Борис Годунов (переклад О. Грязнова)

Дорогоцінній для росіян пам'яті
Миколи Михайловича
Карамзіна
цей труд, натхненний його генієм,
з благоговінням і вдячністю присвячує
Олександр Пушкін

КРЕМЛІВСЬКІ ПАЛАТИ

( 1598 року, 20 лютого )

Князі Ш у й с ь к и й і В о р о т и н с ь к и й.

В о р о т и н с ь к и й
Повинні ми за містом наглядати,
Але дивитись ні за ким, здається:
Москва порожня; вслід за патріархом
Увесь народ пішов під монастир.
Цікаво: чим закінчиться усе?

Ш у й с ь к и й
Я думаю — не важко здогадатись:
Народ іще поскиглить та поплаче,
Борис іще покривиться недовго,
Неначе перед чаркою пияк,
А вже тоді із милості своєї
Вінець покірно згодиться прийняти;
А там — а там він буде нами править,
Як і раніш.

В о р о т и н с ь к и й
Та місяць вже минув,
Відколи світські справи він покинув,
В монастирі з сестрою зачинившись.
Ні патріарх, ані бояри думні
Його схилити досі не змогли;
Ні просьб, ані порад не хоче чути,
Ні молитов розпачливих Москви,
Ні голосу Великого Собору.
Його сестру бояри умовляли
Благословить Бориса на державу;
Але сумна монахиня-цариця
Як він тверда, як він же невмолима,
Мов сам Борис на твердість надихнув.
А що, як справді він уже не схоче
Державними турботами займатись
І на престол не згодиться зійти?
Що скажеш ти?

Ш у й с ь к и й
Скажу, що надаремно
Пролито кров царевича малого,
І що тоді Димитрій міг би жити.

В о р о т и н с ь к и й
Жахливий злочин! Та стривай, чи справді
Царевича згубив Борис?

Ш у й с ь к и й
А хто ж?
Хто підкупив невдало Чепчугова?
Хто підіслав до нього Бітяговських
З Качаловим? Я в Угличі тоді
Розслідував цю справу за наказом;
Натрапив на гарячі ще сліди;
Було все місто свідком злодіяння;
Всі громадяни згідно показали;
І, повернувшись, я єдиним словом
Міг викрити злочинця без жалю.

В о р о т и н с ь к и й
Чому ж тоді не знищив ти його?

Ш у й с ь к и й
Він, зізнаюсь, мене збентежив зовсім
Спокоєм, безсоромністю своєю:
Дивився в очі прямо і відкрито,
Розпитував подробиці усі —
І перед ним я повторив безглуздість,
Яку мені він сам і підказав.

В о р о т и н с ь к и й
Не чисто, княже.

Ш у й с ь к и й
Що ж було робити?
Все розказати Федору? Та цар
На все дививсь очима Годунова
І слухав також вухами його:
Нехай би я відкрив йому всю правду,
Борис мене зробив би брехуном.
А там мене ж відразу б і заслали
Та в добрий час, як з дядьком це було,
В глухій тюрмі тихенько задушили.
Не вихваляюсь, — буде так, як буде,-
Мене ніяка страта не страшить,

Не боягуз я, а проте й не дурень,
Щоб добровільно лізти до петлі.

В о р о т и н с ь к и й
Жахливий злочин! Слухай, а можливо,
Розкаяння тривожить душогуба:
Звичайно, кров невинної дитини
Йому зійти завадить на престол.

Ш у й с ь к и й
Та де вже там; Борис не з боязких!
Велика честь для нас і для Москви!
Вчорашній раб, татарин, зять Малюти,
Зять ката і в душі такий же кат,
Зганьбить вінець і барми Мономаха...

В о р о т и н с ь к и й
Так, рід його не знатний; ми знатніші.

Ш у й с ь к и й
Звичайно.

В о р о т и н с ь к и й
Адже Шуйський, Воротинський...
Та ми князі природні і самі.

Ш у й с ь к и й
Від Рюрика ведеться родовід.

В о р о т и н с ь к и й
І, отже, нам самим належить право
Наслідувати Федору.

Ш у й с ь к и й
Та більше,
Ніж Годунову.

В о р о т и н с ь к и й
Справді!
Ш у й с ь к и й
А давай,
Коли Борис не кине хитрувати,
Підбурювати будемо народ.
Нехай залишать люди Годунова.
Своїх князів у них і так доволі.
Хай виберуть котрогось за царя.

В о р о т и н с ь к и й
Не мало нас, хто родом від варяга,

Та важко нам змагатись з Годуновим:
Народ відвик в нас бачити потомків
Уславлених володарів своїх.
Давно свої ми втратили уділи,
Давно покірно служимо царям,
А він зумів і страхом, і любов'ю,
І славою привабити народ.

