Ангел дивовижного

- Едгар Аллан По -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

АНГЕЛ ДИВОВИЖНОГО

Фантастичний етюд

© Український переклад. В. В. Вишневий, 1992.

Так ситно, як того вогкого та гнилого листопадового дня, я ще не обідав: досить сказати, що навіть нелегкотравні trufle (1) зайняли на моєму столі не найчільніше місце. Після трапези я сидів сам-один у їдальні, задерши ноги на коминкові ґратки й зіпершись ліктем на столик, якого підтягнув ближче до вогню,— на ньому стояв такий-сякий десерт, що ряснів, проте, пляшками різних вин, коньяків та лікерів. Зранку я* прочитав цілу купу книжок: "Леоніда" Гловера, "Епігоніаду" Уїлкі, "Пілігримство" Ламартіна, "Колумбіаду" Берлоу, "Сіцілію" Такермана та "Дивовижі" Грісуолда,— і через те, мушу признатися, трохи очманів. Я спробував привести себе до тями, ковтнувши лафіту: раз, і ще раз, і ще... А коли не помогло й це, з відчаю схопився читати газету, що випадково трапила під руку. Спершу ретельно проглянув шпальту "Будинки в найми", тоді шпальту "Загубився собака", а потім дві колонки про "збіглих" — дружин та кравчиків-шевчиків. І, нарешті, з великим запалом накинувся на передову статтю, але, прочитавши її від початку й до кінця і не зрозумівши ані словечка, подумав, що її, либонь, написано по-китайськи, а тому перечитав від кінця до початку — з тим самим успіхом. Я вже ладен був з огидою відкинути

"Чотири ті сторінки, труд легкий,

Якого годі ганити поетам",

коли увагу мою раптом привернула маленька замітка, в якій писалося:

"Шляхи, що ведуть людину до смерті, так само дивні, як і незліченні. В одній лондонській газеті повідомляється про випадок смерті з воістину дивовижної причини. Якийсь чоловік забавлявся грою у "видування дротиків", яка полягає в тому, що довгу голку, закутану в ганчірочку, вставляють до бляшаної рурки і видмухують, цілячись у круглу мішень. Ненароком він вставив голку не з того кінця рурки й, замірившись дмухнути якнайдужче, з силою втягнув у себе повітря. Голка потрапила до горла, далі проникла в легені, й за кілька днів його не стало".

(1) Трюфелі (фр.).

Уздрівши таке, я, сам не знаю чому, страшенно розлютився.

— Та це ж мерзенна брехня! — вигукнув я,— недотепний розиграш... жалюгідна мазанина якогось недолугого писаки... що набив руку на небилицях у тому "царстві кокні"! Ці газетні спритники, знаючи крайню легковірність нашої доби, навчилися вигадувати різні химери, або, по-їх-ньому, дивовижні пригоди; але для мислячої людини (як-от для мене,— додав я в дужках, мимоволі почесавши собі носа), для здорового розважливого розуму, який є у мене, відразу цілком очевидно, що найдивовижніша подія останнього часу — це якраз незвичайне збільшення самих тих "дивовижних подій"! Що ж до мене, то я віднині не збираюся вірити всьому, де є хоч щось "незвичайне"!

— Майн Готт, який ше ти, знацця, тугень! — відповів мені раптом дуже дивний голос, я такого ще ніколи не чув. Спершу я подумав, що то мені просто гуде у вухах,— так буває, коли людина хильне надміру,— але наступної миті

я зважив, що звуки ті більше нагадують гупання товстою палицею по стінках порожньої діжки; я, певно, так і лишився б при цій думці, якби не цілком виразне звучання окремих слів і навіть складів. Я загалом аж ніяк не скаржуся на слабкі нерви, а ті декілька келихів лафіту ще додали мені снаги, тож, не відчувши ніякого страху, я тільки підвів неквапом очі й пильно роздивився по кімнаті, шукаючи непроханого гостя. Однак нікого не побачив.

