Цинамонові крамниці

В ті найкоротші й сонні зимові дні, вранці і ввечері оторочені хутряними облямівками сутінок, в час, коли місто все глибше і глибше западало в лабіринти зимових ночей, а короткий світ з трудом повертав його до пам'яті й тями, мій батько вже був пропащим, віддався і присягнув сфері потойбічній.

Лице та голова буйно і дико заросли сивим волоссям, безладно настовбурченими віхтями, щетиною, смичками, які вистрілювали з бородавок, брів та ніздрів — що робило його подібним до старого настрашеного лиса.

Нюх та слух непомірно загострилися, по грі мовчазного, напруженого лиця читалося, що з їх допомогою він тримає неустанний зв'язок з невидимим світом темних закамарків, мишачих нір, димоходів та трухлявих порожнин під підлогою.

Нічні шкробання і хрусти — це таємне, скрипуче життя підлоги — мало в ньому прецизійного і чуйного підглядача, нишпору та змовника. Віддавався цьому до решти — весь поринав в ту недоступну для нас сферу, з котрої навіть не пробував подати якоїсь вістки.

Часто, коли та невидима сфера викидала щось занадто абсурдне, він ляскав пальцями і тихо сміявся до самого себе; одним поглядом доходив до порозуміння з нашим, теж втаємниченим в той світ котом, котрий, мружачи від нуди та байдужості косі шпарки очей, підіймав в знак згоди свій цинічно холодний смугастий писок.

Бувало за обідом батько раптом відкладав ножа та виделку і з зав'язаною на шиї серветкою по-котячому підносився, навшпиньки крався до дверей сусідньої порожньої кімнати і зі всією можливою обережністю заглядав в дірку для ключа. Потім, немов засоромившись, повертав до столу, при цьому схвильовано усміхався і, поринувши в нурт свого глибинного монологу, щось невиразно буркотів та воркав.

Щоб вирвати його з того стану розпорошеності і якось відволікти від хворобливих досліджень, мати витягала його на вечірні променади — йшов мовчки, без опору, але байдуже, розсіяно і відсторонено.

Якось ми навіть вибрались до театру. І знову опинились в тому великому, повному сонного людського гомону і безладного замішання, погано освітленому та брудному залі. Переплили людським натовпом, і перед нами виринуло склепіння якогось іншого небозводу — величезна блідо-голуба заслона. В велетенському полотняному обширі ширяли великі рожево мальовані маски. Те штучне небо вусібіч перло й розпливалось, наростало могутніми подихами пафосу й помпи, атмосферою того несправжнього, повного пишноти світу, який народжувався на лункому риштуванні сцени. Дріж, що пробігав широким чолом того неба, подих величезного шматка тканини, від якого росли і оживали маски, зраджував всю ілюзорність цього небозводу, зводив його дійсність до трему, який в метафізичні хвилі ми осягаєм як мерехтіння таїнства.

Маски тріпотіли червоними повіками, кольорові губи щось безмовно нашіптували, і я знав, що прийде мить, коли напруга таємничості сягне зеніту, і тоді розбурхане небо заслони справді трісне, скресне й покаже нечувані та блискучі речі.

Але дочекатись тієї хвилі мені не судилось, бо батько почав тим часом проявляти певні ознаки неспокою, лапався по кишенях і нарешті повідомив, що забув гаманця з грішми та важливими документами.

Після короткої наради з матір'ю, де порядність Аделі знайшла поспішну, огульну оцінку, мені запропонували вирушити па пошуки гаманця додому. На думку матері до початку вистави залишалось ще доволі часу, і, враховуючи мою жвавість, я міг ще повернутись вчасно.

Я вийшов в зимову, кольорову від ілюмінацій неба ніч. Це була одна з тих ясних ночей, зоряний небозвід яких аж розпадається, розламується і тріскає лабіринтом окремих небес, котрих вистачило б цілому місяцю зимових ночей, щоб укрити своїми срібними мереженими абажурами всі їхні нічні видіння, авантюри й карнавали.

О, якою легковажністю було доручати такої ночі важливу й нагальну справу молодому хлопцю, адже в її півсвітлі вулиці стають кількакрат довшими, переплітаються і міняються місцями одні з одними. В глибині міста відкриваються, так би мовити, вулиці подвійні, вулиці двійники, вулиці хибні і підступні. Заворожена й обманута уява породжує ніби-то давно знані й відомі фальшиві плани міста в котрих ті вулиці дістають своє місце і назву, а ніч, в своїй невичерпності не знаходить більш вартого заняття, ніж навіювати все нові й нові їх конфігурації. Ті зваби зимових ночей, як правило, починаються невинним бажанням зрізати шлях, скористатись не звичним, а коротшим проходом. Постають спокуси спростити складний перехід звернувши в якийсь ще не знаний провулок. Але цим разом почалось інакше.

Ступивши пару кроків, я помітив, що не прихопив пальто. Хотів повернутись, та, хвильку зваживши, вирішив, що це була б даремна втрата часу, адже ніч не така вже й холодна, навпаки, її жилкували цівки дивного тепла, подихи якоїсь облудної весни. Сніг зібгався білими баранцями, невинним і солодким, надушеним фіалками руном. Такими самими баранцями розпустилося й небо, в котрому двоївся і троївся місяць — демонстрував всі свої позиції та фази.

Того дня небо оголило свою внутрішню будову в формі чогось подібного до анатомічних препаратів, які демонстрували спіралі і шари світла, розтини блідо-зелених брил ночі, плазму простору та тканину нічних марень.

