець. І, кивнувши спочатку праворуч, а потім ліворуч, сказав: — А їх — Тер і Гейст. Ми — з паралельного світу.

— Ххр-р-р, — спробував прочистити горло Рекс і розгублено перепитав: — 3 я… якого світу?

— З па-ра-лель-но-го! — повторив Пол.

— Та він все одно не зрозуміє, — озвався Тер.

— Ми — це ти, тільки в іншому часі, в іншому місці й за інших обставин, — пояснив Гейст.

— Ну й що далі? — похмуро спитав Рекс, який все одно нічого не второпав.

Тер пошкрібся за вухом:

— Здається, мене вже вкусила блоха! Давайте швидше, бо потім цих бліх не здихаєшся!

— Так от, — швидко заговорив Пол, — ми вирішили втрутитися у ваше життя, щоб допомогти безпритульним.

— Розумієш, сил нема спостерігати, як ви тут мучитесь, — додав Гейст.

— Ой, у мене по череву точно блоха лазить! — верескнув Тер.

— Та помовч нарешті! — гавкнув на нього Пол. І знову звернувся до Рекса: — Ми вирішили дпробувати допомогти тобі та іншим безпритульним, бо далі так тривати не може.

— Але чому ви вирішили почати саме з мене? — буркнув Рекс.

— Бо ти ж — Рекс, що означає "цар", з кого ж нам було починати?

— А чому я взагалі повинен вам вірити? — раптом засумнівався Рекс. — Якщо ви такі розумні, краще зробіть так, щоб тут з’явилася не зовсім обгризена бараняча кістка!

— Братця, кінчай розмову, у мене від бліх уже вся шерсть ворушиться! — заскавучав Тер.

— От нав’язався на нашу голову! — сердито гавкнув Гейст. — Тут серйозна справа, а він зі своєю красою носиться! Замовкни, бо у нас вже немає часу!

Пол глянув на годинник з великими червоними цифрами, що світився на його задній нозі. На циферблаті враз замигтіла зелена цяточка.

— Ну от, добалакалися, наш час скінчився, — сердито мовив Пол і знову звернувся до Рекса: — Слухай уважно. Ти повинен негайно зустріти одного хлопця — звати його Хроня. Зараз він їде в електричці. Вона прибуде на вокзал о дванадцятій годині ночі. Хроня теж безпритульний. А далі що робити…

Раптом постаті усіх трьох псів почали прозорішати і розвіялись, наче туман, у півмороці підвалу.

Розділ 2. Зустріч

Рекс добрався до вокзалу і сховався під старим вагоном, що стояв у тупику.

"Хроня, Хроня… — бідкався він. — Як я його знайду? А якщо й знайду, то що далі? Я ж по-людському розмовляти не вмію! Хлопець… Знаю я цих хлопців. Як тільки побачать собаку — камінь у руку і давай знущатися… А може, це мені все з голоду приверзлося?"

Здалеку почав наростати стукіт коліс. Рекс визирнув з-під вагона. Ревматичний вокзальний годинник показував за дві хвилини дванадцяту.

Захеканий старий електровоз прогуркотів повз Рекса й зупинився. З вагонів електрички почали виходити люди.

Ось вже й останній пасажир підтюпцем вибіг з вокзалу. Ре^сс чекав. Невдовзі почулися легкі обережні кроки. Пес насторожився.

Пролунав легкий свист. Він обережно висунув голову з-за колеса й побачив перед собою якусь купу лахміття. З неї стирчала скуйовджена голова. Двоє блакитних очей дивилися просто на Рекса.

— Ти Рекс, чи що? — спитала купа лахміття. — Вилазь, тільки не кусайся!

— Чого б це я кусався? — несподівано сам для себе людським голосом проговорив Рекс і, вражений, затнувся. — Я-а-ак це я?.. — забелькотів він.

— Точно, Рекс, — сказав хлопець, бо це був хлопець, а не купа лахміття. — Давай, давай, це я, Хроня! Пішли, я знаю одне місце, бо знову на дощ збирається!

Рекс, ще не прийшовши до тями, покірно поплентався за хлопцем.

Вони пройшли дворами, спустилися брудними сходами й опинилися в старому покинутому будинку.

Серед підвалу, на перевернутому ящику з-під горілки "Кайзер", у щербатій філіжанці стояла свічка. Хроня чиркнув сірником і запалив її. Рекс почав озиратися.

По кутках накидане дрантя, картонні коробки, уламки дерев’яних ящиків.

Хроня кинув щось на підлогу. Рекс побачив, що це була стара вовняна ковдра, у яку Хроня загортався. Сам хлопець був невисокий, худий і дуже брудний.

— Ти що, живеш тут? — несподівано для себе спитав Рекс. І завмер, бо ще ніяк не міг звикнути, що вміє розмовляти, наче людина.

— Та ні, — сказав Хроня, скидаючи мокрі черевики. — Іноді ночую, коли приїжджаю в це місто. А підвал ще взимку знайшов, як тільки втік з інтернату. Тут спокійно, ніхто сюди не ходить, так що не бійся.

— А я й не боюсь, — буркнув Рекс і ліг на підлогу.

Зненацька купа картону в кутку заворушилася. Рекс схопився на ноги й загарчав. З-під картонної коробки поволеньки вийшов здоровенний сірий котище з лисою від лишаю головою. На ній подекуди стирчали шерстинки так, що здавалося, ніби його невміло постригли. Кіт потягнувся й сказав:

— Не пісяйте кип’ятком, чуваки! Я свій. А дражнять мене Ратою.

"Ну й дива! — не міг отямитися Рекс. — І цей шпарить полюдському!"

