Анна Снєгіна

Анна Снєгіна
Поема
Переклад Олександра Грязнова

1

"Село наше зветься Радове,
Дворів до двохсот, вважай.
Усім, хто про нього згадував,
До серця наш тихий край.
В нас лісу й води доволі,
Є випаси, є поля.
По межах ростуть тополі,
Родюча у нас земля.

Хоч ми в багачі не лізем,
Та все ж даємо собі лад:
Хати в нас укриті залізом,
У кожного двір і сад.
Життя, як у всіх православних,
Усвято і м'ясо, і квас.
Не раз повітовий справник
Любив гостювати в нас.

Податки платили ми вчасно,
Та все ж таки наш старшина
Збирав з нас на витрати власні
По мірці муки і пшона.
Хоч інколи й брала досада,
Та краще позбутись незгод,
Бо влада – на те вона й влада,
А ми – тільки темний народ.

Одначе, всі – грішні душі,
Усі, як голодні вовки.
З села поруч з нами, з Кріуші,
Косились на нас мужики.
Була у них доля лихою,
Бо майже усе село
Орало одною сохою
І мало двох шкап за тягло.

Достатку вони не знали,
Лишитись би хоч живцем.
Тому вони дрова рубали
У нашому лісі тихцем.
Якось-то ми їх застали…
Вони – за сокири, ми теж.
Згадавши той скрегіт сталі,
І зараз від страху помреш.
У сварці убивством пахне
І в нашу, і в їх вину.
А тут хтось із них як ахне! –
І зразу убив старшину.
Що вдіяти тут? Селяни
Зійшлися на спільний збір.
Судили. Забили в кайдани
І десять зіслали в Сибір.
Відтоді три роки з лишком
Пожежі у нас чи падіж.
Скотились зі щастя віжки,
Хоч люди у нас все ті ж".

*
Такі невеселі вісті
Візник всю дорогу плів.
Я в радівському помісті
Душею спочить хотів.

Війна вже осточортіла,
Де мусили мужики
Своє підставляти тіло
Під кулі чи під штики.
Усі ми – гарматне м'ясо,
В тилу – торгаші та знать.
Я вирішив з цього часу
У віршах лише воювать.
Купив собі липову справку,
Гвинтівку облишив навік.
І, сам собі давши відставку,
Зустів я 17-й рік.

Свободи дурман заколисував:
Зібрання, промови, пісні.
Тоді у Росії каліфствував
Керенський на білім коні.
"Війна до кінця!" — кричали
І вошами скусану рать
Негідники знову зганяли
В окопи на фронт помирать.
Одначе, собі на благо
Під гуркіт гармат і мортир
Я виявив іншу відвагу –
Був перший за всіх дезертир.

*
Дорога доволі хороша,
Від місяця світло й тінь.
Немов золота пороша
Обсипала далечінь.
"Ну, ось воно, ваше Радове, —
Промовив мені візник, —
Добряче коню нагадував
Не спати батіг і крик.
Приїхали вже, дивіться:
Он вулиця, он і млин.
По-совісті розплатіться
За дальній такий прогін".
. . . . . . . . . . .
Даю йому сорок.
"Мало!"
Даю іще двадцять.
"Ні!"
"Щоб лихо тебе спіткало!" —
Хотілось сказать мені.
А я йому:
"Май же душу!
Так дерти з людей не жаль?"
Візник мені: "Дерти мушу.
Поганий у нас врожай.
Дістаньте іще з мошонки
Монету хоча б яку –
Я випив би самогонки
За ваше здоров'я в шинку…"

*
Як з ямини потопельник,
Отак я на млин забрів.
Від радості сивий мельник
Не може зв'язати слів:
"Сергію! Ну от, потішив!
Замерз? Хто б подумать міг!
Та став же, стара, скоріше
На стіл самовар і пиріг!"

Чи можна замерзнуть в квітні,
Тим більше – наприкінці?
І посмішка щира квітла
У мельника на лиці.
Йому би вправляти спини
Обіймами від недуг!
Та все ж у такі хвилини
Приємно, що він – твій друг.

"Ти звідки? До нас надовго?"
"На рік". – "Ну, тоді гуляй!
До літа уже не довго,
А там – усього через край!
Грибів – хоч в столицю перти,
А птаству – загубиш лік!
Подумати тільки… Четвертий
Тебе ми не бачили рік…"
. . . . . . . . . . . . .
Давно уже ніч, а не вечір
І запал до бесіди зник.
Узявши кожух овечий,
Іду я на свій сінник.
Іду я розквітлим садом,
Лишивши гостинний млин.
Надибав я знову радо
Знайомий старенький тин.
Колись тут вночі, наодинці,
(Було лиш шістнадцять мені)
Панянка у білій хустинці
Ласкаво промовила: "Ні!"
Відтак, ми дурниць не зробили.
Той образ в мені не погас.
У юності всі ми любили,
Та мало любили нас.

2
"Ну, що ж ти? Вставай, Сергушо!
Іще і зоря не текла,
Стара нам, зізнатися мушу,
Оладок масних напекла.
Я сам до поміщиці їду,
Ще ввечері вчора хотів.
Я їй настріляв для обіду
Відмінних болотних птахів".