— Пфуй! — перервав голос ті оглядини.— Та ти, липонь, піяний, знацця, як швиня, штшо не патшиш мене пегет самим носом.

Тут я подумав, що варто глянути й прямо перед себе,— і справді, з того боку столу сиділа геть несказанна проява — не знаю, як її й описати. Тулуб був немов винна бочка чи, може, барило з ромом абощо,— одне слово, тулуб Фаль-стафа. Знизу з великого барила висувались два менші барильця, які мусили правити за ноги. Замість рук з верхньої частини того одоробла стирчали дві величенькі пляшки шийками назовні. Наскільки я розібрав, у чудиська була й голова — дебела солдатська фляга, схожа на велику табакерку з діркою посередині вічка. Ця фляга (з розтрубом на маківці), неначе лицарський шолом, насунутий на очі, стояла на ребрі барила, повернувшись до мене діркою; через ту дірку, стулену, мов уста манірної старої дівиці, потвора й видавала гуркотливі та буркотливі звуки, що їх вона, певне, вважала за розбірливу мову.

— Я кашу,— сказало чудисько,— ти, липонь, піяний як швиня, бо ситиш напготи і не патшиш мене ситіти тут; і я кашу такош, штшо ти штше тугніший від багана, бо не фігиш тому, штшо натгуковано тгуком. Усе це — пгафта, штшига пгафта — кошне слофо ф хазеті.

— Хто ви такий, скажіть на Бога? — спитав я, зберігаючи повну гідність, хоча був трохи збентежений.— Звідки ви тут узялися? І про що це ви говорите?

— Штшо то тохо, сфітки я тут узявся,— відповіла дивна персона,— це не тфого гозуму спгава; а штшо то тохо, пго штшо я ховогю, то я ховогитиму те штшо тгепа; а штшо то тохо, хто я є, ну... так я з'явифся тут, штшоп ти сам попатшиф.

— Ви — п'яний пройдисвіт! — сказав я.— Зараз покалатаю у дзвоник, прийде мій лакей і викине вас на вулицю.

— Ха! ха! ха! — озвався цей тип.— Хи! хи! хи! Так ти ш не змошеш.

— Не зможу?! — вигукнув я.— Що ви таке кажете? Що я не зможу?

— Покалатать у тсфоник,— відповів він, ще й зобразив якусь подобу усмішки на своєму огидному пискові.

Вчувши таке, я спробував скочити на ноги й здійснити свою загрозу; але той негідник неспішно перехилився через стіл і, добряче штурхнувши в лоба шийкою однієї зі своїх довгих пляшок, повалив мене назад у крісло, з якого я був уже майже підвівся. Я був прикро вражений; якусь хвилину я навіть не знав, що тут робити. Тим часом він повів далі свою бесіду.

— От патшиш,— промовив він,— кгаштше ситіти тихо; а тепег ти тізнаєшся, хто я є. Похлянь на мене! Тифись! Я є Анхель Тивофишнохо.

— Що дивовижного, то вже точно,— насмілився відповісти я.— Бо мені завжди здавалось, ніби ангели мають крильця.

— Кгильця! — загорлав він розлючено.— Навіштшо мені кгильця? Майн Готт! Тши ти маєш мене за кугтша?!

— Ні... Ой, ні! — налякано скрикнув я.— Ви не курча... Аж ніяк!

— Отош сиди, знацця, тихо й повоться тшемно, бо знову схопиш по лопі. Це кугтша має кгильця, і софа в лісі теш, і бісеня, і дияфол має кгильця. Анхелі ш кгилець не мають, а я є Анхель Тивофишнохої

— І вас до мене привели справи, які... які...

— Мої шпгави! — заволала потвора.— Який невихований шмагкатш — сміє питати про шпгави в тшентльмена штше й анхеля!

