Чарівник Земномор'я

- Урсула Ле Гуїн -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

ЧАРІВНИК ЗЕМНОМОР'Я

Братам Кліфтону, Теду, Карлу присвячую

"Лише мовчання творить справжнє слово,

Першопричина Світла — темна Тінь,

Життя — у Смерті, Смерть — у юнакові,

Що яструбом летить у височінь."

Балада "Створення Еї"

ВОЇНИ В ТУМАНІ

Острів Ґонт — це скелястий клапоть землі, що горою піднімається над розтерзаним та пошматованим бурями Північно-Східним морем і тягнеться майже милю. Ґонт віддавна славиться чаклунами. Чимало ґонтійців покинули рідні містечка, розкидані по високогір'ях, і порти, розташовані в темних і вузьких бухтах, та й подалися на службу до Володарів Архіпелагу. Деякі з них залишалися там магами чи ворожбитами. Інші мандрували островами Земномор'я у пошуках пригод. Кажуть, що найбільше доріг сходив і найбільшої слави зажив чоловік на прізвисько Яструб, котрому судилося стати Повелителем драконів та Архімагом. Про його життя розповідають балади "Гедові подвиги" та численні пісні. Однак ця розповідь про часи давніші, ніж його слава, і старіші, ніж присвячені йому пісні.

Він народився у відлюдному селищі Десять Вільх, яке загубилося високо у горах над Північною Долиною. Униз від нього східчастими схилами Долини збігають до моря лани та пасовища, а на вигинах річки Ар примостились інші села. І тільки ліс височить над Десятьма Вільхами, піднімаючись пасмами вгору, аж до голих засніжених скель.

Ім'я Д'юні, як його звали у дитинстві, дала йому мати. Ім'я та життя — це все, що вона залишила по собі, бо померла, коли хлопчику не виповнилося навіть року. Батько — сільський коваль, що знався й на спижарстві[1], був похмурим мовчазним чоловіком. Шестеро старших братів Д'юні один за одним покинули дім, зайнявшись хто землеробством, хто — мореплавством, а хто й ковалював по інших містах Північної Долини. Отже, нікому було огорнути хлопця ласкою та теплом. Він зростав, наче дикий бур'ян, і вигнався у високого, меткого, галасливого та гордовитого хлопця із запальною вдачею. Разом із жменькою інших сільських дітей Д'юні випасав кіз на стрімких схилах над гірськими потічками, а змужнівши, роздмухував великий ковальський міх у кузні. Батько, за допомогою стусанів і різок, зробив собі із нього ковальчука.

Проте із Д'юні було мало користі. Він щоразу втікав і десь зникав, вештаючись лісовими хащами або купаючись у загатах холодної та швидкоплинної, як усі інші річки Ґонту, Ари. Часто він долав скелясті схили та круті підйоми, видираючись на гірські вершини, що височіли над лісами і звідки виднілося море — безмежний північний океан, де пишався найвеличніший із островів — Королівський.

У тому самому селищі мешкала сестра його покійної матері. Вона доглядала хлопчика, коли той був немовлям. Коли ж він підріс, то тітка перестала звертати на нього увагу. Проте вона справила неабиякий вплив на подальшу долю Д'юні. Коли хлопцеві виповнилося сім років, і той навіть гадки не мав про чари та магію, якими сповнений світ, Д'юні випадково побачив, як тітка, промовивши лише кілька незрозумілих слів, схожих на віршик, змусила козу слухняно зістрибнути із солом'яної стріхи на землю. Хлопця це дуже вразило, адже він ніколи не бачив, щоби слова мали таку владу.

Наступного дня на луці біля Високого Урвища, випасаючи кіз, Д'юні спробував і собі, заради забавки, вигукнути віршик, почутий напередодні від тітки, навіть не здогадуючись, що він означає:

Нот хірт малк ман

Холк хан мерт хан!

Несподівано, без зайвої метушні, геть усі кози обступили його. Д'юні розсміявся і знову вигукнув віршик, що давав таку дивовижну владу. Тварини, з'юрмившись і штовхаючись, підійшли ще ближче, до живого пронизуючи хлопця поглядами жовтих очей із чорними прямокутними зіницями. Раптом його пойняв жах від цих бездонних поглядів, міцних і гострих козячих рогів і дивовижної тиші навкруги. Він спробував звільнитися від цього наслання і дременув геть. Отара, тримаючись купи, побігла вслід. Так вони неслися, аж доки не примчали у село — тварини, збиті докупи, немовби їх міцно зв'язали, та хлопець, котрий волав не своїм голосом. Селяни повибігали з домівок, лаяли кіз і сміялися з Д'юні. Була серед них і тітка, однак вона не сміялась. Лише сказала щось тваринам, і ті, позбувшись чар, із меканням кинулися навтьоки.

— Пішли зі мною, — наказала жінка Д'юні.

Вона завела його у хатину, де жила самотою. Зазвичай жінка не дозволяла заходити сюди дітям, утім, вони і без того зі страхом обминали її домівку. Хатина була низькою, похмурою, і без вікон. Пахло тут засушеними травами, що звисали зі стелі — м'ятою, чебрецем, часником, деревієм, очеретом, царським слідом і дикою горобинкою. Тітка, схрестивши ноги, вмостилася біля вогнища. Крізь пасма чорного нечесаного волосся вона скоса позирала на хлопця. Згодом запитала, що він сказав козам і чи розуміє значення тих слів. Розпитавши про все, тітка виявила, що хоча хлопець не має зеленого поняття про магію, проте у Д'юні є здібності, адже примудрився він якось зібрати кіз докупи і повести за собою.