Ш у й с ь к и й
( дивиться у вікно )
Хоробрий він, а ми... Та досить. Бачиш,
Народ іде, розсипавшись, назад —
Ходім скоріш дізнатись, чи вмолили?

ЧЕРВОНА ПЛОЩА

Н а р о д.

О д и н
Він непохитний! Випровадив геть
Святителів, бояр і патріарха.
Даремно перед ним упали ниць.
Відмовився він знову від престолу.

Д р у г и й
О боже наш, хто буде нами править?
О горе нам!

Т р е т і й
Та ось верховний дяк
Виходить нам сказати присуд Думи.

Н а р о д
Замовкніть! тихо! мовить думний дяк;
Ш-ш — слухайте!
Щ е л к а л о в
( з Красного ганку )
Домовились собором
Ще спробувати силу умовляння
Й молитви над скорботною душею.
На ранок найсвятіший патріарх,
Відправивши молебень урочистий,
Знов рушить за хоругвами святими,
Ікони Володимирську й Донську
Узявши, а за ним синкліт, бояри,
Та сонм дворян, та виборні від міст
І весь народ московський православний,
Усі ми підем знов молить царицю,

Хай зглянеться над бідною Москвою
І брата на вінець благословить.
Ідіть же з богом по домівках зараз,
Моліться — хай до неба досягне
Об'єднана молитва православних.

Народ розходиться.

ДІВОЧЕ ПОЛЕ
НОВОДІВОЧИЙ МОНАСТИР

Народ.

О д и н
Пішли вони у келію цариці.
Туди ввійшли Борис і патріарх
З боярами.
Д р у г и й
Що чути?

Т р е т і й
Кажуть, досі
Пручається, але надія є.

Б а б а
( з дитиною )
Агу! Не плач, не плач, бо сірий вовк
Тебе ухопить! ну ж! не плач, не плач!

О д и н
А чи не можна й нам за огорожу?

Д р у г и й
Куди там! Навіть в полі тіснувато,
Не тільки у дворі. Уся Москва
Сюди зійшлась; дивися: огорожа,
Всі яруси церковної дзвіниці,
І маківки церков, і всі хрести
Обліплені народом.

П е р ш и й
Глянуть страшно!
О д и н
Що там за шум?
Д р у г и й
Послухай! що за шум?
Народ завив; там падають, мов хвилі,
За рядом ряд... іще... іще... Ну, от
Дійшло й до нас; скоріше! на коліна!
Н а р о д
( на колінах. Виття і плач )
О змилуйся, наш батьку! Владарюй!
Будь нам царем!
О д и н
( тихо )
За чим вони там плачуть?
Д р у г и й
Та як нам знати? Знають те бояри,
Нерівня нам.
Б а б а
( з дитиною )
Ну, що ж? як треба плакать,
Так ти й затих! Ось я тобі! Дивись!
Плач, капосне!
( Кидає дитину на землю. Дитина пищить.)
Давно би так.
О д и н
Всі плачуть,
Заплачем, брате, й ми.

Д р у г и й
Я намагаюсь,
Та щось ніяк.
П е р ш и й
Я теж. Нема цибулі?
Потерти б очі.

Д р у г и й
Слиною помаж.
Що там іще?
П е р ш и й
Та хто їх розбере?

Н а р о д
Вінець за ним! він згодився! він цар!
Борис наш цар! Нехай живе Борис!

КРЕМЛІВСЬКІ ПАЛАТИ

Б о р и с, п а т р і а р х, б о я р и.

Б о р и с
Ти, отче патріарше, ви, бояри,
Моя душа відкрита перед вами:
Ви бачили, що я велику владу
Зі страхом і покірністю прийняв.
Який тяжкий обов'язок беру!

Спадкую я могутнім Іоаннам,
Спадкую також ангелу-царю!..
О праведнику! батьку мій державний!
Поглянь з небес на сльози вірних слуг
І дай тому, кого ти так звеличив,
Кого любив так щиро за життя,
Святе благословення царювати:
Хай правлю я у славі свій народ,
Завжди благий і праведний, як ти.
Від вас чекаю помочі, бояри,
Служіть мені, як ви йому служили,
Коли труди я з вами поділяв,
Не вибраний ще волею народу.

Б о я р и
Не зрадимо присязі, що дали.