Чути таке — для мене було вже занадто. Такого неможливо стерпіти навіть від ангела; і, набравшись духу, я схопив сільницю, що була під рукою, й пошпурнув у голову цього заброди. Однак чи то він відхилився, чи я схибив, але все, чого я досяг,— це розбите кришталеве скло на циферблаті коминкових дзиґарів. Що ж до Ангела, то він помстився за мою атаку тим, що двічі чи тричі підряд стукнув мене по лобі, як і перше. Це притьмом заставило мене покоритись, і — майже сором це визнати — не так від болю, як через досаду з очей моїх покотилися сльози.

— Майн Готт! — проказав Ангел Дивовижного, що начебто полагіднів, побачивши мій відчай.— Майн Готт! Цей тшоловік апо душше піяний, апо душше зашугився. Топі не тгепа пити такого міцнохо — тгепа гозпафляти фино фотою. Ось пий ліпше це — воно кгаштше тля зтогов'я, тільки не платні уше — не тгепа!

І слідом за тим Ангел Дивовижного налив у мій келих (що був на третину повний портвейну) якоїсь безбарвної рідини — прямо через шийку однієї зі своїх пляшок-рук. Я помітив, що на тих пляшках біля шийок були наклейки з написом: "Кіршенвассер", тобто "Вишнівка".

Така уважність та люб'язність з боку Ангела нітрохи не втішила мене; завдяки водиці, що він її раз у раз доливав у моє вино, я кінець кінцем досить отямився, щоб вислухати його незвичайну промову. Не беруся в деталях переповісти все, що почув, але з його балаканини я второпав, ніби він — певний дух, що відає людськими contretemps (1), і головним його заняттям є спричиняти оті самі дивовижні пригоди, які знову й знову зачудовують скептиків. Раз чи два я насмілювався висловити свій цілковитий сумнів у правомірності його претензій, і тоді він впадав у страшенну лють, тож я зрештою зважив, що найрозумніше буде взагалі нічого не казати — хай верзе що хоче. От він і розводився далі з усіма подробицями, а я, відкинувшись на бильце крісла, просто заплющив очі й розважався тим, що жував родзинки й стріляв кісточками по всіх кутках кімнати. Та невдовзі моя поведінка раптом видалася Ангелові образливою. Розлютившись, він скочив на ноги, насунув свого шолома-лійку на самісінькі очі й вибухнув потоком моторошних прокльонів, завершивши погрозою, якої я до ладу й не зрозумів, а під кінець низько мені вклонився й покинув приміщення, побажавши, мовою архієпископа з "Жіль-Блаза", beacoup de bonheur et un peu plus de bon sens (2).

(1) Прикрощами (фр.).

(2) Всіляких благ і на додачу трішечки здорового глузду (фр.).

Коли він нарешті забрався з хати, я зітхнув з полегшенням. Ті кілька скляночок лафіту, що я випив, таки нагнали на мене сон, і я був зовсім не від того, щоб подрімати хвилин п'ятнадцять-двадцять, як це робив звичайно по обіді. О шостій вечора в мене мала відбутися важлива зустріч, яку аж ніяк не випадало пропустити. Саме напередодні закінчився термін страхового поліса на будинок, у якому я мешкав. Я звернувся до страхової компанії; там виникли якісь незгоди, тож мене запросили прийти на засідання правління й там обговорити умови поновлення угоди. Глянувши на коминкові дзиґарі (бо був надто сонний, щоб витягати кишенькового годинника), я з задоволенням відзначив, що маю в запасі ще аж двадцять п'ять хвилин. Дзиґарі показували пів на шосту; на дорогу до страхової контори вистачить і п'яти хвилин, а мої післяобідні дрімки ніколи не тривали більш як двадцять п'ять хвилин. Отже, можна було не хвилюватись, і я негайно поринув у солодкі сни.

Із задоволенням додивившись їх до кінця, я знову поглянув на дзиґарі й мало не повірив у можливість отих самих дивовижних пригод, бо виявилось, що замість звичайних п'ятнадцяти чи двадцяти хвилин я проспав тільки три — до призначеної години лишалося аж двадцять сім хвилин.