Цю печаль не прогнать, не розсипать...

Цю печаль не прогнать, не розсипать
Сміхом давніх, щасливих днів.
Відцвіла запашна моя липа,
Солов'їний садок віддзвенів.

Як тоді вирували бажання!
Все здавалось принадним, п'янким.
А тепер навіть ніжні зізнання
З вуст зриваються плодом гірким.

І знайомі з дитинства простори
Вже під місяцем зовсім не ті.
Засмутили яри й косогори
Горизонти, для ока святі.

Хворобливе, принижене, бідне;
Сухостій, чагарник, верболіз.
Все для мене знайоме і рідне
До знемоги, до болю, до сліз.

Скособочена хата без тину,
Плач вівці серед висохлих трав.
Ген від вітру хитає шкапину,
Що з горбка задивилась на став.

Ось усе, що вітчизною зветься,
Ось усе, через що нам всім
Так відрадно і плачеться, й п'ється
У чеканні щасливих часів.

І тому не прогнать, не розсипать
Цю печаль сміхом давніх днів.
Відцвіла запашна моя липа,
Солов'їний садок віддзвенів.

Переклад Олександра Грязнова