В таку ніч неможливо, йдучи Підвальною чи якоюсь іншою темною вулицею, котрі є зворотньою стороною, чимось на кшталт підшивки чотирьох ліній ринку, і не згадати, що цієї пізньої пори ще часом бувають відчинені деякі з тих особливих і таких привабливих крамниць, про котрі в дні звичайні забувається. Я називаю їх цинамоновими крамницями через темні панелі тієї барви, якими вони обшиті.

Ці дійсно шляхетні, відкриті пізньої ночі торгові заклади завжди були предметом моїх гарячих мрій.

Їх ледь освітлені, темні і урочисті інтер'єри були просякнуті запахами фарб, лаку, ладану, ароматом далеких країв і рідкісних тканин. Там можна було знайти бенгальські вогні, чародійські скрині, марки давно загинулих країн, китайські перебивні малюночки, індиго, каніфоль з Малабару, яєчка екзотичних комах, папуг, туканів, живих саламандр і василісків, корінь мандрагори, нюрнберзькі механізми, гомункулусів в горшках, мікроскопи й люнети, а перш за все — рідкісні та особливі книги, повні чудернацьких малюнків і приголомшуючих оповідей старі фоліанти.

Пам'ятаю тих старих та достойних торгівців, котрі в тактовному мовчанні, з опущеними очима обслуговували клієнтів і були мудрі та поблажливі щодо всіх їх найпотаємніших бажань. Але перш за все була там книгарня, де я одного разу мав нагоду розглядати рідкісні та заборонені друки, публікації таємних клубів, котрі здіймали заслону з таємниць нестерпних та п'янких.

О, як рідко трапляється нагода з малою, проте достатньою сумою грошей, відвідати ті крамниці. І, не дивлячись на всю важливість довіреної нашій ревності справи, упускати цієї нагоди я не міг.

Згідно з моїми розрахунками, щоб добратися до вулиці нічних крамниць, слід було пірнути в бічну вуличку а потім минути на ній два чи три провулки. Це віддаляло мене від мети, але запізнення можна було б надолужити, якщо повертатись шляхом на Соляні Жупи.

Окрилений бажанням відвідати цинамонові крамниці, я звернув у відому мені вулицю і більш летів, ніж йшов, хоч слідкував, щоб не збитись з дороги. Так минув вже третій чи четвертий провулок, а жаданої вулиці не було. Та й вулиці були якісь не такі. Жодного натяку на крамниці. Я йшов вулицею, будинки якої ніде не мали вхідних брам, тільки щільно замкнені, більматі від відблисків місяця вікна. З другого боку цих будинків, — міркував я про себе, — повинна бути справжня вулиця з входом. Занепокоєно додав кроку, в душі вже нехтував з наміру відвідати ті крамниці. Лиш би чимдуж вибратися звідси в більш знайомі околиці міста. Охоплений тривогою — де ж вона мене виведе? — я наближався до кінця вулиці. І вийшов на широкий, рідко забудований, дуже довгий та прямий гостинець. Тут я зразу ж відчув подих широкого простору. При дорозі чи в глибині садочків стояли мальовничі вілли — чепурні будинки багатіїв. В проміжках між ними виднілись парки і мури садів. Картина віддалено нагадувала вулицю Лішнянську в її нижньому, рідко відвідуваному кінці. Розпушене тисячами баранців, срібною лускою неба місячне світло було блідим, проте ясним, як день — і тільки парки та сади чорніли в цьому срібному краєвиді.

Більш уважно приглянувшись до одного з будинків, я прийшов до висновку, що переді мною задня, а тому ніколи не бачена мною сторона гімназії. Я, власне, підходив до брами, котра, на мій подив, була відчинена, сіни освітлені. Ввійшовши, я опинився на червоному хіднику коридора. Я розраховував непомітно прокрастись будинком і вийти передньою брамою, чим значно скоротити шлях.

Але згадав, що о пізній годині в класі вчителя Арента ще повинно йти одне з тих додаткових пізніх нічних занять, на які ми збиралися зимової пори, загорівшись шляхетним запалом оволодіти рисунком, яким надихав нас той чудовий вчитель.

Маленький гурт ревнителів майже губився в великому темному залі, на стінах котрого бовваніли і ламалися тіні наших голів, відкинуті двома малесенькими свічками, що горіли в шийках пляшок.

Чесно кажучи, тими годинами ми малювали мало, та й вчитель був не дуже вимогливим. Дехто приносив з дому подушки й укладався на лави, щоб впасти в обійми легкої дрімоти. І тільки найпильніші й далі малювали під самою свічкою, в жовтому кружальці її світла.

Як правило, в очікуванні вчителя ми довго нудились сонними розмовами. Аж нарешті відкрилися двері його кімнати і появлявся він — маленький, з красивою бородою, повний езотеричних усмішок, тактовних умовчувань і аромату таємничості. Він швидко зачиняв за собою двері кабінету, через які тієї хвилі за його спиною тиснувся натовп гіпсових тіней, класичних фрагментів, скорботних Ніоб, Данаїд і Танталідів — весь сумний і безплідний Олімп, який роками скнів в цьому музеї гіпсів. Сутінки тої кімнати ще вдень мутніли, сонно переливались від гіпсових мрій, порожніх поглядів, блідих овалів і спрямованих в ніщо задум. Деколи ми полюбляли наслуховувати під дверима тишу, повну зітхань і шептів того крушіючого в павутинні руйновища, того розпадаючого в нуді і одноманітності присмерку богів.

Сповнений гідності вчитель статечно походжав вздовж пустих лав, серед котрих ми, розкидані малими групками, щось малювали в сірому відсвіті зимової ночі.