Знак кіммерійця

Рано-вранці баба Явдоха винесла з-під повітки п'ять нових глеків і поклала на дошці, аби сушилися. На вологих боках глеків лишилася ворожба бабиних долонь; вона, ворожба, була схожа на мереживо капустяних листків, що відбивалися на хлібах, які колись випікала моя мама.

Баба Явдоха постояла перед хатою, по пташиному поглипуючи то на сонце, що викочувалось на сині плеса кримського неба, то на глеки, котрі жовтіли червневими динями. Подумавши, притрусила глеки лопухами.

Потім пішла до хвіртки.

Стежка кривульками збігала вниз мимо мовчазної дробарки, мимо голубої ятки, в якій торгували морозивом, виноградним соком і горілкою на розлив, мимо череди курортників, що, обгалунені сонцем, розімліло лежали на пляжах, вистелених рінню.

Баба Явдоха йшла до моря...

Звідси, з горба, де на околиці Коктебеля причаїлася у садку її приземкувата хатина, мені було видно, як баба Явдоха нипала крайкою прибою на границі моря і суші; згорблена, вона здалеку нагадувала велику сіру чаплю, що на розсипах ріні видзьобувала усяку морську живність. Але я знав: бабу не обходять ані виплеснуті на берег краби, ані веселкові камінчики, що їх залюбки збирають на коктебельських пляжах літники; вона повнила свій кошик бозна-звідки принесеними хвилею кореневищами і трісками. Цього скарбу на її подвір'ї поназбирано цілі купи: він сушився на даху повітки і на осонні коло хати, й навіть на кам'яній огорожі, що фортечним муром обступала зусебіч бабині статки.

Вчора, помітивши біля повітки чималу гірку кам'яного вугілля, я докоряв старій, що не мусить мозолитися з морськими трісками, бо палити й так має чим.

— Ет, що ти розумієш,— фиркнула стара.— Тріски потрібні мені для випалювання глеків. Морські дрова, голубе, дарують глекам дзвінкий голос і пошум хвиль.— І ніби для підтвердження того, що сказала, баба підхопила свій глек й притулила горловиною до мого вуха.

— Правда, співає? — спитала, і при цьому очі її не по-старечому весело поблискували.

— Шумить, як у мушлі,— відповів я.

— Тож-то і є... Глина, голубе, без вогню мертва. А вогонь є лісовий, степовий і морський, і кожен з них має свій голос. Я люблю морський вогонь,— і з ддброго дива тицьнула мені в руки глек.— Візьми-но пам'ятку від старої. Такого у цілому світі не розшукаєш. Не роблять тепер...

Справді, подібних глеків не здибаєш ані у фірмових магазинах столиць, ані навіть в Опішні, ані на Косівській торговиці. Майже на палець грубі, важкі і незграбні, вони формою нагадували старожитні піфоси, тільки, певна річ, дрібніші. Баба, перейнявши науку в давно вимерлих гончарів, не цяцькувала свої витвори візерунками і не обливала їх боки поливою. Єдиними прикрасами глеків були зморшки її долонь та закоптілі язики полуменю. Тим-то вони, мабуть, і приковували до себе очі. Від них віяло незбагненною далечінню і сивою старовиною.

Вперше я їх побачив учора вранці у двох коктебельських хлопчаків,— вони розхвалювали свій товар між пасажирами на автобусній станції. Але поки я розплачувався з таксистом, поки виймав з багажника валізи, хлопчаки встигли розпродатися. Вони сиділи в посіченому сонячними променями затінку акації і діловито розгладжували на камені пом'яті карбованці. Правду кажучи, я пошкодував, що жодний з піфосів мені не дістався, а тому підступив до малих крамарів і поцікавився, хто у Коктебелі гончарує. Хлопці зміряли мене з ніг до голови, обмацали поглядом мої валізи, покрівець з вудлищами, доньку мою Оксану, що вертілася як дзига, розшукуючи навколо вимріяні кримські пальми й кипариси. Аж потім один з них, капловухий і, видно, трохи старший від колеги, сказав:

— Того, що горшки ліпить, уже нема. Але ми за тиждень могли б вам настачити скільки треба. Скажіть лишень, де будете літувати?

Літувати? Він сказав "літувати"?

Я усього міг сподіватися на цій просоленій морем землі: міг побачити позеленілі від старості мусульманські мечеті і порослі споришем тісні дворики медресе; міг наслухатися правічних переказів або надибати на старій Судацькій дорозі піДкову запорозького скакуна, бо Крим — це дивовижна і до кінця прочитана книга. Та мені й не снилося почути отут слово "літувати", яке в Карпатах пахне димом полонинських ватр, цвітом зірваного на Йвана купала зілля і парою щойно звареної кулеші. Тому нічого дивного не було, що я мало не кинувся обнімати краянів.

— Мой, неборєта,— сказав їм,— та ви, чую, гуцулами будете? Капловухий продавець піфосів заперечливо крутив головою.

— Але де,— мовив статечно, а в кутиках губ, потрісканих від сонця і морської води, гвіздочками пробивалася усмішка.— Ми, абисте знали, пірати із Сердалікової затоки. А гуцулами називали наших родичів.

— Ов, а то чому — називали?

— Бо давно переселилися з Гуцулії, — і хлопець показав рукою на захід.— Тепер люди забули, звідки ми... Усі покримчилися.