Він знову було простягнувся на сухій підлозі, але тут зі сходів донеслося ляпання крил. До кімнати залетів великий барвистий папуга. Від різкого помаху його крил свічка згасла.

У темноті почулося котове сичання, потім шум боротьби і вигуки: "Дур-р-рень!", "А, то ти так!", "Шантр-р-рапа!"

Коли Хроня знову запалив свічку, Рата саме випльовував перо, а папуга сидів на водогінній трубі майже під стелею і дзьобом поправляв скуйовджене пір’я.

— Ну й пр-р-рийомчик! — сердито сказав папуга. — Шантр-р-рапа! Я з пор-р-рядної р-р-родини! Я не дозволю! Хто тут Р-р-рекс?

— И-й-й-я, — озвався Рекс, що знову схопився на ноги, як тільки до кімнати залетів новий гість.

— Запр-р-росити — запр-р-росили, а чому за пор-р-рядком не стежите?! — закричав папуга. — Може, я ще не зовсім безпритульний! Може, мене ще знайдуть! Може, він уже шкодує!

— Хто шкодує? — спитав Хроня.

— Хто-хто… Хазяїн! — далі кричав папуга. — Я ж не навмисне йому в тарілку какнув! Ну так у мене вийшло! А він! Одразу з балкона викидати! О! Він ще буде каятись! Шантр-р-р-апа! А тут ще цей, бритоголовий, кидається! — і папуга заходився знову вкладати пір’я.

— Попереджати треба, — нарешті виплюнув пір’їну кіт. — Я думав, чувак, що ти голуб. А нащот хазяїна — забудь! Якщо вони викидають — то це вже назавжди, — і Рата сердито сплюнув на підлогу.

Розділ 3. Знайомство

Після Ратиних слів папуга замовк і сердито наїжачився.

— Ось я, — продовжив кіт, — як мене лишай постриг і хазяйка вигнала, гадаєш, скільки разів я повертався? Вісім! І що, гадаєш, так і розігналася вона мене назад брати? Мітлою мене з двору виганяла! Навіть їсти й разу не дала, хоча б хліба шматочок! Ну, я їй це ще згадаю! А тебе хто викинув? — повернувся він до Хроні.

— А мене так давно викинули, що я навіть не знаю, хто, — сказав Хроня. — Я давним-давно в інтернаті живу. Тільки хреново там, тому я сам утік. Вони мене шукали-шукали, а потім плюнули.

— Бач! Бач! — стрепенувся папуга. — Щасливий, тебе шукали! Мене, може, теж шукають!

— Так вони ж не тому шукали, щоб мені краще було, а щоб на них начальство не капало, — пояснив Хроня. — А їм самим начхати, чи живий я, чи ні…

— А моїй хазяйці не байдуже, бо я хор-р-роший, хор-р-роший, кр-р-расивий! — знову закричав папуга.

— Слухай, ти, чувак, заткни пельку, бо дістанеш фейсом об тейбл! — засичав Рата. — Кр-р-расивий! — перекривив він папугу. — Дивитись треба, куди какаєш! Поналітали тут, приблуди!

— Сам ти пр-р-риблуда! Сам пр-р-риблуда! — закричав ображений папуга.

— Це я приблуда? — засичав кіт. — Та я, якщо хочеш знати, автохтон, я тут з діда-прадіда!

— Авто… хто? — спитав Хроня.

Чувак, пресу треба читати! — презирливо сплюнув Рата. — Це я нещодавно газету таку на смітнику знайшов — "Котяча Брись" називається. І там написано, що всі, хто ще з діда-прадіда на одному місці живуть, називаються автохтони. І їм на цьому місці належить все — і калюжі, і смітники, і підвали, і взагалі вся земля! А ті, хто чужі — хай сидять тихо! Ось тебе як звуть? — спитав він папугу.

— Фер-р-рі мене звуть, Фер-р-рі! — гордо закинув папуга голову.

— Ти диви, чувак, ще й під свого косиш! — роздратовано сказав Рата. — Який ти Фері, якщо ти сюди аж з Африки приканав?! І повинен тихо сидіти!

— Ну, все! — спинив їх Рекс. — Ще нам тут не вистачало людських розборок. Краще давайте вирішувати, що далі робити. Для чого і хто нас сюди зібрав? І як це ми всі заговорили, наче люди?

— Я замовкну, замовкну, — не вгамовувався папуга Фері, — хай і цей бр-р-ритоголовий замовкне! Мене сюди запр-р-росили! Сказали: "Йди туди, там буде Р-р-рекс". От я й пр-р-рилетів, а тут ця шантр-р-рапа… — не встиг він договорити, як Рата підстрибнув і висмикнув у нього з хвоста ще одну пір’їну. Котові очі зловісно світилися.

— Ох ти, дурнуватий пучок пір’я, — сказав кіт, вдаючи, ніби й не збирався добиратися до папуги, — це ж були три пси. Я ще одразу подумав, що мені хана буде — такі здоровенні. А вони нічого. Кажуть, шкода нас. Кажуть, щось робити треба. А що? Хіба ти примусиш мою стару відьму мене назад забрати? Та нізащо! Вона краще пушку купить і відстрілюватись буде!

— Ну що ж, — сказав Хроня. — Давайте лягати спати, бо ось і свічка догорає. А взавтра щось придумаємо.

Розділ 4.

На превеликий жаль
Відображення повного тексту твору обмежено правовласником. Електронну копію тексту тепер можливо тільки придбати. Книгу можно придбати у книгарні "Абзац" за адресою: 01030, м. Київ, вул. Стрілецька, 28 (вхід з двору) ст. м. "Золоті ворота", тел. (044) 581-15-68