Привіт тобі, росяний ранок!
Встаю, одягаюсь, іду.
Відбився рожевий світанок
На яблунях білих в саду.
Я думаю:
Як прекрасна
Земля
І людина на ній.
І скільки з війною нещасних!
І скільки загублених мрій!
І скільки зарито у ямах!
І скільки зариють іще!
І скільки гіркоти у драмах
Життів, що розбиті ущент!

Ні, досить!
Бажання немає
Іти захищати лайно,
Що бідним калікам жбурляє
Щербатий п'ятак у багно.
"Ну, матінко, доброго ранку!
Ти щось постаріла, здала?" —
"Атож, як усіх, наостанку
Хвороби здолали й діла.
У нас тут тепер неспокійно,
Не те, що раніше було.
Усі ворогують постійно,
Воюють село не село.
Немає порядку й пошани.
Я чула від прихожан:
То радівців б'ють кріушани,
То радівці б'ють кріушан.
А все через це безвладдя,
Прогнали царя і от
Насунуло бід громаддя
На наш нерозумний народ.
Ніхто не сидить в острозі,
Звільнили бандитів лихих.
Тепер на великій дорозі
Рятунку немає від них.
Наприклад, оті… з Кріуші…
Недовго ж раділи ми,
Бо знов ці злодійські душі
Вернулися із тюрми.
Там є їх вожак так званий –
Злостивий Оглоблін Прон,
Від ранку до ночі п'яний,
Якому ніщо закон.
Він б'ється при кожній нагоді.
Як звістка прийшла про війну,
Він в запалі при народі
Сокирою вбив старшину.
Таких тепер тисячі стало,
Всі коять безчинства чомусь.
Пропала Расєя, пропала…
Загинула матінка-Русь…"

Згадавши вчорашню розмову,
І все, що візник розповів,
Пішов я, вдягнувши обнову,
Провідать своїх земляків.

*
Біжить неквапливо доріжка,
Дивлюсь: навперейми мені
Несеться мій мельник на дріжках
По мокрій іще цілині.
Кричить: "Почекай-но трішки,
Дай виїду я на межу!
Як тільки поправлю віжки,
Тобі про усе розкажу.
Чому ж ти мовчав уранці?
Я Снєгіним так і бряк:
"Приїхав, мовляв, зі станції
До мене один дивак.
Ця радість така нежданна,
Не мав я до неї прикмет".
Дочка їх заміжня Анна
Спитала:
— Не той, поет?
— Напевне.
— Такий білявий?
— Тутешній, селянський син.
— Веселий і кучерявий?
— Здається, і справді він.
— Коли він приїхав?
— Недавно.
— Ох, матінко, усміхнись:
Ти знаєш, він в мене забавно
Закоханий був колись.
Був скромний такий хлопчина,
Прославивсь – і нате вам:
Потрібна йому причина,
Не прийде без просьби сам".

І мельник, лукавий з виду,
Батіг у повітрі потряс:
"Ну, добре. Прощай до обіду.
Все інше лишу про запас".

Я йшов по дорозі в Кріушу
По вигону й через луг.
Ніщо не пробилось у душу,
Ніщо не збентежило слух
Давно непотрібною згадкою.
В думках був солодкий туман.
Було б непогано з солдаткою
Тепер розпочати роман.

*
Та ось і Кріуша…
Давненько
Не бачив я рідних стріх.
Погода була сіренька,
Хоч вітер ранковий стих.
Собак у селі немає:
Тут нічого стерегти.
У кожного хата кульгає,
А в хаті – хоч в дудку свисти.
Дивлюся, на ганку у Прона
Зібрався горластий народ.
Галдять про безглуздя в законах,
Про ціни на жито і скот.
"День добрий!"
"Це ти, мисливче?
Вітаєм тебе з прибуттям!
Послухай і ти, щасливчик,
Про наше селянське життя.
Розказуй, що в Пітері вийшло?
Міністри не друзі твої?
Ми чули, єдріт твою в дишло,
Ти виріс в кулацькій сім'ї.
Тебе ми не гудимо, друже,
Ти – свійський, мужицький все ж.
І хвалишся ти не дуже,
І совість не продаєш.
Бував ти між нами п'яним,
Горілки для нас не жалів.
Скажи,
Чи відійдуть селянам
Без викупу землі панів?
Кричать,
Щоб землі не чіпали,
Мовляв, не настав ще час.
За що ж ми тоді воювали?
За що убивали нас?"

І кожен обличчя хмуре
Вернув до очей моїх.
А я, як останній дурень
Нічого сказать не міг.
Та потім, немов натхнений, –
Хоч як ти цей стан назви, –
На запит: "А що таке Ленін?"
Я тихо сказав: "Це – ви".

3
Чуток про підпали і страйки
Набрався, либонь, цілий міх.
І я від своєї хазяйки
Доволі наслухався їх.