Б о р и с
Тепер ходім, вклонімося гробам
Володарів московських, що спочили;
А там — народ скликайте на бенкет,
Всіх чисто, від вельмож до жебраків;
Всім вільний вхід, всі гості найдорожчі.
( Іде геть, за ним і бояри. )

В о р о т и н с ь к и й
( зупиняючи Шуйського )
Ти відгадав.
Ш у й с ь к и й
А що?
В о р о т и н с ь к и й
Та вчора, тут же,
Ти пам'ятаєш?
Ш у й с ь к и й
Ні, уже забув.

В о р о т и н с ь к и й
Коли усі пішли в Дівоче поле,
Ти говорив...
Ш у й с ь к и й
Не час нам пам'ятати;
І забувати інколи — не гріх.
А втім, своїм нещирим лихослів'ям
Тебе я випробовував тоді,
Щоб ти відкрив думки свої таємні;
Та ось уже народ царя вітає —
Мою відсутність можуть і помітить —
Іду за ним.
В о р о т и н с ь к и й
Лукавий царедворець!
НІЧ. КЕЛІЯ В ЧУДОВІМ МОНАСТИРІ.

( 1603 року )

О т е ц ь П и м о н та сплячий Г р и г о р і й.

П и м о н
( пише перед лампадою )
Іще лишилась розповідь остання —
І мій літопис дійде до кінця.
Я виконав узятий перед богом
Обов'язок. Напевне, недарма
Стількох подій зробив мене він свідком
І в справі літописній напутив.
Колись на очі іншому монаху
Цей труд старанний трапиться, можливо;
Засвітить він тоді свою лампаду
І, пил століть з рукопису струсивши,
Він перепише розповідь оцю,
Щоб знали і потомки православних
Минулу долю рідної землі;
Своїх царів щоб згадували миром
За їх труди, за славу, за добро —
А за гріхи і за діяння темні
Помилувать спасителя молили.
На старість я мов заново живу,
Минуле постає переді мною —
А чи давно воно нестримно мчало,
Хвилюючись, як море-океан?
Тепер воно безмовне і спокійне;
Не так багато пам'ять зберегла
Облич і слів з минулого життя,
А інше все загинуло навіки...
Та близько день, лампада догоряє —
Іще лишилась розповідь остання.
( Пише. )

Г р и г о р і й
( пробуджується )
Той самий сон! вже втретє! чи можливо?
Проклятий сон!.. А все старий монах
Сидить перед лампадою та пише
І цілу ніч ще не змикав очей.
Як я люблю його величний спокій,
Коли, увесь поринувши в минуле,
Веде літопис він; я відгадати
Не раз бажав, про що ідеться там?
Чи про криваві вторгнення татарські?
Чи то про люті страти Іоанна?
Чи про бурхливе новгородське Віче?

Про славу чи безслав'я? Та дарма,
Ні погляд, ні чоло його високе
Не розкривають потаємних дум;
Все той же він, сумирний і величний.
Так само дяк, в приказах посивілий,
Спокійно бачить винних і невинних,
Добро і зло байдуже розрізняє,
Не знаючи ні гніву, ні жалю.

П и м о н
Прокинувся?
Г р и г о р і й
Благослови мене,
Святий отець.
П и м о н
Благослови господь
Тебе і днесь, і прісно, і навіки.

Г р и г о р і й
Ти все писав, ні разу не заснувши,
А спокій мій тривожили видіння,
Немов нечистий душу спокушав.
Приснилося, що сходами крутими
Я видерся на башту; з висоти
Виднілася Москва, немов мурашник;
Внизу народ на площі вирував
І з реготом показував на мене;
Мені було і соромно, і страшно,
І падаючи вниз, я прокидався...
І тричі поспіль снився той же сон.
До чого б це?
П и м о н
То кров твоя вирує;
Вгамуй її молитвою і постом,
І сни твої видіннями легкими
Наповняться. Ось і зі мною так:
Якщо я від безсилля задрімаю,
Не прочитавши довгої молитви,
Мій сон вже не спокійний, не безгрішний;
Ввижаються походи і бої,
Гучні бенкети після перемоги,
Давно забуті втіхи юних літ!

Г р и г о р і й
Як весело ти молодість провів!
Ти воював під баштами Казані,
Литовське військо з Шуйським відбивав,
Ти бачив двір і розкіш Іоанна!
Щасливий ти! а я з юнацьких літ
По келіях блукаю монастирських.
Чому б мені не тішитись в боях,
В хоромах царських не бенкетувати?
І я б зумів, як ти, від суєти,
Від світських справ відмовитись під старість,
Постригтись у монахи врешті-решт
І у святій обителі сховатись.

П и м о н
Не ремствуй, брате, що зарано світ
Покинув ти і що спокус замало
Послав тобі всевишній.