Хоча хлопець був її небожем[2], але досі жінку зовсім не обходила його доля. Тепер вона подивилася на Д'юні іншими очима. Похвалила і сказала, що навчить заклинань, які сподобаються йому ще більше, наприклад, слів, що змушують слимака виповзати з мушлі, а сокола — спускатися з неба.

— Так, навчи мене цього! Навчи! — вигукнув хлопець, остаточно позбувшись страху, якого нагнали кози, і втішившись від похвали щодо його кмітливості.

— Але, — застерегла його чаклунка, — ніколи, ні перед ким не вимовляй тих слів, що я тебе навчу.

— Обіцяю!

Жінка усміхнулася з його запальності.

— От і добре. Але мені доведеться скріпити твою обіцянку. Ти мовчатимеш доти, доки я сама не вирішу зняти з тебе чари. Та навіть тоді, коли ти вже зможеш говорити, то все одно не скажеш зайвого. Не можна, щоб їх почув хтось чужий. Ми повинні тримати своє ремесло в таємниці.

— Гаразд, — погодився Д'юні, який зовсім не збирався ділитися з кимось таємницею. Йому подобалося знати і вміти те, чого не знали і не вміли інші.

Д'юні мовчки сів. Тітка закинула назад своє волосся, скрутивши його паском від сукні. Потім знову всілася на підлозі, схрестивши ноги, і кинула у багаття кілька жмень листя. Дим заполонив тьмяну хатину. Жінка заспівала, і в ній ніби ожив ще один голос, який то вищав, то нижчав, а пісня лилася та лилася, заповнюючи кімнату, аж доки Д'юні вже не знав — сон це чи реальність. Біля нього з червоними від диму очима сидів старий чорний пес чаклунки, який ніколи не гавкав. Нарешті тітка заговорила до Д'юні незнайомою мовою, і він повторював услід за нею окремі слова та фрази. І на нього зійшли чари, що відняли дар слова.

— Говори! — наказала тітка, перевіряючи силу закляття.

Хлопець не міг говорити, він тільки засміявся.

Чаклунка злякалася сили, що таїлась у хлопчику, бо то було найсильніше її закляття, а він, перебуваючи під його владою, тільки сміявся. Тітка хотіла не просто запанувати над мовленням чи мовчанням Д'юні, а й зробити його своїм помічником у чаклунському ремеслі. Вона похлюпала на вогонь воду — і дим наповнив хатину. Коли він розвіявся, чаклунка дала хлопцеві напитися. Незабаром повітря очистилося і до Д'юні знову повернувся дар слова. Тепер чаклунка навчила його того істинного ймення, на яке лише і відгукувався сокіл.

Це був перший крок Д'юні на шляху магії, з якого він уже не зійде ніколи. Цей шлях приведе його до погоні за Тінню, яку він переслідуватиме на землі та в небі, сягаючи понурих кордонів Царства смерті. Проте зараз він робив лише перші кроки, і шлях той видавався безкінченою світлою дорогою.

Хлопець вимовив ім'я сокола, і дикий птах, почувши поклик, ринувся з висот і, наче ловчий сокіл якогось принца, сів на його зап'ясток. Тієї ж миті Д'юні захотілося знати якомога більше нових імен. Він попросив тітку назвати справжні імена яструба, скопи й орла. Згодом, щоби дізнатися слова влади над тваринами чи птахами, йому не раз доводилося робити те, до чого душа не лежала, але він слухняно виконував усе, про що просила тітка, вивчав усе, чого вона його навчала.

На Ґонті побутують приказки: "Слабкий, як відьмині чари" та "Страшний, як відьмині чари". Чаклунка з Десяти Вільх не служила чорним силам, не втручалася вона й у вищу магію і не укладала угод із Давніми, однак через своє невігластво часто досягала своїми чарами лихих і сумнівних результатів. Вона знала закляття на всі випадки, і постійно те й робила, що чаклувала та чарувала. Вона не мала уявлення про Рівновагу та Зразок, які відомі та яким служить кожен справжній маг і які дозволяють творити закляття лише тоді, коли того справді вимагають обставини. Чимало з її знань були не більше ніж маячнею та дурницями, до того ж, вона не відрізняла справжніх заклинань від фальшивих. Тітка знала таємницю багатьох прокльонів, тому насилати хвороби їй вдавалося значно легше, ніж їх лікувати. Як і будь-яка сільська чаклунка, вона могла приготувати любовне чар-зілля; однак були й зілля зовсім іншого призначення, які доводилося робити на догоду людським ревнощам і ненависті. Проте вона ретельно приховувала цей бік чаклунства від свого учня, бо прагнула навчити хлопця чесного ремесла.

Спочатку захоплення Д'юні чаклунством зводилося до дитячої насолоди, яку він отримував від влади над птахами і звірами, від того, що розуміє цих істот. Утім, і раніше він відчував цю насолоду. Часто бачачи хлопця на високогірному пасовищі поряд з якимсь хижим птахом, діти прозивали Д'юні Яструбом, і прізвисько те залишилося з ним, замінивши з часом ім'я.

Тітка безнастанно розповідала Д'юні, які славу, багатство та необмежену владу над людьми має чародій. Тому хлопця дедалі більше вабили знання, за допомогою яких він міг досягти цього. Д'юні вирізнявся кмітливістю і ловив усе на льоту. Тітка не могла ним нахвалитися, а сільські діти починали його побоюватися. Д'юні вже й сам повірив у свою майбутню велич. Отак із чаклункою він вивчав чарівні слова та закляття, аж поки йому не виповнилося дванадцять років. Тітка передала хлопцеві вже чималу частку знань — не багато, але достатньо для сільської чаклунки, і аж задосить як для дванадцятирічного хлопчини. Він уже знав усі таємниці, секрети та цілющі властивості трав. Тітка навчила його привороту, як зцілювати тіло і душу, лікувати хвороби.