Та якось, вернувшись з болота,
Я ліг подрімати, як пан.
Мисливство – підступна робота,
Мене проморозив туман.
Трясло мене, як в лихоманці,
Жбурляло то в холод, то в жар.
Без пам'яті так, на лежанці,
Чотири доби я лежав.
Мій мельник, мов з глузду з'їхав,
Мотнувся,
Когось привіз…
Спадало волосся, мов стріха,
Під нею – кирпатенький ніс.
Чиїсь нахилялися плечі…
Коли ж припинило трясти,
На п'яту добу, під вечір
Цей напад мене попустив.

Я встав, як під вітром колос,
Не маючи ще снаги.
І зразу ж почувся голос:
"Вітаю вас, мій дорогий!
Повірте, це – я, та сама,
Жива, а не мій портрет.
Тепер я заміжня дама,
А ви – знаменитий поет…"
. . . . . . . . . . . .

"Ну, сядьмо.
П'ять років з лишком
Минуло… Як плине час!
Я навіть зітхнула нишком,
Торкнувши рукою вас.
Ці роки стоять між нами;
Між нами і люди, й Бог.
Колись я любила з вами
Сидіти під тином вдвох.
Ми мріяли разом про славу,
І вславились ви тепер.
Мене ж, як дружину, по праву
Здобув молодий офіцер…"

*
Я слухав і мимоволі
Розглядував всю її.
Сказати хотілось:
"Доволі!
Облиште жалі свої!"

А сам я, чому – не знаю,
Збентежено бурмотів:
"Так… так…
Я усе пам'ятаю
І дуже вас бачить хотів.
Дозвольте, я вам прочитаю
Свій цикл
Про "кабацьку Русь"…
Я іншого не пригадаю,
А цей відтворити берусь".
"Сергій!
Ви такий поганий!
Так прикро!..
А справа в тім,
Що кожен ваш бешкет п'яний
Відомий в країні всім.
Що сталось,
Скажіть на милість?
Собі хоч надайте звіт".
"Напевне, в осінню сирість
Народжений я на світ".
"Жартуєте ви примітивно…
Кохали?.."
"Кохання – дим".
"Тоді це тим більше дивно –
Згубити себе молодим.
Є слава у вас і праця…"

Тьмяніла, туманилась даль.
Не знаю, навіщо я мацав
Її рукавички і шаль.
. . . . . . . . . . . .
Хоч місяць, неначе клоун,
Глузливо всміхався нам,
Та був я так дивно повен
Забутим давно чуттям.
Серця, що любить готові,
Розвів лиш ранковий час…

У літі є щось загадкове
І щось загадкове – в нас.

*
Мій мельник снує, як човник
Він з розуму може звести:
Тримається, наче змовник,
І носить між нами листи.
Сьогодні з запискою знову.
Щоправда, в ній інший тон:
"Приходьте.
Я маю розмову.
Чекаю.
Оглоблін Прон".

Збираюсь.
Приходжу в Кріушу.
Оглоблін стоїть край воріт
І сп'яну в печінку і в душу
Обкладує весь білий світ.
"Гей, ви!
Недоноски запічні!
До Снєгіних!..
Р-раз – і квас!
Віддай, мовляв, землі одвічні
Без жодного викупу з нас!"
Як тільки мене він побачив,
Облишив по-матінці крить
І з жалем мені зазначив:
"Селян ще потрібно варить".

"Навіщо ти звав мене, Проне?"
"Звичайно ж, не жать чи косить.
Я зараз дістану коней.
Поїдемо разом…
Просить…"
І от запрягли нам шкапину –
Чистісінький срам візнику.
Віддав би задурно скотину,
Щоб тільки не мати таку.
Було нам і смішно, і гірко:
Весь шлях не сиділи, а йшли.
На всі щонайменші гірки
Ми воза самі тягли.

Приїхали.
Дім з мезоніном
Немов би присів на фасад.
Хвилююче пахне жасміном
Увитий його палісад.
Та перше,
Аніж змогли би
Побачитись ми з людьми,
З вікна про чиюсь загибель
Розмову почули ми:
"Ридання – не допомога,
Тепер він – холодний труп…
Там стукає хтось край порога…
Припудрись…
Піду відіпру…"

Дебела, печальна дама
Відкрила нам двері в дім.
А Прон так і брякнув прямо
Про землю,
Як радив всім:
"Віддай! –
Він промовив глухо, –
Не ноги ж тобі цілувать!"

Немов без думок і слуха,
Сприймала вона слова.
Сказала мені невпевнено,
Немов про людину чужу:
"А ви до дочки, напевне?
Сідайте…
Піду їй скажу…"

Хоча відійшло далеко
Фатальних цих днів кільце,
Було, пам'ятаю, не легко
Поглянути їй в лице.
Чи міг я зарадить горю?
Чи міг би хоч щось змінить?
"Убили… Убили Борю…
Облиште мене!
Ідіть!
Біжіть на своє полювання,
Ховайтесь у свій барліг!"

Ні, стерпіти це знущання
Я більше уже не міг.
Були ці слова, як ляпас,
Тож, вийшовши від жінок:
"У них тут, як бачиш, капость, –
Сказав я.