Потім я довідався від Оксанки, яку, до речі, "пірати" із Сердалікової затоки нарекли невідь за що Золотою Тріскою і зачислили матросом на свою галеру, що капловухого кличуть Чорним Іванком, а меншенького, в котрого очі із зеленкуватими крапелинками,— Чорним Петром. Щоправда, чорними вони були тільки в своїй уяві, бо їхні обличчя, стрижені голови, голі спини й ноги — печені і перепечені спекою — швидше були попелясті. Зрештою, не в кольорі суть. Нічого золотого нема і в моїй донечці, одначе вона стала Золотою Тріскою. Тут давалося взнаки Чорне море, тут виколисувалися Грінові романтики і десь тут перечікували бурі генуезькі пірати.

Я признався покримченим краянам, що поки що не знаю, де буду з родиною літувати. Треба напитувати якесь помешкання.

— А до баби Явдохи підете? — відразу нараяли мені хлопці.— Вона, правда, мешкає під самим Кара-Дагом, зате там будете мати досхочу сонця, вітру й тиші.

Вибирати ми не могли, бо Коктебель у липні схожий на ярмарок. Мої нові знайомі в миг ока повантажили валізи на двоколісну тачку і рушили спершу сошею, а далі запорошеною вуличкою вгору.

Я тоді ще не знав, що натраплю на знак кіммерійця...

Знак кіммерійця висів на стіні у бабиній кухні між іконою Юрія Змієборця і великою фотографією молодого будьоннівця; фотографія, дарма що під склом, взялася по краях жовтими плямами, а Юрій Змієборець почорнів і полущився, тільки його спис золотився виразно. Біля будьоннівця святий муляв око, проте баба Явдоха шанувала їх однаково: рами обидвох знизу закосичила безсмертниками, а вгорі — вишитими рушниками. Косиці на рушниках лише вгадувалися, і коли б баба відчинила навстіж віконниці, то вони, може, на сонці й зовсім би поблякли; однак від рушників сіялася біла ясність, тим-то бабина кухня, невеличка, з одним віконцем, дебелою піччю та вузенькою постіллю, була привітна і якась урочиста.

Баба Явдоха стояла на порозі, прочинивши двері до хоромини, й, мабуть, ждала, щоб ми оглянули помешкання, а я не міг відвести очей від позеленілого ланцюга, на якому висіло чорне денце керамічної посудини. На ньому я запримітив силует риби, виведений, певно, ще на вологій глині. Я бачив, що суміжна кімната обставлена по-теперішньому: стояв тут круглий стіл, канапа із зеленим оббиттям, замість ікон на стінах металевими рамцями поблискували кольорові ритовини. У цій кімнаті, прибраній для приблуд-літників царював інший світ, новий, а в кухні — світ бабин, давній, і баба Явдоха чипіла на порозі, очікуюче опершись об одвірок, мовби на межі двох епох. Врешті я таки спитав господиню, що це за чорний черепок висить на ланцюгу між образом святого Юрія та фотографією будьоннівця.

— А хто його відає,— відповіла вона байдуже.— Висить та й усе...

Бабина бесіда ткалася співуче й протяжно — так говорять степовики на півдні України. Колись я здибав у рибальських хижках і в мазанках таврійських вівчарів такі ж поплямлені часом фотографії молодих будьоннівців і такі ж вицвілі рушнички.

— Якась оберега чи що? — допитувався я у баби.

Без її дозволу зняв з цвяшка ланцюг, поклав черепок, на долоню. Був він тягаристий, як шматок заліза, і, з усього видно, дуже давній. Гончареві старожитньому гончарний круг ще й не марився, бо денце він виліпив руками, подекуди лишилися заглибини від його пальців. Знак виведено невміло, якось по-дитячому. Проте давній майстер не полінувався дати рибі зябра і поплавці, схожі на крила, і навіть не забув уставити їй око; воно, кругле, зорило на мене загадково й скептично, гейби говорило, що див набачилося на довгому віку чимало.

— Може, й оберега,— легко пристала на моє баба Явдоха.— Я дістала її у спадок від баби своєї Мокрини, царство їй небесне. Дала мені небіжка перед смертю і мовила: візьми-но на щастя. А їй цю річ заповіла її баба. Ото й виходить, голубе, що крилата риба пливе в нашому роді з правіків... з глибокої ночі. Але щастям не наділяє,— сумовито посміхнулася.

Мене обдало жаром.

— Як це... з ночі? — перепитав, пригадуючи десь-колись вичитане, що якраз ніччю, мороком історики називають ті правічні часи, коли на півдні України і в Криму жив народ, відомий науці під іменем кіммерійці.

— А так,— не вміла пояснити баба Явдоха.— Дуже стара ця оберега... відколи наш рід — відтоді й вона. Так переповідала баба Мокрина, а їй — прародителька. І так з самого початку.

Це скидалося на казку, звабливу, сміливу, але таки казку. Бо коли був той початок? Хто скаже?

— Один бог знає, голубе. Уже тисячі років минуло з того часу, коли наш прадід уподобав оцю місцину,— торочила впевнено баба Явдоха, мовби тримала в скрині свій писаний родовід.

— Хочеш вір, хочеш не вір.

Я не повірив, та й ніхто на моєму місці не сприйняв би наповажно бабині оповіді. Зопалу почав було стару переконувати, що діди її, певно, переселилися до Криму з південних українських степів, або принаймні сюди міг забрести якийсь татарський бранець. Аби впевнити її остаточно, я став покликатися на... її мову, ікону, рушники.

— Говори, говори,— мовила замислено баба Явдоха.— Не хочеш вірити або коли не вмієш вірити, то й не треба. Як по правді сказати, то й сама я не дуже вірю. А так, не хочу... проганяю цю віру пріч од себе, розвіюю її, а вона живе в мені, як хробак у яблуці. Бо есе це: бесіда моя... рушники... ікони...— нанесене, молоденьке, або прийшло до нас із степів... або приплило морем... А ми були ще до цього.